Голка для зшивання чи ніж для розчленування?
Перейдімо до висновків. Базуючись на отриманих дослідженнях, можемо зробити такі висновки.
1
Переважна більшість жителів західних областей поки що, як і раніше, пов'язують своє майбутнє з Україною. Очевидна ймовірність розколу країни, дезінтеграції держави, масштабного поширення сепаратизму/ірредентизму, як і раніше, не прочитується. Однак за п'ять років позначилося зростання «антисоборних» настроїв. Якщо влада й далі ігноруватиме цю тенденцію, ризик легко трансформується в реальну загрозу.
2
Помітне зростання популярності децентралізації очевидне й поясниме.
Це відповідь владі, реакція на «холостий хід» більшості реальних реформ, свідчення зростання недовіри до Києва.
Це демонстрація позитивних очікувань (інколи завищених), пов'язаних із початком перерозподілу фінансових потоків та владних повноважень між центром і регіонами. Будь-який успіх децентралізації ці очікування розігріває.
Це захисна реакція на відчуття загрози проросійського реваншу. На Заході (в Галичині – в більшій мірі, на Буковині і Закарпатті – в меншій) підсвідомо хочуть «відсунутися» не тільки від столиці, а й від тих регіонів, у яких постмайданна трансформація, на їхню думку, пустила менш глибоке коріння.
Це природний вияв «особливості» цих регіонів. Ці області географічно й частково ментально ближчі до Європи. Трохи мобільніші й трохи менше патерналістськи налаштовані, ніж ті, хто пробув у російській «тюрмі народів» і радянській «сім'ї народів» довше. На цих землях розцінюють єдність України як історичний чинник, а не як географічний, сприймають соборність ідеологічно, а не інерційно.
Польща, Угорщина та Румунія для більшості «західняків», з об'єктивних і суб'єктивних причин, як і раніше, не «свої».
Але останніми роками (Майдан, війна, безвіз) Варшава, Будапешт і Бухарест стали для багатьох трохи ближчими, а, скажімо, Харків і Одеса — трохи дальшими. Не кажучи вже про Донецьк, Луганськ і Сімферополь. Генетично закладена звичка до змін режимів та гербів, навичка покладатися на себе, здатність звужувати поняття «батьківщина» до розмірів краю прокидаються, коли засинає ще одна надія.
Децентралізація — найпопулярніша й (поки що) найбезневинніша форма втечі від Києва. Але якщо для одних — це спроба віддалитися на безпечну відстань, то для інших (можливо) — приготування до остаточної втечі.
Завершення процесу децентралізації може стати для України як першим кроком до майбутнього процвітання, так і першим кроком до майбутнього розвалу. І це залежатиме не тільки від реального підвищення економічної заможності областей та районів. Якщо центральна влада зуміє зберегти розумну міру контролю над регіонами, якщо вона перестане бути керівною, але зуміє стати спрямовуючою силою, держава тільки зміцниться. Якщо децентралізація перетворить єдину країну на союз удільних князівств, її дальше існування в попередніх кордонах опиниться під питанням.
І свої відповіді на ці запитання є по обидва боки держкордону.
У зв'язку з цим нагадаємо (DT.UA уже писало про це), що масштабний план скорення України передбачав кілька сценаріїв. Один з них передбачав використання децентралізації як інструменту поступового, послідовного розшарування нашої країни, що призведе в остаточному підсумку до її фактичного розвалу.
На думку кремлівських стратегів, послідовне надання регіонам більшої фінансової незалежності, автономії у сфері культурної і мовної політики, адміністративної самостійності має стати лише трампліном до наступної федералізації. Інформаційні зусилля Москви, помножені на дедалі очевиднішу безпорадність Києва в сфері регіональної політики, на думку керівництва країни-агресора, мають не тільки прискорити процес, але й перевести його в потрібне русло.
Москва хоче отримати контроль над роздробленою країною, остаточно перетворивши Київ з центру прийняття рішень на декоративну столицю декоративної держави. Кремлю не вдалося домогтися «особливого статусу» для окупованого Донбасу, нині він взяв курс на «особливий статус» для кожного регіону.
Москва хоче отримати контроль над роздробленою країною, остаточно перетворивши Київ з центру прийняття рішень на декоративну столицю декоративної держави. Кремлю не вдалося домогтися «особливого статусу» для окупованого Донбасу, нині він взяв курс на «особливий статус» для кожного регіону.
Джерело: проект DT.UA "Кровотеча"
Настрої населення, зафіксовані під час проведеного нами дослідження, переконують, що навіть на Заході країни, своєрідному форпості «соборності», не бачать в децентралізації особливої загрози й дедалі частіше вважають федералізацію благом. Володарювати, розділяючи — старий прийом, і Москва може ним скористатися, якщо Київ втратить контроль над процесом розукрупнення держави.
Децентралізацію можна порівняти з ножем — ним можна нарізати хліб, а можна зарізати. Не можна допустити потрапляння цього двогострого інструмента в чужі руки.
3
Збільшення кількості прибічників федералізації, від'єднання і приєднання до інших держав — симптом того, що гасло «Геть від Києва!» вже набуває не тільки «вегетаріанських» форм. І дедалі більше громадян не вважають за потрібне (не бояться) це приховувати.
4
Попри певну схожість доль, настрої в Галичині, на Буковині та Закарпатті не тотожні.
У Львівській, Івано-Франківській і Тернопільській областях — більше міцних «унітарників», знизився відсоток прибічників можливого приєднання до Польщі, не піддалася серйозній корекції кількість шанувальників децентралізації. Але при цьому — очевидне зростання кількості «самостійників».
А в Чернівецькій і особливо Закарпатській областях — різкий стрибок прибічників децентралізму. Однак при цьому на Закарпатті більш ліберальне, ніж на Буковині, ставлення до інституту подвійного громадянства. У Закарпатській області за біпатризм — 65% (із яких 40% категорично підтримують такий крок), у Чернівецькій — 43,5%. На Буковині вбачають у легалізації другого паспорта пряму загрозу сепаратизму й розколу —27,5% (і цей показник зріс більш ніж на 17%), на Закарпатті — тільки 7%. Усього 2% закарпатців вважають другий паспорт прелюдією до «вливання» в Угорщину, а ось 15% буковинців розглядають «європаспортизацію» як перший крок приєднання до Румунії. І це при тому що кількість охочих «піти на Захід» у цих областях порівнянна.
У Львівській, Івано-Франківській і Тернопільській областях — більше міцних «унітарників», знизився відсоток прибічників можливого приєднання до Польщі, не піддалася серйозній корекції кількість шанувальників децентралізації. Але при цьому — очевидне зростання кількості «самостійників».
А в Чернівецькій і особливо Закарпатській областях — різкий стрибок прибічників децентралізму. Однак при цьому на Закарпатті більш ліберальне, ніж на Буковині, ставлення до інституту подвійного громадянства. У Закарпатській області за біпатризм — 65% (із яких 40% категорично підтримують такий крок), у Чернівецькій — 43,5%. На Буковині вбачають у легалізації другого паспорта пряму загрозу сепаратизму й розколу —27,5% (і цей показник зріс більш ніж на 17%), на Закарпатті — тільки 7%. Усього 2% закарпатців вважають другий паспорт прелюдією до «вливання» в Угорщину, а ось 15% буковинців розглядають «європаспортизацію» як перший крок приєднання до Румунії. І це при тому що кількість охочих «піти на Захід» у цих областях порівнянна.
Що стоїть за цими цифрами?
На наш погляд, бодай те, що підсвідомих противників поглинання краю країною-сусідкою в Чернівецькій області більше, ніж у Закарпатській.
Точнішу оцінку цим та іншим даним мають дати фахівці, а висновки, причому оперативні й тверезі, належить зробити тим, на кого покладено відповідальність за долю держави та її громадян.
Можемо припустити, що виміри настроїв, скажімо, у Волинській, Рівненській і Хмельницькій областях напевно показали б ще більший розліт у поглядах жителів Західної України.
Можемо припустити, що прибічники федералізації або від'єднання залучили додаткових прихильників не тільки в західних регіонах країни.
Нам, безумовно, полестила увага Служби безпеки, яка не так давно побачила в нашій ініціативі «окремі ознаки складу злочину, передбаченого ст. 110 Кримінального кодексу України» (посягання на територіальну цілісність і недоторканність).
Точнішу оцінку цим та іншим даним мають дати фахівці, а висновки, причому оперативні й тверезі, належить зробити тим, на кого покладено відповідальність за долю держави та її громадян.
Можемо припустити, що виміри настроїв, скажімо, у Волинській, Рівненській і Хмельницькій областях напевно показали б ще більший розліт у поглядах жителів Західної України.
Можемо припустити, що прибічники федералізації або від'єднання залучили додаткових прихильників не тільки в західних регіонах країни.
Нам, безумовно, полестила увага Служби безпеки, яка не так давно побачила в нашій ініціативі «окремі ознаки складу злочину, передбаченого ст. 110 Кримінального кодексу України» (посягання на територіальну цілісність і недоторканність).
Думаємо, держава тільки виграла б, якби її відповідальні служби були такими ж уважними до настроїв населення. Так само пильно, як документацію КМІС під час обшуку, вивчали тривоги й надії громадян, аналізували природу і динаміку поглядів.
Щоб реформувати країну, треба, щонайменше, знати, яка вона.
Щоб реформувати країну, треба, щонайменше, знати, яка вона.
