Не всім віриться, а повірити доведеться. Нашому відомому театральному режисерові Дмитру Богомазову - 50. Підмивало написати "вже", але ліпше - "всього-на-всього". Але ж свята правда: безоглядно стрімко - на наших очах - новий час перетворив учорашніх талановитих театральних юнаків, що подають надії, - на чоловіків. На "власників акцій" сучасного українського театру. Серед таких, тобто серед лідерів середнього міцного покоління, і Дмитро... Даруйте, Дмитро Михайлович.
"Семантичний постструктуралізм антипостдраматичних сценічних дискурсів режисера Д.Б. апелює до есхатологічних дилем сучасного постапокаліптичного соціуму й моделює поствітальний квазіпростір театральної герменевтики..."
…Якби я несподівано збожеволів, то можливо, і написав би про нього щось таке, в "такому" божевільному стилі (хоча, можу й так).
Та зараз хочеться писати-говорити про цього режисера, не плутаючись у липкому павутинні складностей-удаваностей псевдотеатральних сентенцій. А треба - ясно й щиро. Навіть якщо світ різних його постановок ускладнений авторськими концептами, несподіваними підтекстами, ледве зчитувальними формулами, однаково, назовні в цих спектаклях прорізатиметься його чітке послання. Не затуманене сміттям якоїсь псевдотеатральної нісенітниці.
Сам він, наскільки смію судити, людина без зайвої наносної фанаберії, мовляв, "прийміть мене таким, яким хочу здаватися". Зовсім навпаки. Він за те, щоб приймали його таким, як є. У тому чи іншому спектаклі. У потертій джинсовій куртці. У кав'ярні на Пушкінській (коли вона ще працювала). Чимось він іноді нагадує мені гоголівського Хому Брута. От окреслив навколо себе магічне театральне коло. І не дозволяє жодній заразі, жодній дозвільній погані проникати на цю його сакральну територію. Не допускає сюди світської вульгарності, пустоголових просторікувань у таких же інтерв'ю. Не дозволяє амікошонства й панібратства, якщо ти, звичайно, і не друг, і не брат, а так...
Давним-давно, вже років із двадцять, він заглиблений і навіть зациклений на процесі "театротворення". "Театровідкриття" й "театроконструювання". Даруйте, будь ласка, за кострубатість цих псевдонеологізмів. Але тут немає жодного перебільшення або красивості ремарок заради ювілею. Богомазов - усе-таки - один із "неправильних" людей місцевого театрального соціуму. І до більшості таких саме й належать учні Е.Митницького. Для них, таких, процес народження театру (спектаклю) несумірно цінніший і важливіший (!), ніж процес одержання дивідендів на основі того ж театру.
Давним-давно, вже років із двадцять, він заглиблений і навіть зациклений на процесі
"театротворення". "Театровідкриття" й "театроконструювання". Даруйте, будь ласка, за кострубатість цих псевдонеологізмів. Але тут немає жодного перебільшення або красивості ремарок заради ювілею. Богомазов - усе-таки - один із "неправильних" людей місцевого театрального соціуму. І до більшості таких саме й належать учні Е.Митницького. Для них, таких, процес народження театру (спектаклю) несумірно цінніший і важливіший (!), ніж процес одержання дивідендів на основі того ж театру.
Так, це дивно. Інерція й традиція постійно диктують представникам нашого сценічного соціуму першочерговість гонитви за статусністю, кар'єрною спроможністю, "обвішаністю" званнями, значками, цяцьками. І багато гадів досягають більших творчих успіхів на такому от шляху, не поставивши жодного пристойного спектаклю. А цей - на свої 50 - не був відзначений нічим на жодному рівні (донедавна).
Не був, то й не був. Здавалося, йому це просто по барабану. Поняття "кар'єра" у театрі для нього, як мені бачиться, завжди знаходилося в координатах природної можливості ставити спектаклі... Де дадуть. І якщо погодиться.
За двадцять років він поставив багато й добре. Часто просто відмінно. На крихітних майданчиках, часом народжувалися камерні шедеври такі як "Роберто Зукко" (з Віталієм Лінецьким, його улюбленим актором). У Києві й Одесі гарував як віл на великих територіях. У соратники залучав великих авторів. І з року в рік різні постановки ставали фаворитами симпатій театральних профі, простих глядачів, фестивальних оглядачів.
Пройшовши довгий "коридор" випробувань загальним цинізмом у середині 1990-х (а на велику сцену, нагадаю, він зійшов 1993-го зі спектаклем "Чарівниця" у Театрі драми й комедії на Лівому березі) цей, і деякі інші учні Е.Митницького, виявилися зовсім несприйнятливі до найпідлішого й найтрагічнішого захворювання тієї й цієї сучасності - вірусу цинізму. Грали в театр - заради театру, створювали спектаклі - заради мистецтва, адаптували різні тексти - заради пошуку нових змістів.
І, власне кажучи, саме вони, тобто такі як він, постійно й вигравали в театральній гонитві. Бо їх (його) спектаклі - це репутація в соціумі, це параграф у майбутній главі історії українського театру, це… у центрі Києва на сцені імені С.Данченка (зокрема) - навіть посередині вуличних декорацій (із барикад) - зал на його спектаклі "Morituri te salutant" забитий під зав'язку.
Дмитро народився у Свердловську. Потім доля занесла його в Київ. Поступив у КПІ. Був найліпшим студентом радіотехнічного факультету. Любив фізику, математику. Останню називав "поезією розуму". А коли зондував формули, то один із небагатьох відчував їхню естетичну красу. Водночас - захоплення студентською самодіяльністю, акторством. І вже потім - театральний виш, режисура. Відомий учитель. І головне. Усвідомлення самого себе саме в цій професії (як єдино можливій).
Із перших дорослих кроків у мистецтві його цікавлять тексти, зміст, форми, актори. Забігаючи наперед, зауважу, жодна ситуативна пошесть (коли, наприклад, путінські режисери-грантоїди принижують артиста "у славу" технологій і навіть Facebook) нашому героєві не загрожує. Бо артиста він любить щиро як товариша й співавтора. І жодна "технологія" йому не замінить живого акторського дихання й проникнення в суть людського єства...
І театральні автори (тоді й тепер) у Дмитра один в один. Перші з усесвітньої бібліотеки. Шекспір, Піранделло, Карпенко-Карий, Сухово-Кобилін, Софокл, Ґете, Манн. Пізніше, як відомо, до класиків додалися серйозні сучасники...
У тому чи іншому тексті (в чому й сам зізнається) його завжди приваблює можливість народження театру. Тут і зараз, нехай на мить. І щоразу театру різного. Оскільки приблизно 30 його постановок досить відмінні за стилістикою, за методикою.
Та все-таки внутрішня суть його руху до того чи іншого тексту (автора) міститься в можливості вибудувати якусь вертикаль. Як смислову шкалу на основі літературної матриці. Він сам каже, що сюжет (історія, емоції) - це горизонтальний вимір, а от вертикаль - це зміст.
І тут мені здається, що саме перша його спеціалізація (фізика) у просторовому взаємовідношенні автор–текст–театр–зміст-актор дуже багато чого пояснює.
Богомазов за своєю природою - режисер-фізик. Ліричний фізик. Є в ньому якийсь непереборний потяг до галузі "природознавства", але вже в ніші театрального пошуку. Є в його найкращих роботах те, що припускає римувати фізику й філософію. Які, як відомо, раніше були синонімами. Адже в основі обох начал - прагнення пояснити закони невідомого. Богомазов і розщеплює атоми текстів, щоб пояснити, що там усередині? Цей відмінник, найліпший фізик на факультеті й один із найліпших режисерів нашої країни в цьому часі, постійно паяє провідки-контакти-плати у своїх постановках. І вивільняє електричну енергію йому одним відомим способом.
Скажімо, є на землі режисери-епіки. Такі, як Сергій Володимирович Данченко. Він за першою професією був геологом. І тому заглиблено досліджував різні породи у своїх спектаклях - і людську, й історичну. Є режисери-алхіміки, шамани. Такі, наприклад, як мій улюблений Рімас Володимирович Тумінас. Нові змісти на основі старих текстів у нього народжуються завдяки якомусь осяянню, імпульсу; згодом це породжує сценічну гармонію, а вона, своєю чергою, апелює до захисту базових метафізичних цінностей справжнього театру.
У таких як Богомазов створення "свого" театру припускає шлях поступальний, скоріше аналітичний. На мій погляд, осяяння таких постановників часто сполучене з "рівнянням", зі знанням формул. І навіть прояви метафізики в його постановках - завжди через вимотуючий шлях досвіду, методу, проб, помилок.
Я так і бачу, як на своїх репетиціях режисери класу Богомазова вибудовують кожен пальчик акторові, норовлять не відпускати дуже далеко політ лицедійського свавілля. Тому що в таких деміургів як Дмитро Михайлович є своє внутрішнє розуміння формули театру, формули любові до театру.
Навіть конструюючи зовнішній сценічний світ на основі тексту, він ніби вилучає з цього світу відкриту чуттєвість. Залишається психологія, але немає лобового "портретування". Ірраціональне в різних сценічних сюжетах (і образах) у Богомазова завжди проходить випробування раціональним.
При цьому цей режисер, що тяжіє до експерименту, не демонстративний формаліст, не хвацький трюкач. У ньому органічне сполучення театрального мислителя-філософа й умілого конструктивіста-фізика.
Остання його прем'єра - доволі гучна й гаряче підтримана всіма моїми колегами - "Morituri te salutant" на основі десяти новел Василя Стефаника (на Камерній сцені імені Сергія Данченка у франківців). Цей спектакль максимально дозволяє роздивитися специфіку його режисерського стилю. Ці два його начала. Сувору вертикаль філософа-фізика й емоційну горизонталь невиправного лірика-нонконформіста.
Десять різних сюжетів-новел - це цілісний сценічний текст, і автономні театральні сегменти, породжені тими чи іншими акторськими індивідуальностями. Артистам (а в цьому спектаклі прекрасні роботи Василя Баші, Тетяни Михіної, Ксенії Вертинської) наказане "симультанне" існування. Ніби у двох одночасних вимірах. Літературного метатексту "від Стефаника". І персоніфікованого "перебування" певного героя в розрізі окремо взятого сюжету.
Дуже важке це завдання, коли сценічний текст - не "розкадрування" суворо по ролях, а двоїста партитура. Коли різноголосий хорал, де кожен тембр і навіть автентичний мотив коломийки - зливаються в хор, а потім розщеплюються на "молекули".
Європейський за стилем і формою, але глибоко національний по суті й значеннєвому наповненню, цей спектакль Богомазова не тільки розкрив деяких акторів, а й всерйоз підвів до теми, яка й має пронизувати найліпші репертуарні проекти Національного театру. Це тема нації. У її історичному, драматичному, особистісному контексті. І тема незламності окремої людини, для якої навіть сковзання в прірву не стирає мрії про сходи в небо. До речі, сценографічний образ у Богомазова (такий собі дах хати під нахилом) і зчитується як трамплін для стрибка з прірви до зоряного, але поки ще темного неба.
"Morituri te salutant" - невипадковий спектакль не тільки для Дмитра Михайловича. А й для сьогочасного моменту театру. По суті, саме ця постановка підвела риску під епохою Богдана Ступки... Великий актор так і не побачив спектаклю. Але дуже мріяв, щоб Стефаник коли-небудь з'явився на його сцені. У скверику біля театру вони обговорювали деталі майбутньої сценічної композиції... І вийшло, що "Morituri te salutant" коронував період світлого царювання Б.Ступки в статусі художнього керівника, посмертно реалізувавши його давню мрію...
А ще пригадується один його спектакль кінця 1990-х. Тоді на думку не могло спасти, що хтось у Києві наважиться інсценувати дуже складну повість Томаса Манна "Обманута". Але в Театрі драми й комедії на Лівому березі з'явився цей спектакль із Адою Роговцевою. І виявився одним з найсильніших театральних вражень кінця 1990-х - початку 2000-х. Богомазову тоді вдалося створити мало не "лікарняну атмосферу" у фізіологічній історії про останню пристрасть Розалії (її грала Роговцева). Спектакль був настільки стильним, наскільки й холодним, настільки відстороненим, наскільки й заглибленим в акторські індивідуальності. Це була одна з тих нерозпробуваних глядачами постановок, які без жодних зовнішніх хитрощів тримають тебе крижаними долонями в залі, а потім ще довго не відпускають, змушуючи повертатися до естетських режисерських мізансцен, "конструкторськи" освоєного простору. Залишався післясмак, начебто актори ковзають по льоду, але не по сцені. Те був дивний, нехай і скороминущий ефект, спровокований режисерською фантазією, коли "дихання смерті" пронизує зал - холодом і неминучістю.
Або... Його спектаклі 2000-х. Коли захопився сучасними текстами. Багато хто дивувався, навіщо він узявся за популярні п'єси Олександра Марданя, якщо до цього були Шекспір і Софокл. Але "Черга" й "Останній герой" опинилися в театральному ряду подій. Тому що знову й знову, він вмикав у собі фізика, тверезого аналітика й не боявся з добрим гумором "тролити" ці сучасні тексти. Випробовував їх естетикою абсурду, чорної комедії. І вмить це все заграло, розкрилося й розцвіло. Роль Олександра Кобзаря, зіграна ним в "Останньому герої", одна зі знакових на сцені цього театру в новому тисячолітті.
Можливо (мріяти не шкідливо), якимось зовсім неймовірним міг би вийти і його "Місяць у селі" за І.Тургенєвим, але вже в іншому часовому проміжку - у середині 1990-х. На сцені Російської драми. Коли вже був готовий розподіл і вивірена сценографія, раптом вмішалася політика... Перекази свідчать, що Тургенєва він хотів розкрити не через "дачний затишок" і не через томління жіночої плоті в альтанці під дзюркіт струмка, а через навстіж розкрите величезне дзеркало неба... Так! На тлі якого герой (або героїня) Тургенєва - голий. Гола людина на голій землі. Начебто на сповіді перед небесами.
Та це ностальгічні мрії про те, що не сталося. А нині, коли вже (або всього-на-всього) 50, коли є привід підвести проміжний підсумок, я гадаю, що в цього режисера саме тепер дуже плідний період. Не творчої зрілості (навіщо нам розхожі штампи?), а творчої впевненості, послідовності, відданості тільки театральній справі, бо до іншого діла йому немає... І як там у Булгакова? Ніколи й нічого ні в кого не просіть, самі запропонують і самі все дадуть... Так і з ним. Нічого ні в кого не просив, ні під кого не підлаштовувався. Але заслужено одержав вищу держпремію країни, на головній сцені поставив один із найкращих своїх спектаклів. Водночас над Банковою розверзлися темні хмари, зійшло сонце адекватності - і йому, нарешті, вручили давно заслужене звання. Талановита, чесна, твереза, адекватна, не завжди легка людина, нині він упіймав хвилю. І нехай він перебуває на ній - якомога довше.