…«Я видалила всі профілі в соцмережах. Бо не можу переживати цей жах щодня. Кожного разу я проживаю і проживаю момент його смерті. Це тортури, яких ворогу не побажаєш».
Сестра одного з бійців, відео з якими облетіло всі мережі, вже майже рік лікується в психіатричній лікарні. Вони були дуже близькі з братом. Насправді в її житті й не було людини, яка була б їй дорожча. Саме її номер телефона був «контактом», якому треба було повідомити в разі поранення, полону чи загибелі. Але за кілька днів до того, як пролунав той самий дзвінок, якого вона боялась, у мережі хвилею вибухнуло відео, як орки розстрілюють упритул групу бійців, котра потрапила в оточення й намагалася здатись у полон.
Я не знаю, за якими ознаками вона впізнала чи вгадала брата. Й ніколи не ризикну розпитувати. Знаю тільки, що вона обривала всі номери, які їй були відомі, аби підтвердити чи спростувати те, що побачила в Телеграм-каналах. Знаю, що їй туманно відповідали: «Немає підтвердженої інформації», «Треба чекати на офіційну відповідь» і «З вами зв’яжуться». Аж допоки не підтвердили офіційно — так, це саме він.
Тіло його так і не змогли дістати. Тому протягом тривалого часу він вважався зниклим безвісти. А вона раз у раз натрапляла на відео з розстрілом. Ось він живий. Ось — ні. Знов живий. Знов ні. «Світ має бачити!!!» — розривалися криком сторінки з трьома підписниками та сумнівні пабліки з купою картинок, згенерованих ШІ. Жоден з їхніх реальних знайомих не ризикнув перепостити ці кадри. Бо для них це був не абстрактний доказ порушень конвенцій, а реальне особисте пекло. Страшний день бабака.
Одразу за першою хвилею «Світ має знати» прийшла друга — «Краще було померти зі зброєю в руках. Як боєць, а не як боягуз». Якийсь час вона намагалася відповідати. Розповідати про те, що в безнадійній ситуації головне — зберегти життя. Що мертвий воїн уже нічим не допоможе своїй країні. А з полону є шанс повернутися. Що це не про страх. Це про силу. Неабияку силу, якщо врахувати те, що він знав про полон. Але невідомі коментатори краще за неї знали, що він мав робити і чого не мав. Навіть полеглий він досі був винен усім навколо — повинен був стати символом, закликом, ілюстрацією жахів війни.
Але остаточно зламало її не це. А історія про іншого бійця, якому живцем відрізали голову. І страшнішим за сам факт був пост відомої блогерки про те, що краще померти мовчки, ніж кричати російською: «Не надо, мне больно». Саме він став тією останньою краплею, після якої вона видалила всі соцмережі зі свого життя. Аби зберегти залишки розуму й людяного ставлення до тих, заради кого загинув її брат. До тих людей, які точно знають, як саме має загинути той, хто пішов їх захищати. До тих, хто хоче «зберегти пам’ять про героя», смакуючи подробиці його загибелі.
…«Світ має бачити!» — надривалися соцмережі днями, публікуючи фото закривавленого обличчя чоловіка, який втратив усю свою родину після удару по одному з тилових міст. У перші хвилини після трагедії. Наввипередки. З фотографіями щасливої родини задля контрасту. Бо світ має бачити.
І річ навіть не в тім, що світ уже достатньо бачив і чув, аби ухвалити нарешті якісь важливі рішення. Річ у тім, що кожного разу, коли цей чоловік зайде в соцмережі, він буде змушений знов і знов переживати ці перші хвилини особистого пекла. Чи дав йому хтось вибір? Ні. Чи хтось згадав, що є інші родичі, які знов і знов бачитимуть відео зі щасливою родиною й написом «Їх убила росія»? Не думаю. Бо бажання першими зібрати коменти з розбитими серцями або з жовто-блакитним оком зі сльозою набагато сильніші, ніж думка про тих, у кого в одну мить зруйнувався весь світ. Зруйнувався назавжди, а не до наступної гучної історії, яка затьмарить цю в мережі. Тепер вони більше не належать собі чи близьким. Вони належать тим, хто краще за рідних знає, як горювати і які подробиці обсмоктувати в мережі. Вони — більше не особистості. Вони — подія. Цифровий відбиток справжнього життя й справжньої трагедії.
…«Я вдруге пережила сьогодні смерть чоловіка», — пише жінка, яка втратила коханого лише три місяці тому. Її запросили на презентацію проєкту, до якого він був дотичний. Проєкту, який мав на меті зберегти пам’ять про тих, хто виборює Перемогу. Величезний шмат роботи був саме його авторства. Але якось так сталося, що імені його в проєкті не залишилося. Жодної згадки в готовому продукті. Можна говорити про помилку, про заклопотаність, про що завгодно, але змінити це вже неможливо. В проєкті про пам’ять немає пам’яті про полеглого співавтора проєкту. Звісно, жодних вибачень дружина не прийняла й у категоричній формі заборонила використовувати надалі будь-які матеріали чоловіка в цьому проєкті.
В цивілізованому суспільстві на цьому можна було б поставити крапку і йти переробляти проєкт із іншим співавтором. Або закрити його з поваги до жінки, яка щойно втратила сенс життя й не може пробачити такої фатальної помилки. Але до цивілізованого суспільства нам іще, на жаль, далеко. Конфлікт вийшов у публічну площину, й одразу з’явилися ті, хто стовідсотково знає, як краще треба було вчинити і що має робити дружина полеглого воїна. Місцями претензії доходили до повного абсурду. «Ви зараз помножили на нуль героїчні вчинки свого чоловіка», «Цей проєкт важливіший, ніж ваші особисті амбіції», «Шавки тявкають, а караван іде. Проєкт має жити з вашою згодою чи без», «Пам’ять про одного не так важлива, як пам’ять про десятки інших», «Світ має знати про наших Героїв, і ви цьому не завадите».
Як вона тримається — я не знаю. І чи знайшовся хтось, хто сказав їй: «Пам’ять — це не про кількість, а про кожного. Твій чоловік не менш важливий, ніж інші. Ти маєш повне право злитися»? Цього я теж не знаю. Можу лише сподіватися, що вона не переживає всю цю дичину наодинці.
…В моєму телефоні є збережене відео з орківських пабліків. На ньому — невдалий штурм, у якому брала участь одна з наших рот. Якісне таке відео. З коментарями й радісними криками ворога. Мені знадобилося більш як півроку, аби його подивитись. Я кілька разів починала й не могла змусити себе дивитися далі. Бо знала, що з того штурму не повернувся майже ніхто. Що групу, взяту у вогневий мішок, розстрілювали, неначе в тирі. І що я впізнаю більшість людей на цьому відео. Й наново проживу смерть кожного.
Я ніколи не публікувала цього відео, хоча й без мене воно розлетілося досить широко. Бо мені страшно уявити, що хтось із родичів хлопців, гортаючи стрічку, натрапить на нього випадково. Я знаю, що дехто з них його бачив. Але бачив тому, що хотів побачити, і готувався до того, що побачить. Це був їхній свідомий вибір. А не випадковий алгоритм «котики — смерть сина — новини культури».
Нам треба вчитися лавірувати між дбайливим збереженням подій та імен і колупанням у відкритих ранах родичів розпеченим залізяччям. Між документуванням злочинів і смакуванням чужого горя. Бо, звісно, світ має знати. Звісно, ми маємо знати. Але точно не за рахунок тих, хто і так уже віддав нам і світові найдорожче, що в них було. Бо їхні полеглі діти, дружини, чоловіки, батьки, брати та сестри більше нічого нам не винні. Вони — не символи, не заголовки новин, не назви вулиць, не пам’ятники й не меми. Вони — насамперед люди. І заслуговують не тільки на пам’ять, а й на повагу. Як і ті, хто залишився в довічному пеклі втрати.
Світ має знати. Й наступні покоління мають знати. Йдеться не про інформаційну ізоляцію, не про «давайте зробимо вигляд, що цього немає». Йдеться про людяність, тактовність і повагу. Про вміння вчасно стриматися й запхати свою цінну думку туди ж, де зберігаються травневі шашлики 2022-го і кава в Криму 2023-го. У нас будуть колись і травневі шашлики, і кава в Криму, й музей окупації в Донецьку. Але добре було б не тільки дожити до цього часу, а й залишитися людьми. Людьми. Які зберігають пам’ять про героїв, а не намагаються за всяку ціну «постояти» поряд із ними завдяки гучним висловлюванням або ситуативним конфліктам у мережі.