«З огляду на те, що наближався кінець світу, Медді Пейс вважала, що справи в неї йдуть непогано». Це перше речення в оповіданні Стівена Кінга «Народжувати доведеться вдома». Простенька казочка про зомбі-апокаліпсис, який переживає вагітна жінка на маленькому острові. Жінка, яка звикла до того, що все життя рішення за неї ухвалює батько або чоловік. Жінка, яка протягом оповідання дорослішає, бо має дуже простий вибір — захистити себе й дитину чи загинути. Жінка, яка могла б зачинитися вдома й чекати, поки чоловіки якось упораються із захистом острова. Жінка, якій доводиться просто на порозі зустрітись із тим, хто колись був сенсом її життя, й убити його, аби дати шанс народитися його дитині. Бо колишнього життя більше немає, а сьогодення потребує дій, а не рефлексій.
…«З огляду на те, що наближається кінець світу, справи в нас ідуть непогано», — кажу я раз у раз домашнім. Ми досі живі, навіть цілі, практично здорові. Коти й собаки з нами. Батьки поряд. Є запаси палива для генератора й залишки полуниці під парканом. Є зброя в сейфі та ліки в аптечці. А головне — ми є одне в одного. А за нинішніх часів це — розкіш.
Так, страшенно хочеться прокинутись і зрозуміти, що все це було лише нічним кошмаром. Що немає натовпу «зомбі», які лізуть і лізуть із усіх шпарин. Що є хтось дорослий і відповідальний, хто вирішить за нас, як жити і що робити. Але — ні. Дорослі тут — ми. І вирішувати тут нам.
Події останніх років дедалі більше нагадують мені це оповідання.
Комусь пощастило менше. І їхні міста повністю знищили або заселили зомбі в перші дні апокаліпсису. Хтось намагався бачити в них людей, живих людей, до яких можна достукатись. І це було неабиякою помилкою. Бо нічого людського там не залишилося. Хтось без вагань узяв до рук зброю та спробував знищити якомога більше монстрів, навіть не сподіваючись на глобальну перемогу. Хтось зачинився вдома, очікуючи, що все якось само собою закінчиться й можна буде повернутися до звичного життя. Але й у його житті настане момент, коли нова реальність постукає у двері. Й варто бути до неї готовим.
…Моя подруга поїхала на чергову ротацію, не встигнувши ще оклигати після останнього поранення. Для мене взагалі було шоком те, що вона вирішила йти до війська. Звичайним стрільцем у звичайний стрілецький бат. Із тих, які десятками сточуються на передньому краї. Дівчина, яка важко ухвалює рішення в звичайному житті. Непомітна в натовпі, невпевнена в собі, завжди в пошуку того, на кого можна спертися. Можна було б припустити, що вона шукає силу, яка її підтримуватиме. Але — ні. Вона сама стала тією силою, на яку можуть спертися побратими.
…Мій давній знайомий сів за кермо трактора й виїхав у поле. Його хвороби не те, що воювати не дозволяють, — повноцінно рухатися не дають. Йому б сидіти тихенько вдома або вивезти родину за кордон і розпочати нове спокійне життя десь у країні, куди не докотився ще апокаліпсис. Але нема кому обробляти поля на півдні. Більшість трактористів давно вже водить іншу техніку. Тож він залишився сам-один. І, з огляду на все навколо, справи йдуть непогано. Дуже непогано.
…Мої родичі в Росії та Молдові перетворилися на зомбі. І це, мабуть, було найскладнішим. Я досить довго не могла з цим примиритися. Намагалася щось доводити й пояснювати. Бо неможливо повірити в те, що рідний дядько, якого я пам’ятаю від народження, обіцяє приїхати до мене на танку, а троюрідна сестра пише моїм дітям, що вони — фашисти. Аж допоки не зрозуміла, що їх, тих, кого я пам’ятаю, більше не існує. І якщо вони з’являться на порозі мого будинку, вибору в мене не залишиться. Бо минулого життя більше немає. І місця для рефлексій немає теж.
…Мій свекор саджає молодий сад. Упадає над беззахисними саджанцями, від світанку й до заходу сонця щось обкопує, підв’язує й підживлює. Ця земля вже одного разу була під окупацією. Й до кордону звідси — лише година автівкою. Але він уперто працює. Дорослий сад залишився в Ясинуватій. Той сад, у який він вклав багато років праці. Разом із будинком, сімейними фотографіями та бібліотекою. Я б, напевно, зламалася. Бо все його життя зараз можна скласти в одну валізку. Разом із урною з попелом дружини. Але він саджає молодий сад. Усупереч війні.
…Мій знайомий із минулого життя зачинився в сільському будинку й чекає, доки все закінчиться. Його батьки приносять йому їжу й воду. Він чекає, доки можна буде повернутись у звичне життя. В якому немає війни, ТЦК, цвинтарів зі стягами й закритих кордонів. От тільки звичного життя більше немає. Й не буде. Й ті, хто цього не розуміє, позбавляють себе єдиного шансу на виживання. Бо зомбі-апокаліпсис уже тут. Просто за зачиненими дверима. Й лише питання часу, коли ці двері відчиняться.
Народжувати доведеться вдома. Ростити хліб доведеться вдома. Рятувати людей доведеться вдома. Саджати сад доведеться вдома. Й періодично доведеться нагадувати собі: з огляду на те, що наближається кінець світу, справи в нас ідуть непогано. А отже, є шанс, що світ утримається.