Кількість ветеранів зростає. І повертаючись додому, вони стикаються із серйозними проблемами. Судячи з потоку скарг, державний сервіс традиційно запізнюється та/або діє несистемно. «Вузькі місця» необхідно оперативно розчищати в очікуванні масової демобілізації. А Міністерство у справах ветеранів, яке на початку вересня очолила Наталія Калмикова, потребує перезавантаження.
У яких напрямках рухатися насамперед? Подальші кроки з формування політик і сервісів для ветеранів і ветеранок обговорювали представники Мінвету, громадських організацій та бізнесу, спираючись на дані дослідження «Реінтеграція ветеранів: потреби та виклики», проведеного Програмою реінтеграції IREX разом із Українським ветеранським фондом і дослідницьким агентством Info Sapiens.
Якими є потреби ветеранів і з якими специфічними перешкодами вони стикаються в доступі до ключових послуг?
Більшість ветеранів-респондентів скептично оцінює готовність держави до кратного збільшення кількості ветеранів і, відповідно, зростання та більшої різноманітності їхніх запитів, указуючи на організаційні проблеми, обмежені ресурси або їх неефективний розподіл, що знижує обсяг і якість послуг. Окрім того, ветерани критично оцінюють діяльність держорганів із відстеження потреб як самих ветеранів, так і їхніх родин.
«Загальний запит ветеранів до держави, який озвучили всі респонденти, — зрозумілість, упорядкованість і злагодженість політики щодо задоволення потреб і вирішення проблем ветеранів у таких сферах, як медична, психологічна, юридична та житлова допомога, а також надання освітніх послуг, соціальних пільг і можливостей працевлаштування», — зазначається в дослідженні.
Медична допомога: в кількісному відношенні достатня, проте її якість геть незадовільна.
Ситуація з лікуванням травматичних ампутацій, протезуванням і реабілітацією ветеранів із ушкодженнями опорно-рухового апарату трохи краща. Але ситуація з лікуванням нейротравм, репродуктивних органів — погана.
Ветерани також зазначають занадто короткий і обмежений строк реабілітації, недостатню кількість реабілітаційних центрів. На сьогодні держава й медустанови можуть забезпечити реабілітацію максимум на чотири місяці.
Однією з найбільших перешкод у доступі до медпослуг респонденти називають труднощі з отриманням і оформленням необхідних документів через недостатньо налагоджений документообіг між військовими та цивільними лікарнями. Про єдиний медичний простір багато говорять, але насправді з цим наразі великі проблеми.
На думку експертів IREX, необхідно:
- запровадити стандартизовані протоколи лікування та реабілітації ветеранів;
- налагодити документообіг між цивільними та військовими медустановами;
- оптимізувати проходження медико-соціальної експертизи — надходить дуже багато скарг на бюрократичну тяганину;
- зробити доступнішою та зрозумілішою інформацію про послуги з реабілітації (головним джерелом інформації досі є «сарафанне радіо»);
- провести роботу з медперсоналом щодо ставлення до ветеранів і переходу від радянської парадигми «лікування тіла» до поваги до особистості, її права на отримання інформації про свій стан, необхідності згоди на лікування; (Задля справедливості варто зазначити, що певний лікар або медсестра без жодних «протоколів і тренінгів» із готовністю віддає часточку душі сотням хворих (нерідко отримуючи при цьому копійчану зарплату). Проте, на жаль, частіше трапляються зовсім інші історії.)
- систематизувати медичні послуги та діагнози на військовій службі — внести зміни до наказу Міноборони про Положення про військово-лікарську експертизу в ЗСУ й розробити чіткий перелік діагнозів, що передбачають звільнення воїна;
- залучати родини військових до реабілітаційних програм — це допоможе здійснювати моніторинг медичних проблем ветеранів після закінчення їхньої військової служби.
«70% проблем у ветеранській сфері пов’язані з недостатністю комунікації з боку держави, — вважає ветеран, голова Спілки поранених військових України «Міцні 300» Андрій Кучер. — Наприклад, якщо ми говоримо про медичні послуги, багато корисного роблять, але недостатньо про це інформують. Є багато програм реабілітації, але побратими та посестри про них не знають. Найскладніше для поранених військових — комунікація з військовими частинами. Це важливо моніторити й коригувати».
Дослідники IREX зазначають також незадовільний рівень психологічної допомоги. Учасники дослідження кажуть, що психологічна допомога є актуальною для більшості ветеранів. І очікується, що попит на неї зростатиме. Частина респондентів вважає, що в разі звільнення з військової служби ветерани мають проходити обов’язковий психологічний скринінг, оскільки вони часто не усвідомлюють, що потребують психологічної допомоги.
Бракує центрів та інституцій за місцем проживання ветеранів, де психологи могли б надавати їм допомогу. Бракує психологів у військових частинах і медустановах. Респонденти вказують також на нестачу фахівців, підготовлених до роботи з ветеранами та членами їхніх родин.
На щастя, є благодійні фонди та громадські організації, які, не вимагаючи бюджетного фінансування, коштом грантів і приватних осіб реалізують серйозні, досить дорогі програми психологічної реабілітації як для ветеранів, так і для діючих воїнів, зокрема бойових медиків. Однак і цього недостатньо.
Деякі респонденти зазначають, що не довіряють цивільним психологам і тим, кого надають держінституції, вважаючи, що зрозуміти їх може лише людина з подібним життєвим досвідом, яка пройшла війну. Крім того, досі є стигматизація психологічної допомоги серед ветеранів.
Потреби ветеранів в освіті та працевлаштуванні зростатимуть, вважають дослідники. Необхідні комплексні програми навчання та перекваліфікації, які відповідають навичкам та інтересам ветеранів, зокрема тих, хто отримав інвалідність або не може повернутися до колишньої професії.
На жаль, багато роботодавців не готові брати на роботу ветеранів. Але ж працевлаштування — це один із ключових інструментів їхньої реінтеграції. Однією з причин побоювань роботодавців дослідники IREX називають те, що між ветеранами й тими, хто уникає мобілізації, на виробництві нерідко виникають конфлікти.
Крім того, необхідно обладнати робочі місця, дотримуючись принципів інклюзивності. Так, 50% витрат на обладнання таких робочих місць компенсує держава, але інклюзивність має бути в усьому просторі підприємства — не може ветеран сидіти за інклюзивним робочим столом і не мати фізичної можливості сходити в неінклюзивний туалет. Ну й, зрештою, добиратися до робочого місця він змушений неінклюзивними сходами.
Задля справедливості: чимало підприємств шукають і знаходять способи працевлаштувати ветеранів із урахуванням їхніх потреб, зокрема за рахунок грантових програм і власних коштів. Наприклад, компанія «Укрнафта» реалізує програму для ветеранів «Тебе шукає робота». Потрібно лише набрати телефонний номер або зчитати QR-код.
Звертаючись до учасників IX форуму «Диригенти змін», який відбувся в Києві 25 вересня, міністр ветеранів Наталія Калмикова попросила їх (а це понад 300 власників бізнесу, CEO і CxО провідних компаній) зробити все можливе, щоб наші захисники та захисниці, які повертаються з війни, впевнилися: вони затребувані в цивільному житті, «вони — бажані працівники та бажані партнери». «Ми сподіваємося, що проєкт закону про ветеранське підприємництво розгляне Верховна Рада найближчим часом. І, сподіваюся, ветерани відкриють нову еру в підприємництві України», — зазначила Калмикова.
Щодо пільг, то частина ветеранів оцінює державну політику підтримки як хаотичну та несистемну. Не всі пільги оцінюються як доцільні, оскільки система формувалася до повномасштабного вторгнення й була націлена на дещо інші потреби. Крім того, якість пільг змушує бажати кращого. Це ж стосується і юридичних послуг: складність оформлення, забюрократизованість, відсутність цифровізації, нерозуміння, на які саме пільги має право ветеран.
Ну й іще одна проблема: держава призначає пільги, але фінансування їх лягає на місцеві бюджети, тоді як у багатьох громад грошей на це просто немає.
Ветерани просять:
- дозволити оформлення пільг їхнім родичам;
- створити нарешті «єдине вікно», а також систему юридичного супроводу ветерана замість одноразової юридичної допомоги;
- зменшити кількість пільг, але забезпечити їх стабільне фінансування.
Головною проблемою соціальної інтеграції ветеранів є величезна різниця між військовим життєвим досвідом і мирним життям. Ветерани, які недавно повернулися з фронту, описують свій досвід як «прірву», що утворилася між ними та цивільними. Зменшується кількість тем для обговорення і, як наслідок, коло знайомих. Відповідно знижується ймовірність швидкої інтеграції в мирне життя.
Держава та суспільство зобов’язані створювати ветерану можливості для відновлення та самореалізації в мирному житті, розвивати практики супроводу в його реадаптації та формувати загальну культуру поваги до нього.