UA / RU
Підтримати ZN.ua

З книжкою і автоматом

Варіант майбутнього Бахмута як культурного центру України

Автор: Марко Баянов

Є такі люди, яких усе стосується, для яких не буває чужих дітей і чужого болю. І, хоч би скільки років їм було, вони не задумуючись стають до роботи, коли бачать, що можуть хоч десь і хоч чимось покращити життя країни та людей. Вони і є — сіль української землі.

Про Володимира Дериведмедя ZN.UA писало 2018 року. Чоловік служив у Афганістані. Вирощував сади і розводив рибу. Був заступником директора дитячої спортшколи. Воював добровольцем у складі батальйону «Донбас». У 2015-му відкрив у Бахмуті єдиний у регіоні магазин української книжки, що зі звичайної книгарні поступово перетворився на україномовний простір, де можна було відпочити душею від важких прифронтових буднів.

Фото надане автором

Сьогодні книгарні вже немає. Проте є надія і план відновлення та розвитку міста як столиці української культури.

Йдіть додому, Батя...

Володимир Дериведмідь — професійний військовий. Рік тому, коли почалося російське повномасштабне вторгнення, він прийшов до київського військкомату.

— А скільки вам років? — запитали там.

— Та всього лише 70!

— Ідіть додому...

«Я майор. Я був на війні, а вони мені кажуть додому йти! — обурюється Володимир. — Залишився в тому військкоматі, ночував кілька днів. Побачив, що люди, які охороняють військкомат, розряджають автомати на четвертому поверсі. Звернувся до військового комісара, влаштував спеціальне місце для розряджання й заряджання зброї. Обладнав підключення електростанції на випадок вимкнення світла, знайшов і навчив відповідального за електростанцію. Організував волонтерську доставку разового посуду з Дніпра та Чернівців. Але мене все ж таки не взяли».

2014 року в батальйоні «Донбас» у Володимира, як найстаршого за віком бійця, був позивний «Батя».

«За два роки в Афганістані у мене не загинув жоден солдат, — розповідає чоловік. — А за чотири місяці в батальйоні «Донбас» я втратив дев’ятьох хлопців. Це були дуже близькі для мене люди. Наприклад Сергій Бохонько, який усе просив, щоб я познайомив його зі своєю донькою. Цей чистий, прекрасний молодий хлопець чіплявся за якусь надію, щоб хтось чекав. Я дивився на нього й думав: «Боже, невже його вб'ють?». Серьожа був одним із перших добровольців, які загинули біля Попасної. Я відправляв його додому як «вантаж 200». Було дуже важко, хоч я й чоловік із досвідом, у віці. Ті молоді побратими були для мене як діти».

Дивний воїн «Еней», що вважав книжку зброєю

Разом із Володимиром служив доброволець Антон Цедік з позивним «Еней»: 27-річний хлопець із Полтави, учасник Майдану, який проходив строкову службу в «Барсі».

«Він був незвичайною людиною, дуже вихованою, мав дві вищі освіти, — розповідає Володимир. — Ніколи не вживав грубих слів. Ніяких. Навіть голосу не підвищував. Не їв м’яса, просив за обідом: «Батя, поміняйте мені м’ясо на салат». У наплічнику завжди мав кілька книжок. Шевченко, Сковорода... Книжку він теж вважав зброєю, як і автомат. Усе це було трохи дивно.

Перед боями за Іловайськ йому вручили відпускне посвідчення. Він пішов до друзів попрощатися й дізнався, що вони їдуть на деблокаду котла. Антон заховав той папірець про відпустку та поїхав разом із ними. І загинув.

Я дуже довго думав, чому йому дали відпустку. Це така тонка річ. Вважаю, тому, що він служив у «Барсі». А ті, хто керував нами, були представниками поліції. Йому дали відпустку нічого не сказавши, щоб уберегти від загибелі.

Командири тоді казали: не беріть із собою нічого зайвого, не всі звідти повернуться. Але Антон узяв не тільки зброю та боєприпаси, а й книжку Романа Коваля «Отаман Зелений». Книжку про те, як прапрадіди захищали Україну в 1919 році».

Фото надане автором

Книгарня на честь полеглих воїнів

Дім української книги, який Володимир відкрив у 2015 році в Бахмуті, називався «Еней».

Спочатку на полицях були тільки книжки, але з часом з’явилися вишиванки та державна символіка. Єдина в регіоні крамниця української книжки містилася неподалік вокзалів, супермаркету і банку. Приїжджі з Горлівки, Луганська, Єнакієвого та інших міст бачили прапори й вишиванки і заходили до книгарні поцікавитися, бо це вважалося дивним. Коли у військових була ротація, вони теж приходили туди, навіть просто перепочити. Там лунала незвична для міста українська мова. Туди приїжджали вітчизняні прозаїки, поети, музиканти. Володимир навіть заснував свій спеціальний приз «Сіль Землі». Приз, вирізьблений із солі у вигляді розгорнутої книжки, вагою понад шість кілограмів, вручав тим, хто підтримував українську книжку.

Він вигадав різні новації для залучення до книгарні дітей. Наприклад, дитина, яка розповідала український вірш, отримувала подарунок.

«Мене це дуже тішило, надихало, — каже Володимир. — І це найпотужніший важіль впливу на пострадянських людей. Питаю в дитини:

— А в тебе є вишиванка?

— Є, — відповідає.

— А в діда запитай, чи є в нього вишиванка?

От дитина приходить додому й питає:

— Дід, а ти українець?

— Так, — каже дід.

— А в тебе вишиванка є?

— Нема...

— Так ти не українець, діду!

А мене дід послав би далеко, — усміхається Володимир. — Взагалі, весь час мого перебування в Бахмуті можна вважати продовженням війни. Колись я був кандидатом у мери міста. А мер у нас був ще з Радянського Союзу. І він мене не забув. Фактично третіми руками тиснув.

Бахмут — одне з найгарніших міст Донбасу, проте просякнуте корупційною складовою. Але про це ніхто не говорив. Мені відключали електроенергію, у мене нічого не купували школи, навіть якщо це було дешевше, ніж деінде».

За словами Володимира, коли заборонили сполучення з окупованими територіями, стало набагато важче. Більшість книжок продавалися за ціною виробника. Це був соціальний проєкт, який фінансувався за рахунок видавництв «Богдан», «Картографія», «Мандрівець», київських друзів Володимира та його пенсії. Магазин ледве виживав. Спроба відкрити філію у Краматорську наштовхнулася на нерозуміння місцевої влади, на жаль, нічого не вийшло. Брак коштів, та й сама ситуація навколо пригнічувала психологічно. Сімейні обставини склалися так, що Володимиру довелося переїхати до Києва.

Фото надане автором

Озеленення з моральним та меморіальним підтекстом

«У Києві я не знав, що мені робити. Всі воюють. А я, військовий, який уміє воювати, сиджу вдома, — каже Володимир. — Але ж я повинен щось робити. Виписав із Одеси по тридцять кущів ірги та калини, посадив дві алеї біля свого будинку: одну — пам’яті добровольців, а другу — загиблих дітей. Тепер борюся, бо жителі намагаються перетворити ці алеї на громадський нужник для собак. Мені це болить. Тому вирішив, що кожен кущ, кожне дерево має носити конкретне ім’я. Щоб за ними доглядали рідні та близькі загиблих. Щоб там було полито, прополото, як на цвинтарі. Міська влада мене не зрозуміла, але я вже прокачав це питання. Поки що з вікна спостерігаю, стараюся, щоб там було чисто. Не завжди вдається, звичайно».

Ще Володимир посадив у місті п’ять дубків. А на пляжі, де працював, висадив 130 кущів дикого винограду.

Фото надане автором

На вулиці Антона Цедіка в Києві активіст знайшов місце, де, на його думку, також треба посадити дуб. А ще — поставити пам’ятник біля університету, в якому навчався Антон.

«Ідея така: доброволець сидить на колоді й читає книжку, — розповідає Володимир. — На прикладі «Енея», який пішов у останній бій із книжкою, ми маємо розуміти, що книжка — це теж зброя. Ще немає у світі такого пам’ятника добровольцю, де б він читав книжку на війні. Тобто він хоче будувати своє життя. Хоче бути щасливим, відбудовувати державу. Але автомат стоїть поруч».

Володимир надіслав владі листа, яким запропонував створити туристичний маршрут «Добровольці України». Згідно з його проєктом, на розі вулиці Антона Цедіка треба відкрити найсучаснішу книгарню, де збиралася б молодь. Каже, що з ним уже говорили на цю тему з відділу культури.

Мрія відбудови за конкретним планом

«Перемога в культурі потрібна насамперед, — упевнений Володимир. — Взагалі я мрію про книгарню в Бахмуті, де були б представлені всі видавництва країни. І всі наші письменники презентували б нові твори не в Києві, а в Бахмуті. Щоб вважалося за честь поїхати в це місто й презентувати там свою книжку. Щоб у медіа був резонанс про цю подію. Потім гості спускалися б у соляну шахту, відвідували дегустаційний зал заводу шампанських вин, знайомилися б із багатою історією міста. Це була б нестандартна подія, емоційно дорога, а не фінансово. Ще там мають бути представлені культурні традиції, які існують у різних регіонах України. Це не йшло б у жодне порівняння з будь-якими європейськими центрами. Треба буде відбудовувати Донбас. І ми можемо це зробити, я давно про це думаю і знаю, як воно має бути.

Треба сіяти. Треба, щоб молодь цим загорялася. Відповіді на всі питання є у книжках. Хто не читає книжок, тим керує телевізор. А телевізор — це елементарна маніпуляція. Ми втрачаємо логіку, а на емоціях нас можна завести куди хочеш. Росія — та держава, котра втрачає здатність протистояти телевізору. Ось чому ми перемагаємо? Тому, що земля, на якій ми працюємо, і війна примушують нас творити. Щодня. Традиції, коріння. Ми завжди були творцями, і зараз ми є творці».

Фото надане автором

У Володимира залишилося багато відеоматеріалів із маленькими відвідувачами крамниці «Еней», котрі читають українські вірші. Крім того, він хотів би, щоб люди побачили інше відео: «У 2014-му нас готували професіонали. Я з дозволу робив на планшет деякі зйомки, яких ніде ще не публікував. Люди загинули, а їх ніхто не бачив досі. Це пече мою душу, моє серце. То потрібно і як пам’ять, і як навчання».

Канал «Еней Бахмут».