Історичні образи, вигідні наративи й стара технологія стигматизації націй не зникли у ХХ столітті. Тепер їх застосовують знову — щодо українців. І не лише з російського боку.
Це починається не з куль. І навіть не із запуску «шахеда» чи ракети у бік «ненависних укрів». Геноцид як явище, коли інший народ стає «не таким, як треба», вартим знищення й винним уже за фактом свого існування, таким, який убивають навмисно й методично, виникає не в темряві підвалу, де катують за українське слово, а задовго до перших куль.
Його зерна засівають раніше — коли поступово в суспільні настрої проникають пропагандистські ідеї вищості, виняткової величі однієї нації — могутньої й дуже особливої. Все починається з дозволу — неофіційного, але глибоко засвоєного — вважати одних людей нижчими за інших. Цей дозвіл стає початком спланованої катастрофи, що розгортається поступово, іноді непомітно, за мовчазною згодою, але невпинно.
Російська суть геноциду
«Формулу, що держава Україна є антиРосією, вигадали у Кремлі й опублікували у червні 2021 року в статті «Про історичну єдність росіян та українців» за підписом В.В.Путіна», — пише у блозі історик Сергій Климовський.
Але тези й заклики про вбивство українців (з різних приводів) починали звучати ще 2014 року. Втім, за десять років тенденції лише посилилися. Від локального рівня — окремих українців («націоналістів» чи «бандерівців») — у російській пропаганді перейшли до узагальнень щодо всіх, хто потрапляє в їхнє поле зору, незалежно від національності, віку чи релігії. І загалом від початку повномасштабного вторгнення геноцидна практика Росії працює на повну без суттєвих змін.
Ось як пояснює роботу такої машини запуску ненависті Климовський: «За десять років кремлівці змогли підняти цю неприязнь із побутового рівня до геополітичного і перевести в розряд тотальної ненависті. 2022 року демонстрації проти нападу на Україну були в РФ набагато слабші, ніж 2014-го, й дуже швидко зійшли нанівець. Скандування натовпом 2 червня в Москві «Путін, запускай ядерну ракету по Києву» — верхня точка тотальної ненависті й фінал роботи Кремля у справі підготовки РФ до нової масової мобілізації. Росіянам уже не соромно не лише воювати з українцями, а й вимагати знищити їх усіх без відокремлення «малоросів» від «бандерівців».
Геноцидні практики
Схожі схеми працювали десятиліттями й мали подібні фінали не лише щодо українців. Це відбувалось із євреями упродовж століть у різних європейських країнах, а фіналізовано було газовими камерами та масовими вбивствами мільйонів. Із народом тутсі в Руанді, де спершу на повну силу запрацювала пропагандистська машина, тавруючи всіх їх як недолюдей, а потім за 100 днів було закатовано до смерті 800 тисяч людей. Це відбувалось із боснійськими мусульманами, після мирного співіснування з якими розпочалась одна з найперших європейських геноцидних боєнь новітнього часу, і які лише за свою етнічну та релігійну приналежність зазнали смерті — 8 тисяч за 11 днів.
Ці три приклади — одні з небагатьох, які міжнародний трибунал визнав актами геноциду. І всі ці вбивства як геноцид починалися задовго до масових знищень людей.
Чи чекає на Росію та росіян хоча б юридичне визнання найтяжчого з воєнних злочинів проти людства? І головне — чи таке дегуманізоване ставлення до українців буде засуджено як геноцид і чи не простягнеться заразними щупальцями десь в інших географічних координатах? Проста відповідь на цей момент — ні.
Десятиліття дегуманізації далися взнаки: в масовій свідомості росіян українців варто принизити, зламати й знищити. Це тепер — державна політика.
Але ключове питання: коли ми це проґавили? Де був той переломний момент, коли образ «хохла» — недорікуватого жартівника — перетворився на «бандерівця», якого «треба добивати»?
На жаль, чіткої межі немає. Втім, є чітка відповідальність за злочини, які готуються роками або навіть століттями гонінь і принижень. Як каже Володимир Огризко, котрий очолює Інститут вивчення Росії («яка поки що існує», — уточнює дипломат), «геноцидальною є сама суть Росії, ми, на жаль, не єдині в її лещатах».
Наступним кроком у цій історії є спроба «зрівняти» жертву й ката — класичний прийом, що застосовується для розмивання відповідальності та виправдання агресії. Цю «гойдалку» наразі демонструють і в Сполучених Штатах. Як приклад — порівняння Дональдом Трампом війни Росії проти України з двобоєм двох хлопчаків: мовляв, обидві сторони винні й однаковою мірою несуть відповідальність. Таке спрощення є не лише історично хибним, а й морально небезпечним, бо стирає межу між агресором, який розпочав повномасштабне знищення народу, й тим, хто бореться за власне життя та свободу. Зрівняння жертв і агресорів — це спроба зняти з Росії статус злочинця, а з України — статус потерпілого народу, який має право на захист і підтримку. І якщо світова спільнота не розпізнає цих маніпуляцій, не дасть їм відсічі — історія повториться, але вже з новими жертвами.
Чи є заразними такі тенденції?
Наразі тривожні, але варті уваги процеси відбуваються поруч із нами — в Польщі й Угорщині. Відстеження тенденцій та комунікація із сусідами — важливий елемент запобігання поглибленню таких процесів. Чи зможемо ми тут знайти порозуміння?
Після неймовірної хвилі підтримки та солідарності з українцями, спричиненої російською агресією, знову почала «воскресати» українська тема вини, якою спекулюють останнім часом тамтешні політики. Нещодавно Сейм Республіки Польща встановив 11 липня як день «геноциду, вчиненого ОУН і УПА на східних територіях Другої Польської Республіки». На це вже відреагувало українське МЗС заявою, де зазначено, що таке рішення «йде врозріз із духом добросусідських відносин між Україною і Польщею».
Цей наратив, який підтримують певні політичні кола у Варшаві, фактично ставить знак рівності між боротьбою українців за державність і реальними злочинами геноцидного масштабу в часи, коли Росія веде геноцидальну війну з українцями. Така політика пам’яті дезорієнтує міжнародну спільноту, сприяє розділенню українців і поляків — народів, які сьогодні стоять пліч-о-пліч проти спільного агресора.
Вона також ідеально вписується в російську пропаганду, яка давно просуває ідею «фашистського українства», виправдовуючи в такий спосіб власну політику «денацифікації». «Ми вже побачили результати мовчання у випадку з Росією, коли звідти нам багато років намагалися нав’язати власні уявлення про нашу історію, якісь нібито закиди про неповагу до національних меншин тощо, — зазначає історик Володимир В’ятрович, який свого часу очолював Український інститут національної пам’яті. — Впевнений, що від самого початку й весь час Україна має послідовно обстоювати свої національні інтереси в діалозі з будь-якими сусідами — західними, східними. І також упевнений, що будь-які слабкості чи односторонні поступки, на жаль, заохочують такого роду політиків, які марять імперськими амбіціями».
ZN.UA поспілкувалося з Володимиром Огризком і Володимиром В’ятровичем про геноцидний злам у російській свідомості, а також про те, чи можуть такі «інформаційні віруси» щодо українців поширюватись і на інших.
Як і коли формувався образ українців як ворога
«Згадаймо, з чого взагалі починається Московія, — пропонує Володимир Огризко. — З геноцидної війни проти Новгорода — це XV століття. Далі історія продовжується геноцидною війною Московії проти Казані — це XVІ століття. Далі йшли геноцидні війни проти Кримського ханства — це вже XVIII століття. Ця сутність проявляється геноцидними війнами проти кавказьких народів — XIX століття. Далі геноцидна війна проти Чечні (вже минулого століття) та винищення 300 тисяч мирних жителів килимовими бомбардуваннями й танками.
Московія є геноцидальною за походженням, за визначенням. Це логіка цієї дикої орди та імперськості.
Проти України сьогодні застосовують ті самі принципи й методи, що й проти будь-якого іншого сусіднього народу. На жаль, ми, українці, тут зовсім не унікальні. Причину я вбачаю в дуже активній колонізаторській політиці Московії проти України, а також в ідеологічній обробці власного населення та низькому рівні освіченості й розуміння процесів уже в Україні».
«В Росії вже давно відчувалося це бажання відновити імперію, — каже Володимир В’ятрович. — Воно стало державною політикою Путіна. Й ця геноцидальна практика стала можливою з двох причин. Перша — неоколоніальні імперські комплекси Росії. Але ці фантоми присутні й в Угорщині, й трошки меншою мірою — в Польщі. Проте є ще одна причина безперешкодної появи таких поглядів на українців як на менших, інших, ворожих, що не отримують належного осуду. Для багатьох наших сусідів, близьких і далеких, взагалі для всього того, що донедавна називалося цивілізованим світом, Україна сьогодні стала докором.
Докором за те, чого вони не роблять, але мали зробити з огляду на декларовані ними цінності. Адже те, що роблять із Україною російські агресори, вимагає абсолютно іншої, адекватнішої й рішучішої реакції. Наразі бачимо, що ці суспільства на це не здатні, тому намагаються зробити винними українців. Або зрівняти обидві сторони. Найвиразнішим речником процесу є президент Трамп. Це якраз демонстрація цинізму, до якого опустився так званий цивілізований світ».
Чи є небезпечною поява риторики про «не таких» українців у країнах, які оточують нас
«Це — зараза, й вона розповзається, — вважає Володимир Огризко. — Тенденціям, які ми зараз спостерігаємо, зокрема з польського боку, Москва лише аплодуватиме. І я б продовжив: візьмімо й Угорщину з її звинуваченнями щодо політики України стосовно нацменшин. Останнім часом тривожні тенденції спостерігаються в Болгарії, де українська тема з’явилась у політиків праворадикального типу. Нам треба правильно розставляти акценти в такій комунікації».
«Я бачу небезпечні тенденції. Маю на увазі появу відверто антиукраїнських, шовіністичних політичних сил, — зазначає Володимир В’ятрович. — Це свідчить про досить загрозливі настрої, зокрема в польському суспільстві».
Як Україна має реагувати на такі виклики
«Треба просто спокійно й виважено пояснювати, притому публічно, — каже Володимир Огризко. — Ми повинні дотримуватися такої логіки: залишаємо ці складні історичні речі історикам, вибачаємося одне перед одним і думаємо про наше спільне майбутнє, тому що в нас один ворог — дика московська держава. Якщо ми підемо іншим шляхом, наш ворог пануватиме над Україною й над Польщею. Тут, на жаль, ми нічого не вдіємо, крім того, що чітко й дохідливо роз’яснюватимемо свою позицію. Також треба правильно розставляти акценти та нагадувати про складні випадки й з іншого боку».
«Гадаю, мовчати не варто, — вважає Володимир В’ятрович. — Ми вже побачили результати мовчання у випадку з Росією, коли все лише починалося. Від самого початку й весь час Україна має послідовно обстоювати свої національні інтереси в діалозі з будь-якими сусідами. Я вітаю досить жорстку, але абсолютно справедливу заяву МЗС України. Важливо чітко показувати, що в нас є дуже чіткі червоні лінії. Такого роду питання не можуть бути предметом обговорень, дискусій із жодним з наших сусідів».
Чи буде юридично завершено процедуру визнання Росії винною в геноциді українців
Володимир Огризко: «Це потрібно робити, й це робиться. Близько 160 тисяч воєнних і військових злочинів передано до Міжнародного кримінального суду. Факти вивезення дітей, масових страт, переміщення груп населення тощо — це все прояви геноциду. Але міжнародна судова система працює не роками, а десятиліттями… Тож очікувати швидких наслідків зараз — велика наївність. Дай Боже, щоб ми років за десять отримали якісь результати. Так, як це було з колишньою Югославією чи Руандою».
Володимир В’ятрович: «Чи готовий Захід узагалі визнавати геноцидальні практики Росії? На жаль, однозначної позиції немає. Я бачу, що непохитна єдність Заходу в цьому питанні, яка сформувалася після Бучі, поступово розсипається. Не говоримо про засудження Росії, а тим паче визнання її дій геноцидом. Зараз маємо, з одного боку, позицію Трампа, який боїться надати якусь конкретну оцінку злочинам Росії, тому що це нібито завадить можливим домовленостям і миру. З іншого — все-таки маємо натяки, що Захід не збирається просто так миритися з тим, що робить Росія. Маю на увазі заяву про створення спеціального трибуналу, яку озвучили у Львові представники низки європейських країн 9 травня цього року (так звана Львівська заява щодо завершення роботи Коаліції держав зі створення Спеціального трибуналу щодо злочину агресії проти України. — Я.С.).
І зараз ми маємо місію — не дати цьому вогнищу згаснути. Саме на наше забуття розраховують ті, хто не особливо готовий приєднуватись. А Путін, зі свого боку, розраховує на те, що «переможців не судять» і ніхто не притягатиме його до відповідальності».
До речі, станом на 2025 рік немає єдиного міжнародного правового рішення, яке б визнавало дії Росії проти українців як геноцид у повному юридичному сенсі (згідно з Конвенцією ООН про запобігання злочину геноциду та покарання за нього). Проте є вагомі офіційні політичні визнання, а також потужна хвиля експертної підтримки цієї кваліфікації.
Литва, Естонія, Канада, Польща, Ірландія, Чехія, Латвія, Франція, Нідерланди, Ісландія, Німеччина, Словаччина, США (в окремих штатах) ухвалили відповідні заяви або резолюції, які позначають воєнні дії росіян як геноцидні. Та це — політичні документи, а не юридичні рішення суду.
Повільні процеси засудження геноцидних дій лише посилюють тенденції, які підхоплюють інші. Бо слова, вимовлені безкарно, врешті стають діями. Ці слова проростають і далі, як бур’ян. І хоча РФ 2025 року вже не говорить відкрито «всіх убити», а використовує «обережнішу» лексику — «денацифікувати», «очистити», «реінтегрувати», «повернути в культурне поле Росії», — сенс залишився той самий. Це — програма ліквідації українців як нації. І вона починається не з куль. Вона починається з мовчання.