Малу галерею "Мистецького Арсеналу" (вулиця Лаврська, 10) на три дні було віддано під проект "Театр Життя..." - фотоекспозицію Русі Асєєвої.
Коли гортаєш стрічку Facebook, і ті чи інші її фото випадково випливають на моніторі, просто так "лайкнути" або ж "перепостити" іноді відразу не виходить. Чорно-білі світлини обов'язково втягнуть в енерговирву: змусять вдивлятись у два кольори, в десятки оченят.
Як правило, це знімки важкохворих дітей, яких вона знаходить у різних українських лікарнях. І її камера чуттєво та суворо (водночас) фіксує миті мало-помалу згасаючих галактик.
Десятки очей дивляться то з відчайдушним благанням, то захоплено, часом безтурботно. Найчастіше - сумно.
"Русю, ти де?!" - "У Білій Церкві, в лікарні...". Минає тиждень: "А нині, де тебе носить?" - "Я в Запоріжжі - в лікарні..."
Її маршрути та професійні перипетії дуже наповнені, часто драматичні. Її можна назвати фотографом-волонтером, який підтримує важкохворих. Її ж можна назвати фотографом-сталкером, оскільки має таємні знання "заборонених територій людського життя" і з'являється там як провідник милосердя, жалю, надії.
З багатьма маленькими героями-горобчиками (на знімках у різних лікарнях), у неї зав'язуються тривалі дружби, приятельські романи. Вона знає про діагнози, про тривоги батьків. Але не покаже вигляду, що життя може обірватися, а промінь сонця - згаснути.
Якщо вдаватись у детальні розповіді про такі дружби з конкретними дітьми, можна зісковзнути в жанр сльозливої спекуляції (чого не хотілося б у цих нотатках).
Скажімо, одного разу Руся прив'язалася до 16-річного Колі, в якого був трагічний діагноз. Здавалося, ось-ось спалахне надія: на деякий час йому стало краще, він навіть повернувся додому до мами. Але переміг фатум. Есемеска від його матері посеред ночі стала стресом: "Колі більше немає..."
На цій київській фотовиставці один знімок розбиває серце та морозить душу. Лікарняна палата, біля ліжка дитяче взуття, але саме ліжечко - вже порожнє...
Її Коля, який вже пішов (але лишився на фото), а також десятки інших дітей, котрі не втратили надії, - це ангели, які співають в її чорно-білих снах добрими голосами.
Її маршрути у такі лікарні - шлях гострими цвяхами. Важко уявити, яку потрібно мати силу милосердя, щоб майже щодня доторкатися - до цього…
Вона не боїться подібних опіків - дотиків. Щоразу дитячий біль пропускає крізь себе. Можливо, тому світ її фото - чорно-білий. Після численних спостережень і опіків, світ і розшарувався - на чорне та біле, на світло й тінь, на життя та смерть.
Той, хто зустрічав її фото в Facebook (або на фотовиставках благодійних фондів), той запам'ятає - погляди, очі.
Так, як вона вміє піймати та розкрити погляд дитини (дорослого також), - цього не навчиш: це йде лише зсередини.
Коли споглядаєш саме очі горобчиків у лікарняних ліжечках, у пам'яті зринають вірші колишньої ялтинської школярки:
"Глазами чьими
я смотрю на мир?
Друзей? Родных?
Зверей? Деревьев? Птиц?..
Руками чьими обнимаю мир,
Который так беспомощен, непрочен?
Я голос свой теряю в голосах
Лесов, полей, дождей, метелей, ночи…"
Суть її знімків відображає прекрасне українське слово - "світлина". Тому що в очах на світлинах (а також у голосах, які губляться в заметілі та в ночі) - справжнє світло, яке однак перемагає темряву.
Свого часу Руся стала ще й майстерним театральним фотографом. Здавалося, зіткнення її суворого ліричного реалізму (в дитячих лікарнях) і сценічного експресіонізму (на репетиціях, під час вистав) може виявитись несумісним: одне з одним не уживеться. Але навпаки. Фіксуючи прекрасні миті вистав "Оскар і Рожева пані" (Івано-Франківський театр), "Це все вона" (Київський Молодий театр), "Слава героям" (театр "Золоті Ворота"), Руся відкриває в постановках те, що, можливо, не кожен театрал і помітить. Вона метафоризує і оголює нервову систему сценічних сюжетів. Не просто фіксує, а поглиблює смислову суть, упаковану в ефемерність талановитих режисерських та акторських обгорток. Тобто вписує сценічні миттєвості у координати двох кольорів вічності.
На жаль, гра долі часом справді буває жорстокою. Ось і цього разу, в день відкриття її фотовиставки в "Арсеналі", сталося невиправне: відхід із життя найріднішої її людини - батька. Фотовернісаж відкривали - без неї. І різні-різні очі на світлинах дуже сумували, але стримували сльози.