Після повернення додому з російської неволі перед цивільними, затриманими агресором на окупованих територіях, постає серйозний виклик: відсутність житла та елементарних засобів для існування, таких як одяг і речі першої необхідності. Після катувань і нелюдського поводження у полоні звільнені потребують тривалого лікування та реабілітації. Натомість змушені самотужки доводити факт незаконного ув’язнення державою-агресоркою. Отримання відповідного статусу, що передбачає грошову виплату у 100 тисяч гривень, — тривалий бюрократичний процес, який займає від трьох місяців до року і навіть більше. Причина — у неврегульованості законодавчої процедури, що змушує цивільних, які пройшли російський полон, фактично виборювати підтримку держави.
49-річний Володимир Гнатовський з Одеси до початку повномасштабного вторгнення працював електромонтером у приватній установі. У березні 2022 року почав волонтерити. На власному мікроавтобусі розвозив гуманітарну допомогу в Одесі, а потім почав евакуйовувати цивільних із Миколаєва та Маріуполя.
«Я спершу поїхав і вивіз більше 30 осіб з Маріуполя до Мангуша, а потім ще 17 людей до Запоріжжя. Потім повернувся до Маріуполя. Розумієте, коли це все бачиш — не по-людськи не допомогти, — пояснює Гнатовський. — Я в Маріуполі не побачив жодного вцілілого будинка, натомість воронки по чотири метри завглибшки, голодних людей і міські алеї, де на лавах лежали ряди мертвих тіл».
29 березня 2022 року на в’їзді до Маріуполя водія-волонтера затримали російські військові та без жодних пояснень відправили на допити: Володарське, Старобешеве, Донецьк, а потім до сумнозвісної колонії в Оленівці.
«Кожен етап — це знущання, ні їжі, ні води, побиття, підняв голову — отримав прикладом по спині. Нелюдські умови. Ставилися до нас гірше, ніж до свиней. На етапах змушували по кілька годин сидіти «на кортах» — з широко розчепіреними руками та ногами, з прямим тулубом і опущеною вниз головою, — згадує Володимир. — У колонії, «в ямі», як називали її ув’язнені, легше не стало. Ми часто чули, що когось вбивають у сусідній камері. В колонії був наглядач на прізвисько Кортик, після його катувань людей виносили напівмертвими або мертвими. Я теж був за крок від смерті. Якщо щось не подобається охоронцю чи ще комусь, то все, смерть».
Умови були жахливими. Володимир згадує: у камері 36 чоловік тримали на 18 квадратних метрах. Полонені потерпали від спраги та голоду: шматок хліба, два-три літри води на всіх. Опалення у бараці не було, спали покотом на бетонній підлозі. Володимир, який приїхав з Одеси в легенькій куртці, зрештою захворів на отит з ускладненнями. Та найважче було навіть не це, згадує одесит. Адже люди не розуміли, що з ними буде далі. Позбавленим свободи нічого не пояснювали, зв'язку із рідними вони не мали, як і можливості правового захисту. Спочатку Володимир думав, що потрапив під так звану фільтрацію, але коли закінчився її максимальний термін (90 днів), надія вийти на волю майже зникла.
Врятували Гнатовського з російської неволі українські волонтери, які розгорнули інформаційну кампанію з визволення цивільних. У цій боротьбі активну участь взяла і старша сестра Володимира, Лілія Борисовська.
«Вова сказав, що якби ми не шуміли, вони так і сиділи б там, — розповідає Лілія. — Ми створили телеграм-канал із родичами інших полонених, постійно публікували відео з полоненими, надсилали до Міжнародного комітету Червоного Хреста. Щодня зверталися в різноманітні інстанції, в тому числі до офісу президента. Спочатку я боялася давати інтерв’ю, але швидко зрозуміла, що дуже важливо про все це писати. Одного дня мені зателефонував волонтер, який сказав: «Ліля, він живий». Витягнули і вивезли Вову волонтери, а не держава. Хотілося б, щоб держава більше піклувалася про цивільних у полоні та після, бо виходить, що ці люди нікому не потрібні».
Через 98 днів утримання цивільним заручникам вручили постанову так званої «ДНР» про те, що кримінальне провадження за статтею «тероризм» закрито за відсутності складу злочину. Волонтерів відпустили, наостанок змусивши підписати папірець, що вони не мають жодних претензій до колонії та умов утримання. Володимир повернувся на підконтрольну територію голим і босим у прямому сенсі цього слова. Джинси, в які він був одягнений весь час утримання, перетворилися на ганчірку і розлізлися.
«З полону цивільні повертаються ні з чим. Їм відразу необхідні житло, реабілітація та хоча б якісь кошти на існування, — пояснює юристка ГО «Правозахисна група «СІЧ» Віталія Серебрянська. — В Україні ж процедура соціального захисту побудована таким чином, що треба довго доводити свій статус, збирати довідки по всіх інстанціях, а потім чекати засідання Міжвідомчої комісії Міністерства з питань реінтеграції окупованих територій. Тільки після отримання статусу вони мають доступ до соціальних гарантій та одноразову виплату у розмірі 100 тисяч гривень».
Володимир Гнатовський звернувся до правозахисників із проханням допомогти йому встановити статус особи, яка була позбавлена особистої свободи внаслідок збройної агресії РФ. Для цього чоловіку знадобилося зібрати цілий пакет доказів.
«Пакет документів до комісії Мінреінтеграції ми відправили одразу, — розповіла Віталія Серебрянська. — Це був і витяг з ЄРДР, і довідки від Національного інформаційного бюро, Координаційного штабу та Об'єднаного центру СБУ, а також постанова «ДНР», за якою Гнатовського відпустили «за відсутності складу злочину». У Володимира є навіть фотокартка Оленівки. Однак неочікувано отримали відмову... Нам пояснили, що у Володимира недостатньо документів, хоча це не відповідає дійсності: ми надали повний пакет документів, який регулюється постановою про надання статусу».
Юристка зауважує: подібні відмови не рідкість, а критерії оцінювання звернень за отриманням статусу залишаються непрозорими. Міжвідомча комісія при Міністерстві з питань реінтеграції окупованих територій збирається лише раз на три місяці, тоді як звільненим із полону підтримка держави потрібна тут і зараз. У випадку Володимира волонтери, які були разом із ним у полоні в Оленівці, змогли підтвердити свій статус, а йому відмовили. Наразі юристка вдруге подала заяву до Міжвідомчої комісії. Якщо відповідь буде негативною, відмову оскаржуватимуть у суді.
Водій-волонтер поки що намагається повертатися до звичного життя самотужки. А про те, що навесні 2022 року поїхав до Маріуполя, не шкодує. Каже: «Краще загинути, ніж жити так, як окупанти хочуть змусити нас жити».