ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

УХВАЛА

27.12.2002

Верховний Суд України на спільному засіданні Судової палати у кримінальних справах та Військової судової колегії під головуванням заступника Голови Верховного Суду України П.П.Пилипчука за участю заступника Генерального прокурора України В.В.Кудрявцева розглянув:

27 грудня 2002 р. справу за клопотаннями заступника Генерального прокурора України Кудрявцева В.В., внесеними за поданнями п’яти суддів, про перегляд у порядку виключного провадження постанов судді апеляційного суду м. Києва від 15 жовтня 2002 р., 13 листопада 2002 р., 27 листопада 2002 р. щодо Президента України Кучми Л.Д.

Постановою судді апеляційного суду м. Києва від 15 жовтня 2002 р. порушено кримінальну справу проти Президента України Кучми Леоніда Даниловича за статтями 112,161,163, 170, 171, 191, 333, 346, 364, 365, 368 КК України і зобов’язано його у п’ятиденний строк підписати Закони України «Про Кабінет Міністрів України» і «Про тимчасові слідчі та спеціальні комісії Верховної Ради України».

Приводом до порушення кримінальної справи, як зазначено в постанові, стала заява народних депутатів України: Мороза О.О., Тимошенко Ю.В., Омельченка Г.О., Турчинова О.В., Вінського Й.В. та додані до неї матеріали.

Постановою судді апеляційного суду м. Києва від 13 листопада 2002 р. порушено кримінальну справу проти Президента України Кучми Л.Д. за ознаками злочину, передбаченого ч. 2 ст. 382 КК України, у зв’язку з невиконанням ним постанови від 15 жовтня 2002 р.

Постановою судді апеляційного суду м. Києва від 27 листопада 2002 р. відмовлено у прийнятті касаційного подання заступника Генерального прокурора України на постанову судді від 15 жовтня 2002 р.

У клопотаннях заступника Генерального прокурора України порушується питання про перегляд зазначених постанов судді в порядку виключного провадження у зв’язку з істотним порушенням Конституції України та кримінально-процесуального закону, скасування цих постанов і направлення заяви народних депутатів України та доданих до неї матеріалів за належністю Генеральному прокурору України.

Клопотання внесені на судовий розгляд спільного засідання за поданнями, підписаними п’ятьма суддями Верховного Суду України.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України Жук В.І., заступника Генерального прокурора України Кудрявцева В.В., який підтримав клопотання і просив їх задовольнити, перевіривши матеріали справи та викладені у клопотаннях доводи, судді Судової палати у кримінальних справах та Військової судової колегії Верховного Суду України вважають, що клопотання є обгрунтованими і підлягають задоволенню.

Конституція України до основних засад судочинства віднесла законність, змагальність сторін, підтримання державного обвинувачення в суді прокурором (ст. 129).

Статтею 161 КПК України визначено зміст такої конституційної засади кримінального судочинства, як змагальність. Згідно з цією статтею функції обвинувачення/захисту та вирішення справи не можуть покладатися на один і той же орган чи на одну й ту саму особу. При цьому на суд покладається тільки функція вирішення справи, а здійснення обвинувачення — на прокурора, а в деяких випадках — на потерпілого чи його представника.

Між тим, за своєю правовою природою порушення кримінальної справи є складовою частиною функції кримінального переслідування, яка має здійснюватися органами і посадовими особами, визначеними законом, і яка не відноситься до судової діяльності по здійсненню правосуддя.

Відповідно до ст. 4 КПК України суд, прокурор, слідчий і орган дізнання зобов’язані порушити кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину лише в межах своєї компетенції. Компетенція судді щодо порушення кримінальної справи визначена ч. І ст. 27, ч. 3 ст. 98, ст. 251 КПК України. Згідно з цими нормами суддя порушує кримінальну справу (або відмовляє в її порушенні) не інакше як за скаргою потерпілого і тільки у справах про злочини, передбачені ст. 125, ч. І ст. 126, ст. 356 КК України. Заяви або повідомлення про вчинені чи підготовлені злочини, які не належать до його відання, суддя зобов’язаний приймати і, не вирішуючи питання про порушення кримінальної справи, направляти за належністю до компетентного органу.

На правильність висновку про те, що за чинним кримінально-процесуальним законодавством суддя не вправі порушувати кримінальні справи публічного і приватно-публічного обвинувачення, вказує і характер змін, внесених до КПК України Законом «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України» від 21 червня 2001 року. Цим Законом із названого Кодексу послідовно виключені положення про право суду і судді порушувати кримінальні справи при скасуванні постанови про відмову в порушенні кримінальної справи (ст. 236-2), у справах, що надійшли до суду після провадження за протокольною формою досудової підготовки матеріалів (ст. 430), при розгляді кримінальної справи в суді (статті 276, 278, 279). Із ст. 98 КПК України було виключено також положення про те, що суддя, порушивши кримінальну справу, направляє її прокурору для провадження слідства або дізнання.

Чинне законодавство передбачає судовий захист прав та інтересів особи, яка звернулась із заявою про порушення кримінальної справи, — постанова про відмову в порушенні справи оскаржується в порядку, передбаченому статтями 99-1 і 236-1 КПК України, а неприйняття відповідною посадовою особою рішення за заявою про злочин — у порядку, передбаченому главою 31-А ЦПК України.

Таким чином суддя апеляційного суду м. Києва порушив кримінальні справи за статтями 112, 161, 163, 170, 171, 191, 333, 346, 364, 365, 368 та ч. 2 ст. 382 КК України всупереч зазначеним вимогам Конституції України та КПК України, розпочав тим самим публічне кримінальне переслідування особи від імені держави взяв на себе не властиву судові функцію обвинувачення, вийшов за межі своєї компетенції, наперед висловив свою думку про наявність у діях особи складу злочину.

Постановою від 15 жовтня 2002 р. суддя зобов’язав Президента України у п’ятиденний строк підписати два закони України, пославшись при цьому на ст. 97 КПК України, однак ухвалення рішень такого характеру в порядку кримінального судочинства чинним законодавством не передбачено.

Крім того, заява про притягнення Президента України Кучми Л.Д. до кримінальної відповідальності не була зареєстрована в апеляційному суді і відповідного доручення щодо її розгляду суддя Василенко Ю.О. не мав. Таким чином, цей суддя прийняв заяву народних депутатів України до провадження, розглянув її та ухвалив зазначені рішення у непроцесуальному порядку, що є неприпустимим.

З огляду на зазначені обставини постанови судді апеляційного суду м.Києва від 15 жовтня 2002 р. та 13 листопада 2002 р. є незаконними і підлягають скасуванню, а заява народних депутатів відповідно до ч. 2 ст. 97 КПК України — направленню за належністю Генеральному прокурору України. Скасуванню підлягає і постанова від 27 листопада 2002 р., оскільки її ухвалено у зв’язку з незаконною постановою від 15 жовтня 2002 р.

Виходячи з наведеного та керуючись статтями 400-4, 400-10 КПК України, Верховний Суд України УХВАЛИВ:

Клопотання заступника Генерального прокурора України задовольнити.

Постанови судді апеляційного суду м. Києва від 15 жовтня 2002 р. і 13 листопада 2002 р. про порушення кримінальних справ щодо Президента України Кучми Леоніда Даниловича та постанову цього ж судді від 27 листопада 2002 р. про відмову у прийнятті касаційного подання скасувати.

Заяву народних депутатів України Мороза О.О., Тимошенко Ю.В., Омельченка Г.О., Турчинова О.В., Вінського Й.В. та додані до неї матеріали направити за належністю Генеральному прокурору України.

Головуючий П.П.Пилипчук

Суддя-доповідач В.І.Жук