Правозахисний центр для військовослужбовців «Принцип» провів презентацію результатів свого дослідження «Від поранення до повернення». Йшлося про байдужість чиновників, нісенітниці в законодавстві, проблеми інтеграції ветеранів до цивільного життя. Говорили з надією, що державні органи їх почують і зможуть модернізувати ганебно застарілу нормативну базу.
Повернення на «цивілку» — теж війна
Для ветерана війна триває й на «цивілці» — військово-лікарська комісія (ВЛК), потім медико-соціальна експертна комісія (МСЕК) та інші держструктури.
Але перша й головна законодавча нісенітниця — спочатку треба довести, що ти воював і дістав поранення на полі бою, тобто привезти папірець із військової частини. Неважливо, в якому ти стані, — потрібні папірці. Тобто якимось чином, на милицях чи на ношах, треба повернутися на фронт і отримати заповітний папірець.
Так болісно повертаються на «цивілку» ветерани, які мають серйозні поранення. Вони відчувають байдужість чиновників і почуваються приниженими.
«Одна з моторошних історій — це коли я довідалася, що для проходження ВЛК малорухомому ветерану потрібно спочатку поїхати до своєї частини, до начмеда, щоб отримати папірець», — каже військова журналістка Анна Калюжна.
«Син щойно почав ходити на милицях по квартирі, а йому треба їхати до частини, щоб оформити відпустку на 30 днів, — розповідає учасниця презентації, одна з респонденток дослідження, мама ветерана Олена Шведова-Петренко. — Я телефонувала до ВЛК. Там мені відповіли, що ми не в лісі живемо — можна ж знайти машину! То хто ж його повезе туди, де стріляють?! Знайшли перевізника. Син переночував у частині. Потім його відправили додому. Їхав із пересадками, вилазив із маршрутки напівлежачи, бо може лише стояти з милицями або лежати. Не розумію, як можна після шпиталю їхати до частини, щоб оформити відпустку?!».
«Мій 20-річний син Андрій втратив на фронті ногу, — продовжує жінка. — Й найбільшою проблемою для нас була відсутність інформації. Ми не знали, куди йти, який протез потрібен. Є волонтерські організації, які допомагають тим, кому потрібне протезування. Хотілося б, аби державні органи співпрацювали з ними. Щоб у шпиталях були стенди, де розписано, куди звертатися, які є платформи, які знадобляться документи. Нам допомогли люди. Здійнялася суспільна хвиля, що винесла нас туди, куди треба».
З нею погоджується дружина ветерана Оксана Ємельянова. Її чоловікові, який дістав поранення ноги, в приватному порядку порекомендував фахівця лікар у шпиталі: «Нібито держава й намагається щось робити. Але медичну допомогу, лікарів нам доводиться шукати самотужки».
«Списаний матеріал»?
Дослідники «Принципу» зазначають як закономірність брак персоналу в шпиталях і лікарнях, особливо фахівців із вибухових і вогнепальних поранень, реабілітологів; проблеми з отриманням статусу учасника бойових дій, з державними виплатами. Усе це формує у ветеранів переконання, що суспільству та державі на них байдуже — вони є «списаним матеріалом».
Ветерани свідчать про те, що ставлення державних структур до реабілітації поранених є суто формальним. Люди змушені шукати реабілітаційні центри самостійно, часто власним коштом.
Між протезистами та хірургами, протезистами та реабілітологами немає взаємодії. І це призводить до серйозних проблем, зокрема повторних ампутацій.
Із психологічною підтримкою ситуація ще складніша.
Виплати, послуги та пільги, що їх надає держава, мають подаватися як подяка за те, що ветеран, ризикуючи життям і здоров’ям, захищав Батьківщину. Але коли за виплатами й пільгами потрібно бігати по інстанціях за цілковитої байдужості чиновників — це приниження.
Відсутність комунікації, логістики та здорового глузду на всіх рівнях
«У нас гостра нестача небайдужих людей, — каже учасник оборони «Азовсталі», а нині начальник патрульної поліції в Донецькій області департаменту патрульної поліції Михайло Вершинін. — Усе впирається в якийсь наказ, постанову Кабміну, закон. Комусь небайдужому потрібно все це переписати, іншим небайдужим — проголосувати та все змінити. Але наш бюрократ, знаючи про проблему, нізащо не доповість про неї своєму начальству. Адже тоді доведеться щось робити, а він цього не хоче. Тому все це й триває. Основна проблема — відсутність комунікації, логістики та здорового глузду на всіх рівнях».
«Чому ж спочатку все відбувалося швидко? — ставить запитання Михайло й сам на нього відповідає. — Тому що всі накази й інструкції обходили. І тепер дехто сидить за ґратами, оскільки багато речей робив не так, як було потрібно. Люди, які сидять у м’яких кріслах і нічого не роблять, просто зникають, коли починає припікати. І з’являються ті, хто бере на себе відповідальність, ухвалює рішення. А потім за це може відгребти.
На першій лінії дуже серйозні запитання часто вирішують швидко. Тому що є горизонтальні зв’язки між командирами. Якщо ці зв’язки міцні, ця ділянка фронту є дуже ефективною. Там, де зв’язків немає, маємо досить серйозні проблеми. І так скрізь. Це стосується не лише військових. Там, де люди беруть на себе відповідальність, часом порушуючи накази, є ефективність. Але завжди є ризик, що потім може «прилетіти». Тому багато начальників, не бажаючи втрачати великі зірки на погонах, не роблять нічого».
Не слід «проштовхувати» в суспільство ідею, що той, хто побував у зоні бойових дій, — обов’язково псих
Не варто проводити межу між цивільними та військовими, вважає Михайло. Сьогодні ти цивільний, а завтра — військовий. І не слід «проштовхувати» в суспільство ідею, що коли людина побувала в зоні бойових дій, її психіка обов’язково зламана.
Вона стала іншою. Але якщо військовий відчуватиме, що його сахаються, він теж сахатиметься. Перебуваючи в армії, він має знати, що пробуде там рік-півтора, а потім повернеться додому. Виставляти себе як «Я на фронті, а ти — на «цивілці», — не сила, а слабкість.
Не потрібно соромитися дякувати ветеранам. А от жаліти їх не треба. Вони — нормальні, самодостатні люди.
«Люди вже забули про вдячність, про той жест прикладання руки до серця, який впровадили на самому початку — «Дякуємо від щирого серця», — каже Михайло Вершинін. Цей жест подяки, на його думку, був дуже важливим і зворушливим. І водночас той, хто дякував, не порушував особистого простору ветерана. «Якщо у воїна є якісь рани, ампутації, то з жалощами до нього не підходьте. Краще не підходьте взагалі», — додає Михайло.
Надворі — 2023 рік, а ніби в 2015-й повернувся
«Те, що проблем із ВЛК та МСЕК не вирішують, свідчить про швидкість роботи нашої держави, — зазначив із залу Кирило Сергєєв, колишній радник міністра внутрішніх справ Дениса Монастирського у справах ветеранів. — Адже про них відомо з 2015 року. Як і про те, що за довідкою про обставини поранення потрібно їхати до своєї військової частини. Але найбільша проблема в нас була з Мінздоров’я. Пораненим видавали перелік медичних документів із термінами, у яких усі плуталися, й казали: «До нас не підходьте». Як усе відбувається, я побачив ізсередини. Це саботаж чиновників, які не бажають працювати. Величезна проблема з підзаконними актами, що їх не хочуть змінювати і знаходять для цього 500 переконливих аргументів. Сьогодні 2023 рік, а я ніби в 2015-й повернувся».
Чи візьмуть це до відома представники всіх міністерств, які були присутні в залі та мають стосунок до ветеранів? Чи прочитають 139 сторінок дослідження? Чи почнуть діяти, змінювати закони й дотримуватися їх?
Усі перелічені проблеми мали б вирішувати нагально. Адже від їх актуальності, болючості та нескінченної повторюваності важко дихати. Але їх не вирішують і донині. Часто просто припудрюють або завішують червоними стрічечками для перерізання — розмовами про важливість реабілітації від першої леді та Мінздоров’я, безглуздими пакетами на ВЛК від НСЗУ тощо. Список нескінченний. А гроші, яких повсякчас бракує, тим часом часто витрачають на якісь другорядні нині речі. Або вони взагалі наприкінці року повертаються до бюджету.
Безглузді накази щодо правил призову призводять до появи так званих резервних батальйонів із обмежено придатних. Або до того, що люди, які в жодному разі не мали б тримати зброї в руках, її отримують. Тим часом попри збільшення кількості людей із інвалідністю міста так і залишаються недоступними, неінклюзивними. Розповідь ветерана на візочку про кафе біля «Золотих воріт» у Києві, куди його вносили та виносили на руках друзі, а потім з’ясувалося, що пандус у закладі все-таки є, але на ньому… встановили ще один столик, пригнічує. Така от вдячність і соціальна справедливість на всіх рівнях. Важливості цього, схоже, як і раніше, не усвідомлюють ні держава, ні суспільство.