У прославленому міланському театрі Ла Скала показали прем’єру «Тоски» Дж.Пуччіні. У заголовній партії сувору італійську публіку підкорила молода українська оперна співачка Оксана Дика (учениця народної артистки України Марії Стеф’юк).
У новій постановці Ла Скали скоріше відчувається втома нинішнього театру від експериментів. При цьому треба визнати: міланську «Тоску» зроблено майстерно.
Режисер майже не змінює концептуальних акцентів у трагічній любовній історії співачки Тоски і художника Каварадоссі. Сценічний світ героїв Пуччіні він змальовує гранично жорстоко, де дружбу доводиться доводити, за любов страждати, а за ревнощі поплатитися.
Задану Бонді атмосферу підтримує похмуре сценічне оформлення Річарда Педуцці. Ні на йоту не відступаючи від лібрето, дію кожного з
трьох актів сценограф поміщає в новий простір - величезну барочну базиліку св. Андрія Первозванного в Римі, шикарний ренесансний палац Фарнезе і тюремний замок св. Ангела відповідно. У таке масштабне оформлення, що рветься вгору, художник закладає філософський посил для глядача. У декорації Педуцці легко прочитується алюзія «обрамлення»: єдину сценографічну «пляму» у зловісному порожньому просторі фіналу - величезну вежу замку в правому кутку сцени - він виконує в цеглі такого самого жовто-сірого кольору, що й церква на початку, майже імітуючи її стіни. З чого життя почалося - тим воно й закінчується... Найяскравішим спалахом життя у сценічному оформленні виявляється героїчно жертовний з боку героїв другий акт.
Ще чіткіше, гранично аскетично працює художник по світлу Мішель Бауер. Не використовуючи жодних спецефектів, майже всю дію він витримує у приглушених тонах. Могутні тіні, промені сонця, що пробиваються через величезні вікна, ледве відчутні відблиски моря на ар’єрсцені у фіналі - от і все світлове оформлення опери. Тільки в другій дії пан Бауер дозволяє собі розігратися: червоний колір, провісник пристрасті й крові, що панують в цьому акті, у фіналі, після вбивства жорстокого шефа поліції Скарпіа, раптом перетворюється на коричний - відтінок чи то справедливості, чи то помсти...
Диригента Омера Меєра Веллбера на прем’єрі освистали... (В європейській опері, до речі, глядач поводиться дуже відверто.) Проте його робота видається гранично точною. Оркестр під його керівництвом працює в доволі витриманій манері. Іноді, немовби пропускаючи виконавців уперед, - навіть на секунду затихаючи. Така інтерпретація пасує до міланської постановки, де основний акцент зроблено на співаках.
…І майже вся опера тримається на приголомшливому сопрано українки Оксани Дикої - Тоски.
Її чарівний голос сповнений жіночності. У ньому й нотки загравання зі своїм коханим, і відблиски сильного характеру (хитрості, стійкості й рішучості, обурених, лякаючих ревнощів), і - нарешті - відданого й палкого кохання. Саме для неї оркестр зробить кілька пауз, коли в пориві пристрасті Тоска ніби перекрикуватиме музику.
А в одній з фінальних сцен оркестр затихне вже на довше: повна ніжності любовна арія Каварадоссі й Тоски прозвучить акапельно, щоб ми могли краще розчути, як гармонійно зливається голос Дикої з мужнім тенором Карло Вентре. А всю силу й діапазон сопрано Оксани почуємо у фінальній трагічній арії Тоски...
У цій партії молода українська співачка продемонструвала ще й чудові драматичні здібності. Рідкісний випадок, коли виконавський талант поєднаний з вокальним апаратом. Її голос ніби оживляє кожен мимовільний жест, надаючи йому щирості...
Люк Бонді дає розігратися й іншим виконавцям.
Чудово пророблена Лукою Казаліном невеличка партія агента поліції Сполетти. Цей нікчемний чоловічок намагається багато в чому відповідати своєму начальникові Скарпіа. Єхидна посмішка, неспокійні маленькі оченята, відверті жести й подеколи тремтливий тенор відразу видають у ньому хитрість і хтивість. Адже саме під його вульгарним тиском з одного боку й Скарпіа - з іншого, а не тільки під впливом страшних страдницьких вигуків від катування коханого Тоска Оксани Дикої видає місце, де Каварадоссі сховав свого друга-втікача Анджелотті.
У «Тосці» театру Ла Скала Люк Бонді постає як справжній театральний маг. Розповідаючи доволі похмуру історію, він намагається зробити це максимально ефектно. Вражає момент розстрілу Каварадоссі, де візуально імітується використання справжнього пороху. Мальовничі масові сцени з напрочуд злагодженими хорами заслуговують окремих компліментів. Навіть у фіналі Бонді немов підморгує глядачеві, даруючи йому єдину нотку заспокоєння: режисер не ховає самогубства Тоски за сцену, а розгортає момент стрибка героїні з вікна в’язниці - у профіль... З допомогою надійної страховки співачка ефектно кидається вниз, на мить застигає, ніби у стоп-кадрі, - і в цей момент зал поглинає темрява... Так славетний майстер ніби нагадує: це лише театр...