День рождения Лины Костенко: Строки поэтессы, перекликающиеся с сегодняшними реалиями украинцев

Свой 93-й день рождения 19 марта отмечает Лина Костенко – поэтесса-шестидесятница, диссидентка, классик украинской литературы и общественный деятель. Поэтесса родилась в 1930 году в городе Ржищев Киевской области в семье учителей, а затем вместе с родителями переехала в Киев. Когда будущей поэтессе было шесть лет – в 1936 году – ее отца как «врага народа» приговорили к 10 годам концлагерей.

Детство Лины Костенко пришлось на время Второй мировой войны. Об этом периоде поэтесса рассказывает мало, однако упоминания о войне есть в некоторых стихах.

Писать Костенко начала в литературной студии при журнале «Днепр», о которой заботился Андрей Малышко. Первые стихи поэтессы напечатали, когда ей было 16 лет. По окончании учебы в Киевском педагогическом и Московском литературном институтах, у нее было уже три сборника. Однако впоследствии стихи поэтессы начали выходить самиздатом. Позже на имя Лины Костенко вообще наложили табу в издательском мире, поэтому она вынуждена была писать «в стол» 16 лет. Причиной стала политическая позиция автора. Лина Костенко была одной из лидеров шестидесятнического движения и среди прочего, приходила на суды к диссидентам, которым власти СССР инкриминировали «антисоветскую деятельность и пропаганду».

За свою жизнь Лина Костенко не раз отказывалась от наград. Ее высказывание «Політичної біжутерії не ношу» стало крылатым.

Когда в 2022 году Россия начала полномасштабное вторжение в Украину поэтесса, впервые за 12 лет дала интервью. Она рассказала, что работала даже тогда, когда под Киевом шли бои.

«Я же отношусь к поколению, пережившему Вторую мировую войну. И эти бомбы в четыре часа утра — мне они привычны с детства. Теперь я снова услышала те же бомбы, более страшные, и, должен вам сказать, я не испугалась. Ни разу не пошла в укрытие. Оно гудит, думаю, хорошо, пусть: убьет, так убьет... Первый месяц, правда, не очень писалось. Первый месяц я следила за каждым шагом и нюансом этой войны. А потом взяла себя в руки и принялась писать, писать и все. А другие люди каждый в своей профессии делает свое», – рассказала Лина Костенко.

ВАС ЗАИНТЕРЕСУЕТ

Лине Костенко вручили Орден Почетного легиона

В день рождения поэтессы, вновь пришедшегося на войну, ZN.UA собрало строки ее авторства, перекликающиеся с нашим сегодняшним днем.

***

Доля не усміхається рабам. Доля усміхається людям.

***

Історії ж бо пишуть на столі.

Ми ж пишем кров’ю на своїй землі.

***

У кожної нації свої хвороби. У Росії – невиліковна.

***

Ми унікальна нація. У нас хліборобів морили голодом. Режисери ставили спектаклі у концтаборах. Поетів закопували у вічну мерзлоту. У кого ще є атомний саркофаг? А у нас є.

***

А ви думали, що Україна так просто. Україна – це супер. Україна – це ексклюзив. По ній пройшли всі катки історії. На ній відпрацьовані всі види випробувань. Вона загартована найвищим гартом. В умовах сучасного світу їй немає ціни.

***

Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову.

***

Жах не в тому, що щось зміниться, – жах у тому, що все може залишитися так само.

***

Ми воїни. Не ледарі. Не лежні

І наше діло праведне й святе.

Бо хто за що, а ми за незалежність.

Отож нам так і важко через те.

***

Це ж треба мати сатанинський намір,

чаїть в собі невиліковний сказ,

щоб тяжко так знущатися над нами

та ще й у всьому звинуватить нас!

***

І жах, і кров, і смерть, і відчай,
І клекіт хижої орди,
Маленький сірий чоловічок
Накоїв чорної біди.

Це звір огидної породи,
Лох-Несс холодної Неви.
Куди ж ви дивитесь, народи?!
Сьогодні ми, а завтра – ви.

***

Мій перший вірш написаний в окопі,

на тій сипкій од вибухів стіні,

коли згубило зорі в гороскопі

моє дитинство, вбите на війні.

Лилась пожежі вулканічна лава.

Горіла хата. Ніч здавалась днем.

І захлиналась наша переправа

через Дніпро — водою і вогнем.

Гула земля. Сусідський плакав хлопчик.

Хрестилась баба, і кінчався хліб.

Двигтів отой вузесенький окопчик,

де дві сім’ї тулились кілька діб.

О перший біль тих не дитячих вражень,

який він слід на серці залиша!

Як невимовне віршами не скажеш,

чи не німою зробиться душа?!

Це вже було ні зайчиком, ні вовком —

кривавий світ, обвуглена зоря! —

а я писала мало не осколком

великі букви, щойно з букваря, —

той перший віршик, притулившись скраю,

щоб присвітила поночі війна.

Який він був, я вже не пам’ятаю.

Снаряд упав — осипалась стіна.

***

Пастораль XX сторіччя

Як їх зносили з поля!

Набрякли від крові рядна.

Троє їх, пастушків. Павло, Сашко і Степан.

Розбирали гранату. І ніяка в житті Аріадна

вже не виведе з горя отих матерів.

А степам

будуть груди пекти ті залишені в полі гранати,

те покиддя війни на грузьких слідах череди.

Отакі вони хлопці, кирпаті сільські аргонавти,

голуб'ята, анциболи, хоч не роди!

Їх рвонуло навідліг. І бризнуло кров'ю в багаття.

І несли їх діди, яким не хотілося жить.

Під горою стояла вагітна, як поле, мати.

І кричала та мати:

- Хоч личко його покажіть!

Личка вже не було. Кісточками, омитими кров'ю,

осміхалася шия з худеньких дитячих ключиць.

Гарні діти були. Козацького доброго крою.

Коли зносили їх, навіть сонце упало ниць.

Вечір був. І цвіли під вікнами мальви.

Попід руки держала отих матерів рідня.

А одна розродилась, і стала ушосте - мати.

А один був живий. Він умер наступного дня.