Взгляд Васыля Портяка

Когда тают снега обстоятельств, единственной реальностью мира остаются наши решения... Другой вопрос – правильные они или нет. Да и может ли кто-то предугадать, как впишется в контекст событий решение конкретного человека.

Лишь писатель мог сформулировать полностью нелепую мысль о том, что добрыми намерениями вымощена дорога в ад. Но слово сказано, и его парадоксальность подталкивает способных слышать к индивидуальному действию. Большего, похоже, не дано никому.

В украинской литературе поиски смысла бытия человека, к сожалению, в большинстве своем находились на маргинесе. Слишком много проблем бытия народа поднимали отечественные литераторы, чтобы обращать внимание на конкретного человека. Был Сковорода. Был Стефаник. Был Яцкив. В новейшие времена был Васыль Стус. Теперь есть Васыль Герасимюк и Леонид Кононович. Сегодня появился Васыль Портяк, который писал свои новеллы 15 лет.

«В снегах» — химерная книга. Восемь новелл. Самые лучшие, на мой вкус, связаны с темой УПА. Но коротенькие новеллы — не об истории. Они о человеческом бытии, о потребности, даже необходимости, хранить веру и человечность в ситуациях, когда попрана вера и уничтожена сама память о человечности. На грани между жизнью и смертью существует лишь прагматика эпизода, в котором доминирующим становится животный инстинкт физического выживания.

Кто-то при этих обстоятельствах остается человеком, кто-то — нет. Это — выбор. Свободный выбор каждого. Но в одном случае мир становится лучше и теплее, а во втором — в душах поселяется безнадежность.

Античный бог из машины, который в древние времена помогал героям, давно переродился в злого демона смерти. Именно так случилось в новелле «У неділю рано», в которой Васыль Портяк описывает два мира — стареньких крестьян, спрятавшихся от метели в пустой пещере, и советских солдат, которые охотятся за бойцами УПА. Смертниками, которые сознательно и романтически остались в советской Украине, чтобы умереть на родине. Идет борьба, и параллельно продолжается жизнь людей. Советский капитан приказывает солдатам забросать гранатами пещеру, к которой ведут незнакомые следы. В прошлый раз он проявил слабохарактерность, послав бойцов в такую же пещеру на разведку... Партизаны убили их, а потом — себя... Теперь он хочет сохранить жизнь солдат...

Абсурдная ситуация, абсурдное решение, абсурдные последствия... Нет добра и зла, есть сумерки ситуаций, заложниками которых слишком часто становится каждый из нас.

В новеллах Васыля Портяка много снега. Но когда снег сойдет, единственной реальностью мира останутся наши решения...

Дмитрий СТУС

У неділю рано

— Нико й Анно, ви ще спите?

— Де там... Наше, Дми, вже давно відіспалося.

— Бо мені щось таке приснилося... Ніби ми всі четверо ще молоді, десь навіть до вінчання... Та й ніби отак, як тепер, обі пари вкупі. І таке, скажу вам, межи нами сталося!.. Я би розказав, але боюся, що Євдоха вже прошумалася...

— Я чую-чую, старий безустиднику!

— О, видите...

— Не бійтеся, Євдо! То лиш язик у нього тепер масний, а сни давно вже скоромні.

— Не суди, Нико, по собі. Ранками я ще буваю теплий!

— З вас би котрий, що пусте молоти, ліпше встав та запалив лямпу. Вже десь надворі біла днина.

— Зараз, сарака, за... а, хороба на тебе, йка пітьма! О!

— Готово! З днинкою Божою вас!

— Дякувать! І вас, Дмитрику!.. Ати, Нико, піди підойми трохи ляду, пусти повітря свіжого, бо від цього сопуху в голові дзвонить...

— Та й визирни, братчику, як там... Отче наш, іже єси на небесі...

— Госпідку, прийми щиру молитву за Йванка та й Федька, оборони моїх діточок від злої напасти, від кулі, облави та неволі...

— Богородице Діво, радуйся...

— Матінко Божа, заступнице, укрий слідочки нашого Василька від недоброго ока...

— ...і Сина, і Святого Духа. Амінь!

— Амінь!

— Амінь... Що там, Нико?

— Мете — світу не видко.

— Вітер? Із снігом?

— Но... Ще тут у чагарях трохи гасне, а по верхах аж свище.

— Гм... Добре мете... Як думаєш?

— Думаю, сьогодні можна.

— Нико, я не позволю!

— Дайте собі, Анно, спокій! Таж ми не бахури малі.

— Правда, Анночко, най сходять. Може, у світі які переміни, а ми тут сидимо, як миші...

— Одно слово, лагодьте бігом їсти, та й доки того сніговія, ми з Николою раз-два обернемось.

— Може би-сте, Дми, забігли до нашої Параски та вовни прихопили? Вона мені винна. Бо цю вже допрядаємо.

— Ти, жінко, вдуріла?! За тою хатою десь око та й око. Якщо Параска з Лесем ще не в Сибіру...

* * *

— ...а як був у четвертій клясі і возили їх, — пам’ятаєте, вліті? — кращих учеників до Варшави...

— Де не пам’ятаю! Наш Іванко також тоді їздив.

— Но. То, чуєте, заощадив із тих грошенят (Господи, що то — на льоди та на цукорки мав пару злотих!) і купив мені таку довгу вузеньку фусточку...

— Ану, тихо!.. Ні, поздавалося.

— Щось довго їх нема. Господи, збав і помилуй!

— Не бійтеся, Анно! Така фурделиця йде, що ані стріти кого, ні сліду зробити.

— Божечку, ми хоч собі тут сидимо, а як нашим хлопчикам...

— Що вдієш, так чоловікам від віка судилося. Ще хоч добре, діди наші при нас... Але й правда, щось довго нема їх...

— Хоч Никола мене сварить, але я таки в тім переконанню, що то наука їх збавила. Оті січі, та просвіти, та читальні...

— Бійтеся Бога, Анно, таж не запирати було їм світу!

— Світу!!! Тільки тепер того й світу, що дебрями темними зі смертю в хованки бавляться, а ми тут у дирі гибіємо лиш за то, що їх породили.

— На все Господня воля. Я не нарікаю...

— Агій, дурна бабо!

— ???

— Та то я про себе. Вже скільки тут сидимо, а я все до вікна наслухаю.

— Це Дмитро навмисне придумав, як робили з Николою криївку. Ти, кажу йому, не лінувався на дармову роботу? Най, каже, хоч трохи буде здаватися, що в хаті сидимо, а не в ямі. Навіть фіранку сам повісив; аби глину не видко.

— А чуй, тепер таки йдуть!..

* * *

— ...та й у Федевої хата згоріла.

— Йой! Таки геть?

— Дошпенту. Лиш головеньки під снігом тліють.

— Недавно... А Грицунякова?

— Ціла. У ній совіти квартирують. Зато Половичукову сільрада якомусь подолякові продала, вже розібрали...

— …

— …

— …

— …

— Що думаєш, старий? Доки ціла стоїть...

— Голова дорожча. Ти як, Нико?

— І я тої гадки.

— Рихтик!

— Но...

— Але ноги, холєра би го..

— То й мої заціпли.

— Що т-ти!.. Роки наші...

— Йо...

— Вмучилися, бідаки...

— Що хочете, по чагарях та заметах.

— Та й до села кілький світ!

— Нате кожух, вержте на Николу, бо щось ним телепає.

— Аби ще не заслаб, моє біднятко. Ляжу коло нього, хоч трохи зігрію.

— Та й я тої...

— А про хлопців нічого...

— Де б то вони розпитали!.. Але тихо, збудимо...

— Ає, най посплять.

— Но, ціхо...

— Вже...

* * *

— Дмитрику, а котра вже година?

— За квандрас дванадцята.

— Уполудне чи д’опівночі?

— О! Чи не казав я вам, баби, спім лиш по режиму. Тепер загубилися в часі, то що вночі мемо робити?

— Таке наше, Анно. Пусте жалій, а воно ще виговорює... То вже ніч, питаю?

— Ніч-ніч, Доцю. Дай мені різак, най дві зарубки зроблю. Бо оця коротка вже буде шеста, треба ще одну довгу, на завтра.

— Ліпше довгу, Дми, зроби завтра поопівночі, бо запутаємось.

— Я си, Нико, не запутаю. А зроблю тепер, бо неділеньку треба не до опівночі, а до зір шанувати...

— …

— Яка вже там, Дмитрику?

— Двадцять і третя днина падолиста.

— Боже!

— Нічого, Анно, не журіться, ще шість довгих зарубок — і будемо колядувати.

— Як доти нам не заколядують...

— Анно!

— Та я що...

— А ото! Приприся!

— Йо... напудив.

— Лишіть, Нико, що ви, бігме, як дітва обоє?!

— Та бо най не каркає!

— Будьте, Николко й Анночко, ціхо, бо прийдуть жовніри з великими ґавами та й вас ухоплять.

— Вам ще, Євдо, до жартів...

* * *

— Гов, сусіди!

— Гов! Як спали, Дмитрику?!

— Добре, як ви?! З неділенькою вас!

— Дякувать, і вас також!

— Чуєте, що мені снилося...

— Мой, ти знову?

— Не заважай, стара, я направду. Снилося мені, чуєте, що ніби звіявся нараз вітер, десь таки отут звіявся, і відхилив фіранку, а за вікном біло-біло...

— Це на слабість.

— У тебе, Анно, все на слабість. Ліпше слухай!

— Та й десь таке тото світло біле й глибоке, що аж дрижить, таке глибоке... І якась така тривога, така, чуєте... Євдошко, Доцьку, ти чого?

— Дмитрику-у-у!..

— Ади! Таже ти ще не дослухала...

— Дайте їй, Дми, поплакати. Це таке, що як насяде, само не попустить.

— Про мене... Світло світити?

* * *

— …собі говори, а я одно знаю — добре, як ще зиму перебудуть, а навесні їх тут і сліду…

— Жди, псе, доки кобила здохне!

— Раз тобі кажу, Лондон ще пройшлого року…

— Здалися ми, Нико, Європі. Нагадай собі, як було по першій світовій…

— Тепер не той ряд...

— Той самісінький! Що було по першій, буде й по другій.

— Уже є!

— Агій на вас, політики! Найдіть щось друге до бесіди, бо від ваших криків голова розскакується.

— Отак, Нико, і тут нема свободи. Біда їх бери, давай карти.

— А-а... Я вже ними згидив.

— Добре маєте, Николко. Ти би краще, старий, як з тими картами, слова Божого почитав у неділю...

* * *

— А след-то, судя по всему, вчерашний?

— Да, если на чистое выйдет, наверняка замело, знатный был дуйник...

— На то й рассчитывали. Обычно след в след идут, а тут, вишь, беспечно...

— Разговорчики!

* * *

— «...бо з півночі зло приведу і велике нещастя. Лев виходить зі своєї гущавини, і той, хто нищить народи, вирушає із місця свого, щоб той край обернути на руїну, і спустошені будуть міста твої...»

— Дми, там наверху. Як би що хрупнуло.

— Тобі поздавалося, старенька. «Отож, опережіться веретами, плачте і голосіть...»

* * *

— А может, все же, товарищ, капитан?..

— К чертям собачьим, лейтенант! Прошлый раз я двух бойцов положил, да трое раненых, а они под конец перестрелялись, бляди, в своем бункере... Приготовить гранаты! Сидоров, придержи собаку!..

* * *

— Дмитрику, чого ти вмовк?.. Дми, я си бою, що ти наслухаєш?!

— Вітер з голих верхів. Не бійся, Доцьку, дай мені руку...

Перед косовицею

Мама верталась від воза з військовим, який туди її, на дорогу, забирав з хати, але він маму назад недопровадив, а звернув під яблінку, де кружка сиділи солдати. Солдати полуднували, галасуючи, розмахували руками й кидали позад себе в траву бляшанки з-під консервів.

Нечемні, подумав Процик. Дідо буде косити траву й кричати. Відколи немає дєді1, траву приходить косити дідо й дуже сварить Процика, як на щось покинуте серед царинки натрапить. Дєдя ніколи Процика не сварив.

Настуня вирвалася з Процикових рук і хотіла бігти мамі назустріч, але зашпорталася, впала і заголосила. Голосила, лежачи на животі й дивлячись на маму знизу. «Зараз буде! Що я турок вісімнадцятий, не можу дитину забавити». Процик чекав нагінки, але мама взяла Настуню на руки й мовчки сіла коло нього на призьбу.

— Ей, хазяйка! — крикнув з-під яблінки військовий, котрий забирав маму, але мама, видно, не чула.

Тоді він сказав щось. З гурту звівся й подався до хати Федьо з Прислопа. Федьо також мав військове вбрання і зброю, ходив по лісах з солдатами і називався «стрибок».

— Оглухла? — сердито запитав ще здалеку Федьо. — Дай соли!

Доки мама ходила в хату по сіль, Процик бачив, як два солдати привели до воза старих Повшуків.

Федьо присів навпочіпки перед Проциком.

— О, який ти вже виріс! Видиш, уже більший від мене, — сказав, дивлячись на малого знизу.

— Бо я на призьбі, — сказав поважно Процик.

— А скільки тобі рочків?

— Шість... Скоро буде.

— А дєдя давно до вас приходив?

— Нема дєді, — відповів Процик.

— А де він?

— На Донбасі, — сказала мама, виносячи сіль.

— Ага!.. Так, як отой, що на возі?

Мама побачила коло воза старих Повшуків:

— Господи, чо’ ви людей мучите? Хто його без лиця впізнає!

— Не твойо дєло! — беручи сіль, гримнув Федьо.

Мама знову сіла на призьбу.

Солдати чогось зустріли Федя криками і сміхом.

— Ей! — встав один і махнув рукою. — Іді к нам!

Мама дивилась десь попри них. Кудись далеко.

— Що то — ідікнам? — спитав Процик.

Мама не відповіла. Настуня вилізла їй на коліна і, висунувши язичок, смикала силянку на маминій шиї.

— Урвеш! — застеріг Процик і глянув на маму, аби потвердила. Та мама й далі мовчала.

Повшуки рушили від воза. Старий ішов попереду, а Повшучка, низько зігнувшись, ніби щось видивляючись на дорозі, за ним. Однією рукою спиралася на ціпок, а другою все хрестилася.

— Мамко, хто там?.. На возі?

— Убитий, — відповіла мама.

— Наш хлопець?

— Не кажи так! Нікому не кажи!..

Процик задумався. Від дорослих чув, що солдати — «совіти», а в лісі «наші хлопці». То як тепер казати?!

Нитка нарешті не витримала. Бісеринки порснули на призьбу, а Настуня, затиснувши в кулачок решток силянки, злякано витріщилась на маму. Ой, буде зараз бита, подумав з острахом Процик, але мама не зважала, і вже другий солдат щось крикнув, підвівшись, потім ступив кілька кроків до хати. Мама підхопила Настуню й зникла за дверима, солдат вернувся, а всі решта знову зареготали.

Процик почав збирати розсипані по призьбі пацьорочки, але вони були такі дрібні, що випадали з пучок, а як назбирав трохи в жменю, половина тут же висипалась. Аби й решта не пропала даром, він розмахнувся і кинув їх у безовий кущ. По листю гарно залопотіло.

Мама не виходила з хати. Процик глянув на двері, потім на солдатів під яблінкою і поволеньки рушив з двору. На перелазі трохи посидів, а тоді, ще раз озирнувшись на хату, зістрибнув і прудко побіг до воза.

Коні дрібно переступали, стригли вухами й косували на малого блискучими очима. Один гнідий, другий — сорокатий. Процикові сподобався сорокатий. Торкнувся долонею до лискучого боку — шкіра сорокатого сіпнулась і затремтіла.

— Астарожно, малчік! — сказав солдат з чорними вусами, чорними гострими очима й дзьобатим носом.

— Астарожно, — сказав він, — конь баітса.

Він сидів коло воза на купині, підмостивши під себе жовту куфайку. Поруч лежала «пепешка» з чорним кружком. Процик її не боявся. Недавно в них були у хаті «наші хлопці» й Процик бачив, як один з них закладав у кружок маленькі кулі з круглими вершками. А потім приходили отакі, як тепер, «совіти», були п’яні і стріляли з пепешок у небо. Пепешки лускотіли, з них сипались маленькі гільзочки. Зовсім не страшно.

— Тібя как зовут? — спитав чорновусий солдат.

Чогось усім конче треба знати його ім’я, чий він і скільки має років. Солдат орудував маленьким ножичком. Крутив у руках якийсь патичок і обережно його поколупував, поглядаючи на Процика. Потім узяв двома пальцями, обдивився з усіх боків і простягнув малому:

— Са-абака. Дарю!

Уламок смерекового корінчика, ледь поправлений солдатовим ножиком, справді нагадував собаку. Дивлячись на гострий ніс, Процик вирішив, що то лисиця. Хотілося сказати про це солдатові, а також, що він, Процик, називається «Прокіп, син Петра», але мама строго заборонила заходити в бесіду з совітами.

Тут надійшов Федьо з Прислопа.

— Леван, — сказав до солдата, — а ти чого не з усіма?

— Не хачу, — відповів солдат.

Процик, затиснувши в кулачку «лисицю», рушив уздовж воза. Віз був без скрині, лише низькі дошки по боках, і Процик, зайшовши ззаду, побачив висунуті з-під верети ноги. Без чобіт, у вовняних шкарпетках-капчурах. Капчури з поясочками і зірочками.

— Хочеш подивитися? — спитав Федьо і взявся з другого кінця за верету.

— Ти что, дурак? — сердито озвався солдат.

— А чого... Пусть смотріт!

— Не нада!

Федьо послухався й почав щось шукати в передку воза. В одному капчурі була дірка, крізь неї визирала сіра п’ята. Процик недовірливо озирнувся довкола. Під яблінкою так само галасували солдати, чорновусий добув з кишені куфайки ще один сучок і почав його дзьобати й стругати ножиком, за чимось порпався Федьо у возі... А по голій п’яті в подертому капчурі прудко бігала муха.

— Чуєш, Леван? Він, падло, навєрно, нарочно ліг лицем на гранату, — сказав Федьо. — Тепер попробуй вищітай родствєнніків!

Чорновусий необережно відтяв щось не те від сучка, бо глянув на нього з жалем і кинув під ноги. Процик бачив, що той не любить Федя, а Федьо кричав на маму. Тепер йому ще й сучок зіпсувався... Процик забув про засторогу і ступив до солдата:

— Мама також плела такі капчурики, із звіздами, — показав на кінець воза.

Чорновусий зморщив чоло, намагаючись зрозуміти малого. Раптом, зиркнувши на Федеву спину, сердито нахмурився й сказав:

— Молчі, малчік!

Видно, не зрозумів, подумав Процик. Йому стало прикро від такої переміни солдатового настрою.

— Казала, що дєдеві на Донбас.

Федьо обернувся від воза:

— Оп’ять Донбас? Шо он тебе врьот? — спитав солдата.

Чорновусий встав на весь зріст і гаркнув, люто витріщившись на Процика:

— Ану, марш отсюда!

Це було так несподівано, що Процик нараз відчув, як спині стало холодно, а по ногах побігло гаряче і мокре. Наступної миті він уже летів до перелазу. Так, що навіть не чув, чи перебирає ногами.

А назустріч бігла від хати мама. З темними очима на білім лиці.

Солдати нарешті рушили з-під яблінки на дорогу. Без дороги, толочачи траву, підходили до загорожі й гуртом перелізали, так що тріщало під ними вориння, а декотрі спритно перескакували. Знову щось кричали мамі, та ні вона, ні малий не дослухалися. Мама присіла перед Проциком і все пестила долонями його обличчя, тремтячими пальцями торкалася брів, носика, уст. Проциків страх улігся, натомість пригадалося, як його скривдив добрий, здавалося, солдат, згадалися безпомічні ноги в капчурах з діркою на п’яті — і він заплакав.

Сльози лилися легко і рясно, а мама дивилася сухими пекучими очима на дорогу і з грудей її добувався схожий на тихе виття стогін.

Оточений солдатами, віз покотив униз, до села.

«Хованець»

З ним увійшла до хати далека й давня дорога. Від темно-синього плаща й портфеля на дві застібки Васюта вловила твердий запах призабутого — школа, директор, уповноважені «з району» по хатах.

— Тут жиют Городенчуки?

Тутешнє «жиют» здалося їй нарочитим. Як і перед цим «Слава Йсу!» — тепер уже кожен при Бозі.

— Тут, проше сідати.

Кинула оком по хаті. Ніби в порядку, лиш бахур машинки свої на лавиці порозмітував. У п’ятому класі, а ще тим бавиться!

«Бахур» мучив за столом книжку й стриг скоса, з-під лоба, на гостя. А коли той, сидячи вже на лаві, досяг велетенськими пальцями найближчу до себе модель, Бодьо совгнувся і не втерпів:

— То «Вольво».

Старий одвів трохи руку, далекозоро примружившись.

— Файне авто... Шведське?

«Ну, дідо!» Бодьо й не кивнув, а лише згідно кліпнув.

— Ліпше би хімії брався, з бідою трійку за чверть витягає. Вибачайте, я зразу не... Давайте плащ і капелюх!

З ванькирчика, крізь зачинені двері, почувся глухий, як спросонку, голос.

— Ні, мамо, — крикнула, — не Дмитро!

Без плаща — трохи сутулий, але плечистий і ще досить рухливий.

— Ви, певно, Васюта?

Тепер сів поближче до малого.

— Що читаєш, парубче?

— А-а... Леся Українка. Нудне.

У ванькирчику зачовгало, потім на палець прочинилися двері. І стихло. Старий не повернув голови.

— Я вас пам’ятаю. Лиш маленьку — два чи три рочки.

Васюта як мала в руках каструльку, так і пройшла з нею від печі до бічної лавиці, сіла на краєчку.

— Ще мав бути ваш братчик. Скоро по тому, як ми з татом, з вашим дєдем, тут були. Дуже він хотів сина.

— То також мала бути дівчинка.

— Мала бути?

Васюта глипнула на двері ванькирчика. Старий теж обернувся. Двері тихо причинилися, лунко клацнувши заскочкою.

— Солдат ударив маму чоботом у живіт.

— Тоді?..

— Так.

— Прошу вибачити...

— Не шкодить. Я й так не затямила, знаю від мами. А ви?..

— Я був з ним. Того разу!

За вікнами мигнула тінь. Бодьо зиркнув, вислизнув з-поза столу й кинувся в сіни.

— Чоловік мій.

Вона вернулася до печі, присунула горшок на гаряче і, не випускаючи свою каструльку, сіла на табурет.

— Мама вчула стріл, вихопилася з хати — дєдя вже лежав. Упала на нього, тут один і підскочив...

Вернувшись, Бодьо бігцем махнув знову за стіл. Спробував примоститися так, аби мож крадьки спостерігати за гостем, а що не виходило, лишив книжку, відсунувся й витріщився на нього відверто.

Увійшов Дмитро. Коли привіталися й потиснули собі навзаєм руки, старий кивнув на хлопця:

— Син уже вам, певно, розказав про мене?

— Так, менше-більше...

— Я був ранений того самого дня. Пси звідси займили слід...

— То ви — «Арсен»?

— Тепер уже просто Михайло.

Малий не ворушився і не кліпав.

— А казали, вас нема, — озвалася Васюта, йдучи до ванькирчика на кволо чутий голос.

— Слабує? — тихо спитав старий у Дмитра.

— Та так ніби ні... Лиш небилиці почала нести, фантазії всякі... У нас за всі часи нічого про вас не чули.

— Навіть рідня довго не знала, що я живий. А вернувся, коли впав Союз.

— Дми! — покликала Васюта.

Бодьо провів тата поглядом, а тоді висипав:

— Бабі нічого не було а як перехоронювали недавно стрільців УПА була музика і багато народу молилося і стріляли салюти то бабі стало лихо і зробився склероз такі приступи але мама каже то не склероз. А ви яку мали зброю?

— Всякої було. Тобі як на ім’я?

— Бодьо... Богдан.

— Ця поетка не нудна, Богданку, — перегорнув кілька сторінок, глянув на зміст. — Але це скупа книжка. Візьми собі в читальні більшу, де є про короля Роберта Брюса. Почитай, може, щось зрозумієш. Добре?

— Добре. А пістолет мали-сте?

З ванькирчика повернувся Дмитро:

— Або вона бесіду вчула, або як...

— Пізнала?

— Це, каже, від Петричка чоловік.

— Ага, від Петричка...

— Ні, вона пам’ятає. Але так сказала.

* * *

Як випили Дмитро з гостем по чарці, Петриха осміхнулася:

— А ви ж тверді були, друже «Арсене». Що, порушили заповідь?

«Арсенові» — він було вмовк і обережно до неї приглядався — відлягло. Пожартував:

— Тепер можна — я в запасі.

— А що, — живо запитав Дмитро, — в УПА дійсно був геть сухий закон?

Васюта блимнула на чоловіка й відвернулася. Старий спостеріг і, заким відповісти, зжував під вусом посмішку.

— Чого ж, у свята... Скажемо, на Великдень.

— То для простих стрільців, — озвалася Петриха, — а старшина й так собі попускала потрохи. Ніде нема правди.

— Може, й нема, — ніби скрушно сказав старий. — Лиш я нічого не казав твоєму Петричкові, коли приходили сюди і ти йому в коморі... або отам, — кивнув на двері ванькирчика, — наливала крадьки погарчик.

— І ви знали? — аж сплеснула. — Він же ж так боявся!

— Вчися у мами, Васютко, — тихо сказав Дмитро.

— Й-йой, мовчав би!

А що вона при цьому рвучко відвернулася, Дмитро швидко налив і заохочуючим жестом підняв свою чарку.

* * *

Фотографії переглядали, вмостившись на лаві коло вікна. Переглядали гість і Дмитро з Бодьом. Петриха лишилася за столом, а Васюта прибирала посуд.

— А це «Скорий», Васютин вуйко.

— Пам’ятаю, командир нашої мінометної чоти. Впав у сорок сьомому.

— Це все його сестра зберегла, у слоїку ховала, ми вже перефотографували. Файні знимки.

Дмитро на хвилю вмовк — Васюта саме приймала зі столу недопиту пляшку. Що ж, старий першу випив, а другу вже лиш пригублював... «Ще мені ці ідейні діди!»

— А ви сотнею командували? — насмілився Бодьо, зауваживши, що тато вже трішки в гуморі. — Бо я чув, казали: сотник «Арсен».

— Я мав рангу поручника.

— А сотня?..

— І повнив функцію сотенного.

— Люди не розуміють, — пояснив поважно Дмитро, — сотенний і сотник — то ружні речі.

— А це мій дідо! — тицьнув Бодьо пальцем у фото, яке вийняв із купки старий.

І тут же винувато вмовк, діставши від Дмитра штурханця. Васюта тривожно глянула на маму. Стара сиділа за столом і незмигно дивилась у вікно.

— Ми їй не показуємо, — кивнувши на тещу, тихо пояснив Дмитро, — їй стає лихо.

— Тепер усьо можна, — сказав чомусь Бодьо. — А як ви тоді прийшли, то де була сотня?

Старий глянув на Петриху.

— Вона вже не чує, — тепер уважніше на неї зиркнувши, заспокоїв Дмитро.

— Вона тепер слухає барабашку, — пояснив Бодьо.

— Яку... барабашку? — вражено шепнув старий.

— Не яку, а якого, — поправив Бодьо. — По телевізору показували — нічого не видно, а гупає в хаті, всяке виробляє... Баба також чує. Отам, — показав на стелю.

— Було мені сказати, я би не...

Старий відклав світлини, хотів устати.

— Не переживайте, — якраз підійшла Васюта. — То не через вас, це в неї мало не кожен день. Скоро проходить.

— То де була сотня? — нагадав Бодьо.

— Сотень уже не було, Бодику, — відповіла за гостя Васюта.

Говорили все ж упівголос.

— Це була моя охорона, п’ять чоловік.

Васюта жадібно розглядала старого.

— Я лиш пам’ятаю мундири і зброю. Всі сміються, а я високо — на руках. — Зітхнула.

— Так само й тих — лиш зброю, сукно і страх... А чого дєдя вернувся? Тоді? Всі пішли, а він потому вернувся...

— Ми мали трохи грошей. Я знав, що тут скоро треба буде пелінок, сього-того... Може, молока не буде, а корову забрали на позику. Хотів дещо лишити вашій мамі.

— І забули подати! — здогадався Дмитро.

— Я не мав права пустити його назад, звідки ми йшли. Тим більше, самого. Якби мене не поранили, був би пішов під суд.

Помовчавши, сказав до Васюти:

— Але хлопці перемучені, а він так просився! Не так, думаю, через гроші — хотів ще раз, ще на мінуту до вас.

— Ви не зчаста приходили?

— Певно що! Але тоді, у п’ятдесят другому — кілька разів. Одна хата в цім керунку, що не боялися зайти, навіть попоїсти.

— А в другі — боялися?!

Видно було, що Бодьо не знає, як цей факт оцінити.

— На той час так. Нам навіть було заборонено. Чекісти вже багато навербували, застрашили. Появилися радіопередавачі. Був такий дід у вашому селі, Тимощук. СБ в нього виявила.

— І дідо що, вмів тим користуватися? — не повірив Дмитро.

— Що там уміти! Радіомаяк, настроєний на хвилю. Натиснув на кнопку — підключилося живлення й сигнал пішов. А на гарнізоні приймач. Зразу тривога — у такій-то хаті «бандери»!

— Мудро.

— А снотворне в їді? (Ми називали це «наркоз».) Не один попоїв у хаті, а проснувся в камері. Так що не мали права... От лиш тут, — роззирнувся по кімнаті, — порушував наказ.

Осміхнувся:

— Добрий був у Петрихи бануш! Дотепер пам’ятаю.

— А я тому лейтенантові казала, —озвалася раптом Петриха, не зводячи погляду з вікна. —«Не пхайте мені того! Якби й прийшли, самі знаєте, їсти не будуть».

Усі знишкли. Старий виразно глипнув на домашніх: «Нічого собі, не чує!»

Баба ж подивилася йому просто в очі й запитала:

— Йой, Петричку, чого ти вернувся?

Михайло отерп.

— Ти видиш, кілько їх набігло? Уб’ють! І донечку нашу вб’ють, а вона ще світа не виділа.

Звикла, здавалося, до всього Васюта видихнула:

— Мамо!

— Петричку-Петричку!.. — болісно приповідала до гостя Петриха й раптом здригнулася, ніби її вдарили, ввібрала голову в плечі і з жахом глянула на стелю.

Васюта заметушилася, майже силоміць попровадила її до ванькирчика.

Старий знічено встав.

* * *

На призьбі Дмитро обернувся до хлопця:

— Вернися! Може, мамі що треба буде.

А вже на подвір’ї спитав сам себе, без нотки хмелю в голосі:

— І що їй там, на стриху, вчувається? Вже другий рік ця біда.

— Вони дуже любилися, — сказав Михайло.

Роззирнувся по обійстю.

— Де він упав?

— Отам, коло грушки.

* * *

Петриха з надією і недовірою прислухалася:

— Вже не чути.

— Не чути, мамко, не чути, — заспокійливо сказала Васюта. Стояла коло ліжка й пестила мамине плече.

— Аби ти знала, — таємничо заговорила Петриха, — ЙОГО приносять молоді лейтенанти.

— Кого, мамко?

— ЙОГО, — показала на стелю. — Приносять і кажуть десь заховати. Показують, де натиснути...

Васюта завмерла.

— ВІН такий був там, на стриху, маленький, а здавалося, що хату притис. Але сидів тихонько, не то що тепер!

— Мамо, то ви?!.

— Хитрий! — плела, не чуючи, стара. — То ВІН Петричка завернув, покликав. Я мусила, бо від тих Кантарів з-поза потоку нічо не втаїш. Але я цілу годину заждала, як вони пішли...

Коли Бодьо, почувши крик, притьмом ускочив до ванькирчика, мама притискала до себе бабину голову і кричала без слів, а баба спокійно дивилася з-під її рук.

— Тихо, Бодику, — сказала.

Васюта замовкла і зі стогоном упала на ліжко.

— Тихо, Бодику! Видиш, як ВІН маму напудив?

На темну землю летів дрібний колючий сніг, біг до хати Дмитро, зачувши галас, а під голою грушкою молився «Арсен» — старий сивий Михайло.