Ірина Цілик — українська поетка, письменниця, режисерка, лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка 2023 року.
У своїх роботах, у літературі та кіно, вона розповідає історії так, ніби тримає читача/глядача за руку й веде життєвим шляхом своїх героїв. Про Ірину Цілик та її творчість знають далеко за межами України. Лауреатка престижних міжнародних фестивалів, перша українка, яка увійшла до складу журі Каннського фестивалю та багато іншого.
З початком повномасштабного вторгнення Цілик не припиняє говорити про Україну та звитягу її захисників і захисниць на міжнародній арені, спонукаючи весь світ допомагати нам. А нещодавно Ірина стала амбасадоркою Українського ветеранського фонду та робитиме все можливе, аби голоси ветеранів і ветеранок лунали гучніше. Режисерка допомагає ЗСУ з 2014 року, а її чоловік — письменник, ветеран Артем Чех — удруге взяв до рук зброю та пішов до війська.
Однак відлік війни для Ірини Цілик почався раніше.
— Більш травматичного досвіду, ніж я пережила за три дні розстрілів на Майдані, в моєму житті, мабуть, не було, — каже вона. — Вперше тоді так близько стикнулася зі смертю й усвідомила, наскільки ми крихкі та незахищені. Світ руйнується просто на очах, якщо в центрі великого європейського міста можуть розстрілювати беззбройних людей…
Ми всі переживаємо гойдалки вгору — вниз. Нібито й адаптувалися до нереальної, ненормальної реальності. Але бувають пікові точки — й ніби знову падаємо до чорної ями, де не можеш повірити, що це відбувається. Війна складається з таких амплітуд. Нескінченний коловорот, у якому ми перебуваємо дев’ять із половиною років.
Хоча не всі. Люди в Україні по-різному проживали ці роки. Хтось відносно недавно включився. Хтось не включився досі. У моєму житті так склалося, що всі роки війни не можу цю реальність відсунути на другий план. Починаючи з Майдану, наше життя змінилося безповоротно.
— Пані Ірино, як ви сприйняли рішення вашого чоловіка Артема Чеха долучитися до війська?
— Це сталося 2015 року. Починаючи з 2014-го, Чех був у стані внутрішніх вагань і моральних дилем. Не наважувався зробити цей крок — вступити до добровольчого батальйону, але водночас відчував, що не може бути поза цим усім. Ходив до військкомату, перевіряв себе в списках. Коли 2015 року зрештою прийшла повістка, ми на якусь мить обидва замовкли. Він до цього готувався, але було зрозуміло, що починається новий період у нашому житті.
Чех служив у 2015–2016 роках, 14 місяців, із них 10 — на передовій, під Попасною. Це був сюрреалістичний досвід для нас усіх: для мене, сина, для нього. Досі ніколи не думала, що я, сучасна жінка XXI століття, раптом знайду себе в ролі жінки, яка чекає на чоловіка з війни.
— На сторінці у Фейсбуці ви якось із болем згадували про магнітик на холодильник із написом «Попасна», який чоловік привіз вам, коли служив під цим населеним пунктом. Нині росіяни просто стерли його з лиця землі…
— Паралельно зі службою Чеха, починаючи з 2015 року, я шукала будь-які приводи, щоб їхати на Схід. Мала внутрішню потребу бути ближче до всього, що там відбувалося, бачити на власні очі. Я їздила туди з літературними читаннями, знімала про військових і цивільних документальні фільми, мала зустрічі з місцевими підлітками. Мене тягнуло на Схід, наче магнітом.
Відкрила для себе цей регіон під час війни, бо раніше Сходу України зовсім не знала. Тепер відчуваю, що маю цілу колекцію теплих ниточок із різними містами, містечками та селами. Коли під час повномасштабного вторгнення ворог почав усе це вкотре нищити, — мені неймовірно болить. Я там не зростала, але це все для мене вже рідні місця.
Впродовж 2018 року приїжджала знов і знов до Красногорівки на Донеччині. А зараз розумію, що половини локацій, знятих у 2018–2019 роках у нашому фільмі, вже просто не існує… Мар’їнка… Авдіївка — дуже особливе для мене місце, де я була на майстер-класі з дітьми та підлітками і потім ще кілька разів приїздила... Вся Україна зараз перетворилася на неосяжну зону небезпеки. А Схід, Південь — відкриті рани.
Дивлячись на фотографії з південної частини країни, як розливалася вода на Херсонщині, усвідомила, що ніколи не була в Новій Каховці. У такі моменти просто розриває, що не встигла всю Україну подивитися…
— З 2014 року ви активно включилися в допомогу особисто чоловікові та війську. Що з того періоду вразило найбільше під час поїздок?
— У мене колекція спогадів. Два дуже особливих для мене місця — Бахмут і Сєвєродонецьк. Там були надзвичайно романтичні побачення з моїм чоловіком, який тоді недалеко від тих міст служив. Це окрема історія, як мені болить те, що територію наших найтепліших досвідів, спогадів просто стирають…
— Чимало українок мають такі ж історії про побачення десь на Сході чи Півдні під звуки арти…
— Короткими й жадібними бувають ці зустрічі, але водночас дуже болісними та спустошливими. Багато сімейних пар стикнулися з величезними викликами.
Наша сім’я теж різне переживала через війну. Коли близькі люди протягом тривалого часу перебувають у настільки різних реальностях, їм важко потім знайти точки перетину.
Місяцями очікуєш на цю коротку зустріч, а потім раптом зустрічаєшся з людиною, якої більше не знаєш, із висушеними темними очима, порожнім поглядом… І щоб знову згадати, як ця людина пахне, як вона говорить, щоб роздивитися й пізнати в ній усе нове, потрібен час. Гадаю, багато хто мене зрозуміє. Це болісно, бо деякі пари не пройшли випробування на міцність.
Зараз працюю над новим проєктом, анімаційним повнометражним фільмом. Його робоча назва — «Червона зона». Цей проєкт значною мірою й про стосунки між близькими людьми, які війна ставить під загрозу. Про маленькі непомітні зміни й дуже глибокі рани та шрами, які залишають у нас ці випробування.
— Повернімося до жахливого ранку 24 лютого. Яким був той день, той нескінченний лютий для вас?
— Я до останнього заперечувала. Якась ідіотська форма протесту. Принципово не готувала жодних запасів, тривожних валіз. Насправді це було супернерозумно. Відчувала всім нутром, що біда насувається, але не робила нічого, щоб підготуватися.
У ніч на 24-те наснився дуже дивний сон. Що ходжу Москвою, де в реальності не була з 2004 року. І місто безлюдне, як порожня декорація. Шукаю людей, а їх немає. І тут о сьомій ранку мене будить чоловік і надломленим голосом каже: «Почалося». Я перепитую: «Що почалося?». І чую відповідь: «Бомблять міста. Київ. Харків. Інші…»
То був дивний ранок, я й надалі перебувала на стадії заперечення. Смажила сирники й демонстративно нікуди не збиралася. Була впевнена, що нізащо й нікуди не виїду. Ми живемо на проспекті Перемоги (нині Берестейський. — Ю.М.) в Києві. Вікна в кімнаті сина виходять на проспект. Постійно підходила до них, бачила затори та колони людей із валізами, які рухалися в західному напрямку. Відчувала навіть роздратування. Така дивна суміш відчуттів — що ж ви робите, чому залишаєте місто? Але достатньо було ще одного дня, щоб я кардинально змінила погляди.
Наступного дня зовсім недалеко від нашого дому у вантажівку з БК влучив снаряд. Усе це довго й дуже гучно вибухало. Тоді вперше побачила, як мою дитину фізично трусить від страху, і, мабуть, це був переломний момент. Я зрозуміла, що маю думати про захист сина.
Було важко. В голові — безлад, довкола — всі ці речі, яких не візьмеш із собою. Розумію: поняття не маю, що класти до валізи, якщо кудись їхати. А ось мій чоловік одразу знав, що робити. Заходжу до спальні й раптом бачу зібрану військову сумку, на ній лежить військовий квиток… Це був тяжкий момент, який знову розбив мені серце.
Рішення Чеха було очевидним, цього навіть не обговорювали. Коли цей момент настає, розумієш, що назад дороги немає. Ми з сином на третій день виїхали до друзів у Київську область. Гадали, там буде безпечніше. Першої ж ночі прилетіло поруч у нафтосховище. Ми дивилися на пожежу. Почали надходити новини про окупацію Київщини, тож виїхали до Львова на півтора місяця. Але потім повернулися й весь час живемо в Києві.
— Коли оговталися та повернулися до своєї роботи? І морально, й практично?
— Впродовж перших місяців відчувала заніміння. Здавалося, що втратила вмить усі інструменти й більше не знаю, як говорити про все, що відбувається. Але довелося: в перші тижні вторгнення на мене кілька разів вийшли CNN — я була в їхньому ефірі з розповідями про те, що в нас діялося. Почали надходити різні пропозиції від міжнародних медіа, які просили писати для них.
В Данії одна з найбільших газет — Weekendavisen — публікувала мої щоденні нотатки про перебіг війни. Я доти майже не писала есеїстики, колонок, а тут почали сипатися постійні пропозиції. Тож відчувала, що не маю права відмовлятися. Розповідаючи різним людям у світі з перших вуст про події в Україні, мала змогу налагодити містки, емоційно їх підключити. Вони тоді дуже хотіли знати, що ми переживаємо, не просто з новин, а якось глибше, ближче.
Завдяки інтерв’ю на CNN у мене з’явилася купа фоловерів зі США, сотнями додавалися люди. Відчувала потребу писати у Фейсбуці англійською. Досвід писання став терапевтичним. Коли зверталася до іноземної аудиторії, намагалася трохи дистанціюватися від горя, яке збивало нас із ніг. Мусила швидко зібратися докупи й сказати собі: «Якщо можеш, хоча б пиши». Писання допомогло, бо структурувало мої почуття, думки. Це не було даремне говоріння в нікуди. Досі бачу плоди нашої роботи. Нашої — тобто таких птахів-говорунів, які розмовляють з іноземними аудиторіями.
Наприклад, я згадувала про данську газету, де публікувала свої нотатки в перший місяць війни. Цієї весни, тобто рік по тому, я була в Данії. Коли редакторка Weekendavisen дізналася, що буду в Копенгагені, запропонувала зробити літературний вечір із читачами газети. Багато людей прийшло. Дивилася на залу, повну данців, і розуміла: я з ними через тексти розмовляла й ці ниточки досі між нами є.
Таких зустрічей упродовж минулого року було дуже багато. Іноді здається, що все це не надто ефективно, а насправді розумію, що це має великий сенс. Говорячи з людьми з інших реальностей, ми щось поступово змінюємо. Маємо більше говорити мовою фактів, але водночас залишатися щирими. Коли люди бачать, що ти — така сама людина, як вони, але в біді, логічно, що їм хочеться допомогти.
— Ваш фільм «Я і Фелікс» отримав спеціальну нагороду 53-го італійського кінофестивалю Giffoni у категорії Generator +16. Це потужна стрічка з потужною історією. Чи є якісь паралелі між головним героєм, ветераном-афганцем, і сучасними ветеранами?
— Взагалі це реальна автобіографічна історія. Мій чоловік написав роман про своє дитинство «Хто ти такий?». А я за мотивами цієї книжки зробила фільм. У його житті була дуже особлива, складна людина — друг, учитель і водночас той, хто його травмував.
Це був коханий чоловік його бабусі, якого вона колись привела в дім. Багато років Фелікс із ними то жив, то не жив. Упродовж років він був у житті Чеха. Це був ветеран афганської війни, колишній контррозвідник, людина з очевидним посттравматичним синдромом, алкоголізмом. Коли він переходив певні червоні лінії, то переживав галюцинації, ще багато чого. Водночас це була людина харизматична, із цілою купою цікавих досвідів за спиною, з любов’ю до музики. В ньому поєднувалося багато різносторонніх інтересів і поглядів. Звісно, для дитини, хлопця то був дуже цікавий, особливий період. Усі ми в ніжному віці потребуємо когось, на кого можемо орієнтуватися. Але Чех день у день бачив цю дуже травмовану людину поруч.
Цікаво, що він із дитинства ненавидів усе, пов’язане з військовими. Для Артема було очевидно, що військовим він не стане ніколи. Іронія життя в тому, що коли він виріс, то зрештою змушений був приміряти досвід свого друга з минулого, бо сам став військовим, і багато чого інакше зрозумів, побачив, зрештою написав про це книжку.
Є дуже важлива відмінність між ветеранами-афганцями та нашими сьогоднішніми ветеранами. Останні точно знають, за що воювали, — за свою землю та свободу. І це дуже важливе знання. Тому що мотивація, віра, відчуття власної правоти є великою рушійною силою.
Водночас ті, хто воював у Афганістані, були зайдами, які прийшли на чужу землю вбивати, нищити. Я не можу судити дуже категорично, але мені здається, що оця їхня зламаність — геть іншого роду. Це те, із чим стикнуться російські солдати і стикаються вже нині. Бути загарбниками, окупантами — зовсім не те саме, що вести визвольну війну за майбутнє своєї країни. Це непорівнянні досвіди.
Українських ветеранів легко підтримувати, й наша вдячність за те, що вони роблять, — чиста й глибока. Бо розуміємо, що ці люди тримають рештки нашого світу.
— Ви стали амбасадоркою Українського ветеранського фонду. Тож ким для вас є сучасні ветерани?
— Ми розуміємо, що ветерани та ветеранки — дуже різні люди. Часом бентежить і лякає певна романтизація, ідеалізація образу воїнів. Це небезпечно, адже немає нічого чорно-білого. Але хай там як, ми розуміємо, що всі, хто сьогодні воює, об’єднані однією дуже справжньою метою. Всі ці чоловіки й жінки захищають свою країну. На своїй землі воюють за наше майбутнє. Очевидно, що моя вдячність до цих людей дуже глибока.
— Що для вас повага до ветерана? Як її можна виразити сьогодні?
— Свого сина часто вчу того, що любов — це і слова, й учинки. Проявом поваги до ветеранів також мають бути і слова, й учинки. Одна річ — писати, постити пафосні картинки про нашу безмежну вдячність ЗСУ. Геть інша — включатися в роботу з допомоги ветеранам. Важливо не залишити їх на самоті, коли вони повернуться з фронту. Очевидно, що їм, як і нам усім як суспільству, потрібна допомога, але ветеранам вона іноді потрібна вдвічі більше.
Ветеранам буде потрібна повноцінна реабілітація та захист їхніх прав. Іноді є відчуття, що ці права цинічно порушують на кожному кроці. Це окрема скринька Пандори, в яку іноді зовсім трохи зазирнувши, розумієш, що це — цілий світ проблем. Наприклад, те, що стосується медичної допомоги. Часто бачу, через що проходять ветерани, захисники. Особистий досвід — завжди велика рушійна сила. Моєму чоловіку достатньо було отримати контузію, стикнутися хоч трохи з медичною сферою, аби усвідомити, що переживають бійці, яким часто не надають належної та вчасної допомоги. Розумію, що зараз є багато людей, травмованих пораненнями, й часто контузію навіть не вважають за проблему. Але коли починаєш до всього цього придивлятися, дізнаватися ближче, розумієш, яка це величезна проблема. Ну й, звісно, цілий спектр інших проблем. Вдови проходять окреме пекло, й дружини поранених, і самі поранені ветерани. Іноді хочеться від усього цього сховатися, не надто заглиблюватися. Але ми розуміємо, що це також наша відповідальність, і що однаково ми маємо починати кожен із себе, із запитання: «Що я роблю сьогодні, що я робитиму завтра, аби справді подякувати цим людям, а не обійтися банальними словами?».
Скажу як амбасадорка Українського ветеранського фонду: є проблеми — треба шукати рішення. На базі УВФ діють безоплатні юридичні консультації. Сюди можуть звернутися ветерани, військові з питань МСЕК чи проходження ВЛК, оформлення УБД, а також родичі полеглих захисників для обстоювання своїх прав.
— Як мама й дитяча авторка порадьте, як пояснювати дітям, хто такі ветерани?
— Діти дуже включені в життя країни. Принаймні ті, яких бачу поруч. У певному віці вони починають дистанціюватися від батьків. Мій син зараз стрімко входить у підлітковий вік протестної поведінки, коли може умисно провокувати, підкреслено знецінювати досвід власних батьків. Розумію, що це потрібний етап, але однаково буває боляче. Водночас бачу, як для нього важливі інші дорослі поруч, як він їх зараз чує, орієнтується на них. І це дуже добре.
Наприклад, кілька років тому мій син почав їздити до «Строкатих єнотів». Це дитячі табори, які організував ветеран, колишній кіборг Сашко Чуб. Він зібрав однодумців, і здебільшого люди, які проводять табори, — ветерани. Класні, сучасні, молоді, глибокі. Коли мій син перебуває поруч із такими людьми, йому не треба пояснювати, хто такі ветерани. Одним із тих, із ким він там подружився й кого полюбив, є Максим Кривцов, позивний «Далі». Він — поет і військовий. Зараз теж воює. Тобто мій син знає, хто такі ветерани, бо він занадто близько до всього. Він серед ветеранів. Так само мені здається, що навряд чи дітям у тих сім’ях, яких це торкнулося, потрібно багато пояснювати.
Звісно, є й інші сім’ї. Пам’ятаю, що до повномасштабного вторгнення здавалося іноді: світ ветеранів — окремо, а решта України часто живе геть іншим життям. Тому важливо знайомити дітей із реаліями власної країни. Пам’ятаю свій позитивний досвід. Мій син був третьокласником, і на 14 жовтня я запросила до його класу особливу гостю — свою близьку подругу Андріану Сусак. Це було так круто, коли прийшла молода ветеранка, колишня на той момент штурмовичка, але при цьому харизматична, тепла жінка. Андріану не потрібно довго описувати, щоб зрозуміти, який вона мала вплив на дітей, котрі слухали її з відкритим ротом.
Такі моменти дуже додають сьогоднішньому поколінню дітей відчуття поваги та розуміння, ким є ці люди. Для деяких дітей було відкриттям, що це жінка-військова. До певного моменту не було настільки звичним, що є не лише захисники, а й захисниці. Це був 2017 рік. Суспільству потрібно було пояснювати, що це свято не хлопчиків, а захисників і захисниць, усіх, хто захищає нас нині на фронті.
Зараз усе моє життя — це люди, які або воюють, або чекають на тих, хто воює, або ветерани. Це моя бульбашка, моє сьогодення. І було б дивно не бути включеною в життя цього сьогодення.
Я маю голос і можу підсвічувати виклики, з якими стикаються ветерани, шукати можливості для них, говорити про це. Так склалося, що маю справу з наведенням фокуса на певні теми — я про це можу писати, знімати, говорити, адвокатувати й артикулювати на різних майданчиках. Хочу використовувати інструменти та власні можливості, щоб не бути пасивною одиницею, а хоч якось їм віддячити.
Більше статей Юлії Муравської читайте за посиланням.