«У мене депресія», — ділиться зі мною подруга по телефону. Вона з тих, хто ніколи не складає рук перед викликами. Й тому такий її настрій тривожить. «З одного боку — фізичне й морально-психологічне виснаження тих, хто на фронті з початку великої війни й довше, — продовжує вона. — Й до цього — соціальна несправедливість і відсутність належних захисту, медичної допомоги та реабілітації, з якими вони стикаються дістаючи поранення, особливо якщо потрапляють у так звані резервні батальйони. З другого — корупція та пофігізм тих, хто наділений хоч якоюсь владою й у своїх жадібності та вампіризмі не зупиняється навіть зараз, під час війни. До цього ж — замовчування важливих тем і проблем, які потребують негайного розв’язання. З третього — я не можу засуджувати матерів, які ладні зробити що завгодно, аби їхні сини не потрапили на фронт. І я не відчуваю огиди до тих, хто на тлі всього, що відбувається, боїться й не хоче потрапити до армії.
Та як при всьому тому зупинити цю навалу? Як на другому році великої війни не опинитись у тому самому місці, з якого все починалося? Або й у значно гіршому?»
Про резервні роти й батальйони, ВЛК, роботу деяких ТЦК та СП, котрі іноді присилають поповнення, третина якого далі резервної роти не поїде; про наказ №402, демотивацію й про те, що з усім цим робити, ZN.UA розмовляло з Оленою Худяковою (позивний «Мауглі»), яка на війні вже дев’ять років, від самого початку.
В мирному житті Олена — фотокореспондентка агенції «Укрінформ». У воєнному — волонтерка, розвідниця, бойова медикиня, яка пройшла шлях від доброволиці, нелегалки на фронті до мобілізованої, а після травми стала однією з тих, хто потрапив до резервного батальйону й на власному досвіді відчув усі «принади» системи приниження. Але вона не зламалася.
— Прочитала пост Аліни Сарнацької. Військова, бойова медикиня, авторка й ведуча подкасту «Добровольці» пише: «Я розумію, що в мене немає шансів вижити і лишитись при розумі до кінця війни». «У мене немає майбутнього. Бо ніхто не демобілізує. І до майбутнього я чисто статистично не доживу».
Потім побачила «крик криків» волонтерки, засновниці БФ «Корпорація монстрів» Катерини Ножевнікової, в якому вона закликає до протестів проти тотальної корупції, що розквітає під час війни. Знаю, що ви також прочитали ці пости. Олено, що ви відчуваєте стосовно цього?
— Емпатію відчуваю. До тих, хто ступив на шлях воїна 2022 року й робить те, що по совісті, борючись із хвилями спустошення та зневіри; до тих, хто роками викладається на добрі справи, часом уже за межею виснаження. Мені б хотілося пожартувати: «Тримайся, мала! Мої дев’ять років — позаду, твої — попереду. Але останнім часом складно з почуттям гумору. Та й незрозуміло, скільки ще попереду моїх. Як кажуть у ЗСУ — памʼятайте, нам воювати ще все життя.
— Ви кажете, що резервні батальйони — це система приниження. І легше бути на передку в будь-якій якості, ніж там.
— Я бачила людей, яких цілком влаштовувало жити в таких закладах. Люди всюди різні, їхня мотивація — також. Для когось можливість перебувати в тилу — це мета. Вони на кожному новому місці щось утнуть, аби їх туди повернули. Тож кажу за себе й цитую своїх побратимів, як-от Олега, про якого писала на своїй сторінці у Фейсбуці: «Для мене, добровольця, це — найгірше». Бо неабияку роль відіграють обставини.
— Знаю, що говорите це спираючись на власний досвід. Як ви потрапили до резервного батальйону й що там побачили?
— Що мають відчувати достойні бійці, які роками ризикували життям, втрачали здоровʼя, а потім їх, поранених і травмованих, без попередження, згоди, можливості перевестися під час лікування просто викидають із частини, з підрозділу, з яким вони пліч-о-пліч пройшли багато випробувань, часом ще й розʼєднуючи при цьому родини та подружжя?
Що мають відчувати мотивовані бійці, які пройшли селекцію в ССО і замість беретів у день, коли мали їхати на навчання за кордон, отримали повідомлення, що їх викидають не просто з центру, а з роду військ, де вони прослужили майже рік? «Бо хтось спʼяну переплутав списки», — пряма мова одного із заступників командира частини. Ще були чудові фрази на кшталт: «Ви — мобіки, з вами можна як завгодно».
Це демонстрація заявленого рівня до реального. Здатність діяти в складних обставинах і вирішувати проблеми — питання рівня. А в цьому випадку це ще й було питанням честі та гідності. Про інститут репутації я навіть не згадую.
Далі ці бійці почують у резервному батальйоні: «Цей наказ — вовчий білет, вас ніхто нікуди не поверне». Потім вони опиняться в різних підрозділах штурмової піхоти — й кому як пощастить. Хтось загине майже відразу, хтось зможе реалізуватися, хтось буде позбавлений можливості ефективно працювати через упереджене ставлення — «нормальні до резбатів не потрапляють».
Це все, що я в цей момент можу сказати публічно. Памʼятаєте «Хатину дядька Тома»? Як у ніч перед аукціоном не сплять, обіймаються й прощаються? Оце ми побачили в резбаті. Коли за півроку нарешті зустрілися з посестрою, цілували одна одну в обличчя й руки так, що перехожі оглядалися. Можна було б подумати, що сентиментальні дівки, якби артилерист 50 років зі сльозами на очах не казав мені: «Доню, як вони не розуміють, це ж мій розрахунок, ми — як родина». Їхній підрозділ розформували й розкидали людей по різних частинах. До речі, представників бригад, які забирали звідти, називали «покупці». І деякі з них могли дозволити собі сказати нам в обличчя: «А, сесеошники… Ви в нас довго не протягнете, ви ж копати не любите».
Я бачила також важкохворих людей, дезорієнтованих, убитих морально. Ми влаштовували кіпіш, сварилися з керівництвом, вимагали гідного ставлення. Ті, хто зараз у тому закладі, кажуть, що ми таки домоглися певних змін.
Болючих деталей занадто багато. Не хочу зриватися в суцільні емоції. Так просто не має бути. Цим явищам не місце в армії, яка зараз вийшла на такий рівень, що багато чого з тактики ми можемо навчати підрозділи НАТО. Допустимість таких ситуацій, за які ніхто не несе відповідальності, не збільшує ефективності на полі бою. Ми, як і раніше, досягаємо певних успіхів усупереч, а не завдяки. Тож реформи — на часі.
— Де ви зараз? Із якими проблемами стикаєтесь? І чи вдається їх розрулювати?
— Я й чотирнадцять моїх побратимів потрапили до однієї з бригад штурмової піхоти, яка бере участь у наступі на півдні. Мене залишили на тиловій базі, бо очікували, що повернуть у попередній підрозділ, тим більше ще не могла бігати в амуніції. Пізніше зʼясувалося, що переведення неможливе. Тим часом побачила, що тут теж багато роботи й робити її має той, кому не пофіг на людей. Тож моєю зброєю стали уважність і небайдужість. Ну й питання везіння: обидва лікарі — спочатку Наталка, а потім Володя, з якими ми прикомандировані сюди, — виявилися людьми совісті й честі. Безмежно людяними, з якими ми — на одній хвилі, коли йдеться про те, що хтось у біді й потребує допомоги.
Обовʼязки тут (окрім купи журналів) — це чергування на медпункті: прийом, направлення на обстеження та лікування, ВЛК, МСЕК, надання допомоги на місці. Хай то буде хворий, поранений, травмований, «проблемний». Основна частина людей тут — це обмежено придатні. Комусь знаходять нову посаду; когось переводять; хтось так і живе без завдань і можливості звільнитися.
Ще тут переробляють «роботу» деяких ТЦК та СП, котрі іноді присилають поповнення, третина якого далі резервної роти не поїде. Трапляються люди з очевидними проблемами, зате десь закрили план і чиїсь мазані синочки лишились біля маминих циць. Можливо, колись напишу, як возили й забирали з психіатрії, отримували на бійця замісну терапію чи приводили до тями непоганого дядьку, який часом запиває. Як кутали в термоковдру, й новенька дівчина гріла розчин під светром і вчилася «ставити вену», а він соромʼязливо відвертався до стіни й повторював: «Дякую».
Після роботи на передовій і в стабпунктах тепер жартую, що маю повний цикл досвіду. Психологічний свій стан описувати не хочу. Просто роблю, що можу й умію там, де я є в цей момент.
— Я чую багато нарікань на положення про військово-лікарську експертизу — наказ 402. Що з ним не так? І що з цим можна/треба було б робити?
— Або ми будуємо систему, яка має на меті ефективну реалізацію певних завдань — включає нормативи, правила та механізми їх застосування, а отже, мінімізує вплив людського чинника чіткістю формулювань. Грубо кажучи: більше конкретики — вужче поле для зловживань і корупції. Або беремо обтяжені рудиментами радянського спадку документи й додаємо спрощення «на злобу дня» в дусі «війна все спише». Результат — відповідний.
Мені б дуже хотілося до дискусії про наказ 402, а також «оновлення» до нього залучити профільних фахівців, наприклад, онкологів і психіатрів. Не я маю коментувати перспективи людини з четвертою стадією раку, яку після операції та хіміотерапії повертають на службу, не рахуючись із її бажанням і психологічним станом.
А поки зацитую свого напарника, військового лікаря, травматолога, якого безмежно поважаю за людяність і принциповість: «Такі документи мають укладати люди, які розуміють, що таке поліклініка, операційна і що таке війна. Цивільна людина взагалі не уявляє, як можна на десяти квадратних метрах розмістити десять людей. Що тимчасовим пунктом дислокації бувають сирі підвали та заброшки, й саме туди зі шпиталів нерідко повертаються визнані обмежено придатними бійці. Саме там мають перебувати визнані ВЛК непридатними до моменту наказу по стройовій. Іноді ці локації — на серйозній відстані до найближчого лікувального закладу. Як таким пацієнтам дотримуватися рекомендацій щодо обстежень і лікування, які прописують по виписці зі шпиталів? Одна річ — люди у віці, з хронічними захворюваннями, які працюють у штабах, фінслужбі. Але до нас привозять після інфарктів та інсультів бійців 50+ із окопів. З тромбозами, пожиттєво на кроворозріджувальних. Армія — не санаторій, і комфортних місць для всіх, хто цього потребує, не вистачає.
Щодо наказу. От у нас Кримінальний кодекс так не звучить: скоїв дуже поганий учинок — сядеш, помірно поганий — на індивідуальне визначення судді. То якого біса медична документація замість того, щоб бути максимально конкретною щодо діагнозів, містить узагальнення, до яких додається індивідуальне визначення придатності? Пропишіть тоді конкретику — вік, стать, кількість часу, який людина провела на війні. Бо та сама проблема, наприклад, із опорно-руховим апаратом у людини 25 й 55 років може мати геть різні наслідки й по термінах, і по перспективі відновлення. Більше туманних понять на кшталт «значне/помірне порушення» — ширший простір для непрофесіоналізму та зловживань. І якщо вже в нас є термін «обмежена придатність», то він має бути про професійні обовʼязки, конкретну посаду, а не про рід військ.
І до речі, де там сказано про непридатність до сухопутки? А для деяких командирів усе, що не заборонено, дозволено».
Від себе додам, що в наявних розкладах не лише доступ до меддопомоги, а й можливість отримати відпустку, виконувати завдання згідно зі спеціалізацією, на яку пішли місяці, іноді роки навчань, залежить від везіння й людського чинника. До підрозділів, де не принижують твоєї гідності, де все чітко з виплатами й ставленням, бійці повертаються після тяжких поранень і травм навіть на протезах. Водночас із деяких частин людину, яка віддала службі роки життя, в разі хвороби можуть викинути, як поламану іграшку, просто під час лікування. Чи буде мотивація після цього високою?
— Чому так відбувається, на вашу думку?
— Поширене явище, коли люди з низькими морально-психологічними якостями, для яких їхні посада й звання — не про відповідальність, а про спосіб реалізації часто нездорових амбіцій, ніяк не обмежені в самодурстві й цілком безкарні.
Свого часу багато юристів виступили проти законопроєкту 8271 (посилення кримінальної відповідальності військових за невиконання наказів. — А.К.), попереджаючи, що за наявної системи це призведе до зловживань. І що цей закон підірве, а не підвищить боєздатність. Минув час, і я впевнено можу сказати — так і сталося. Знаю чимало вмотивованих і професійних людей, які мали легальний спосіб звільнитися із ЗСУ й скористалися ним через конфлікт із держимордами. Здається, так той, кого найбільше поважають військові, схарактеризував певний тип російських командирів. Повідомляю: в нас такі теж трапляються, й управи на них досі немає, хіба зовсім розслабляться й ДБР прийме їх на чергових конвертах. А до того саме вони, а не медики, вирішують, чи потребує людина лікування й операції, якщо йдеться не про ургентний стан.
Приклад. Металоостеосинтез (метод відновлення правильної форми кістки та її фіксація в нерухомому положенні до повного зрощення. — А.К.). Треба зняти позиційний гвинт. Не зробити вчасно — проблеми. Синдесмоз (розрив зв’язок гомілкостопу. — А.К.) стане синостозом (з’єднання кістковою тканиною кісток, які раніше сполучалися хрящем чи сполучною тканиною. — А.К.). Але операція — планова. Цивільним лікарям важко уявити, які спецоперації доводиться організовувати військовим медикам, аби допомогти бійцю, якому не пощастило з командиром.
Дуже часто командир ще й визначає, де лікуватися людині. Незважаючи ні на ситуацію із заповненістю лікарських закладів, ні на наведений вище закон. Так, можна писати рапорти, які часто губляться чи розглядаються місяцями. Звісно, ситуації бувають різні, але потребу людини в стаціонарному лікуванні мають визначати профільні фахівці, а не «начальство».
Були з побратимами свідками абсурду, коли бійців змушували займатися, як би це коректно сказати, не повʼязаною зі службою діяльністю, погрожуючи в разі відмови «оформити на папері непокору».
А бійці, які звільняються, часто повертаються нелегалами. Бо вони не тікають із війни. Вони тікають від самодурів, на яких немає управи. В своїх соціальних бульбашках ми часто забуваємо, що не у всіх є впливові знайомі, певний рівень освіти й характер, які допомагають людині обстоювати свої права. Я бачила дуже багато тих самих простих людей, яким командири забороняли звертатися до медиків, казали нісенітниці на кшталт «На кого складуть форму 100 (первинна медична картка. — А.К.), той не отримуватиме зарплати».
— Як люди з психічними розладами потрапляють на передок зі зброєю в руках?
— Ми часто чуємо про корупційні скандали, коли здоровим роблять довідки про непридатність. Але де приклади відповідальності за визнання здоровим хворого з трагічними наслідками?
Я бачила засудження, звинувачення, відверте цькування тих, у кого погіршився фізичний чи психологічний стан. Так, здоровий дядько, який до того не раз ходив на штурми, може впасти на коліна після авіаудару й плакати, відмовитись іти далі. Хтось мочиться від звуку пострілів іще на полігоні. Хтось на повен зріст біжить по полю, коли до ворога — 200 метрів. Але ВЛК напише: «Розлад адаптації, повʼязаний зі стресом, — придатний».
Після спроби суїциду боєць місяць провів у психіатрії, на виписці була рекомендація — «розглянути питання про придатність до військової служби». ВЛК визнала його здоровим. За десять днів він повісився. Якби за такі випадки люди, які ставили підпис на документі, несли відповідальність, у суспільстві було б більше довіри до системи, відчуття, що є справедливість і шансів на захист своїх прав.
— У чому взагалі, на вашу думку, сенс резервних рот і батальйонів?
— Резервні батальйони мають виконувати свою першочергову функцію — збору призваних, розподілу за спеціалізаціями до відповідних частин або навчальних центрів. До резервних рот частин поранених/хворих бійців можуть виводити на час, потрібний, аби відновитися й повернутися до своїх завдань, якщо там є умови для цього. А для нарко/алкозалежних є відповідні заклади.
Таке моє бачення. Людини, яка не ставила собі за мету військову карʼєру.
— Чи сприяє наявність резрот і резбатів у тому вигляді, в якому вони є нині, ефективності на полі бою, обороноздатності?
— Думку про те, що від «богаділень», де тримають хворих і «проблемних» людей без завдань і можливості звільнитися, обороноздатність не зростає, поділяє чимало військових, які воюють із 2014 року.
Тотальне приховування проблем не підвищує обороноздатності, а робить гострі моменти ще гострішими. Намагання проводити виключно позитивну інформполітику породжує той вакуум, який і стає простором для справжнього ворожого ІПСО. Бо коли в суспільстві вільно обговорюють проблемні питання й шукають способи їх вирішення — це і є кращим захистом від «вкидів» і підкріпленням мотивації триматися в надскладні моменти. Бо ти відчуватимеш, що в мить, коли звернешся по допомогу з проблемою, тебе почують, не знецінять. Ти відчуватимеш, що твоя жертва не марна, що є механізми захисту від самодурства та злочинних наказів.
До речі, що там із цим визначенням? Поважні юристи кажуть, що це досі така ж розмита й незрозуміла категорія, як і багато іншого.
— Ви згадали про нелегалів на фронті. Їх було багато в АТО. Потім, здавалось, усе нормалізувалося. Що з цим зараз?
— Нелегалами нині часто є чоловіки 60+ у відмінній фізичній формі, яких не беруть через вік. Мій побратим «Геолог», із яким у 2015–2016 роках були в групі артрозвідки, перші два місяці фази 2022-го провів у теробороні. Потім, коли бійців або мобілізували, або брали на контракт, із ним попрощалися. Чекає на підвищення граничного віку, щоб отримати право повернутися до ЗСУ, а поки при нагоді бере участь у спортивних змаганнях за кордоном, аби підняти наш прапор.
На фронті залишається чимало добровольців-медиків, як наших, так і волонтерів з-за кордону, — їхня допомога безцінна. Мій добробат у квітні 2022-го офіційно став частиною ЗСУ.
Не хочу робити емоційних висновків щодо очікувань, реалій і наслідків. Так, дехто з побратимів, мабуть, стане гідним офіцером. Так, не всі, хто роками воював без зарплат, звань і посад, пройшли випробування страхом, статусом і владою. Скажу за себе: зараз, повертаючись у той день 8 квітня 2022 року, коли з дитячого майданчика НП Барвінкове ми відправляли свої дані на мобілізацію «по удальонці», знаючи про все, що станеться далі, вчинила б так само.
— Ви бачите багато поранених. Що у нас із лікуванням і реабілітацією? Чи все так райдужно, як про це повідомляє МОЗ: пакети від НСЗУ, щоб пришвидшити проходження ВЛК, можливість лікуватися за кордоном?
— У тих, хто має справу з допомогою пораненим і хворим, є таке поняття, як «коридор людей». Це коли в підрозділі є патронатна служба чи волонтери — ті, хто бере на себе супровід, контакти зі спеціалістами й закладами, домовляється про реабілітацію за кордоном. Тож бійці, яким із цим пощастило, мають одні уявлення про стан речей і один досвід. Бо потрапляють «із рук в руки», відчуваючи відповідне ставлення. Але це — не робота системи. Це — робота окремих людей совісті. Не уповноважених на те державою.
Тож є й та категорія бійців, яким пощастило менше. У них може бути геть інший досвід. Який залежить суто від того, наскільки сумлінно на кожному етапі ставитимуться до своїх обовʼязків відповідальні особи. Знову той самий людський чинник.
Із хорошого — люди совісті працюють і над системою. Викладаючись на повну, організовують те, що вчасно не пропрацювали відповідальні відомства, які не готували на державному рівні ту ж медичну систему до війни таких масштабів. Я пишаюся тими, хто на посадах і без посад виклався в найтяжчий період 2022 року «на всі сто» й далі вдосконалює систему евакуації та реабілітації.
Зараз наша країна критично потребує створення більшої кількості реабілітаційних центрів, підготовки більшої кількості фахівців. Засмучує те, що на цьому шляху доводиться долати абсурдні перепони у вигляді гальмування процесів деякими державними відомствами, без офіційних звернень яких закордонні партнери не можуть легально займатися цими питаннями.
— Чому військові, знаючи, що відбувається з їхніми побратимами після поранення, з ВЛК, МСЕК, із відсутністю нормальної реабілітації, мовчать про це? Немає сил і часу? Чи вони просто не вірять, що таке може бути?
— Чому ж мовчать? Пишуть, звертаються. Після допису Мирослава Отковича навіть туалет відремонтували в шпиталі. Масі Найєм, спробувавши систему на собі, разом із юристами-однодумцями створив організацію «Принцип». Мене після допису про ВЛК запрошували на бесіду до Комітету ВР з прав людини. Десь щось по міліметру розголос змінив, як-от необхідність кататися до військової частини на милицях, аби написати рапорт і отримати направлення для продовження терміну лікування.
На жаль, це досі не доведено до автоматизації, та я знаю, що фахівці пропрацьовують цей напрям. Але ж ми розуміємо, що не всі у війську — журналісти, юристи з відповідними звʼязками й характером. Не у всіх є профілі в соцмережах. Я часом кажу пацієнту: «Введіть адресу в навігатор, тут усе поруч». А він сміється: «Доню, я ж — село, напиши на папірці».
Постійно бачу чоловіків, які по життю виховані не жалітися. Їх за руку доводиться тягнути до лікарні. Та й у багатьох після того, що пережили на фронті, в момент, коли стикаються з хамством, несправедливістю та зверхністю, просто настає ступор. Хочеться провалитися, зникнути. Немає внутрішнього ресурсу боротися, звертатися до адвокатів з того ж питання виплат. Просто пригніченість і порожнеча всередині. З перервами на думки: чому там у полі не лишився. Так не має бути.
— Мобілізація. Чи потрібна вона в такому вигляді, як відбувається зараз?
— Єдиною системою виживання, розвитку та збереження здорового глузду в умовах тривалих бойових дій є кредо не «віримо в ЗСУ», а «сьогодні ти — ЗСУ, завтра — я».
Так, адекватна система медичного та юридичного супроводу, адекватне розподілення за спеціалізаціями. Так, ротації та визначені терміни служби для мобілізованих. Не можна штучно розколювати суспільство на «народжених» і «не народжених» для війни. Нагадую: війна почалася не 2022-го. І цей дощ надовго. Якщо ми хочемо обстояти своє право на існування як нації, не слід доводити до стану виснаження найцінніший ресурс, якого нам не нададуть союзники. Бо виснажені — не досвідчені. Виснажені — малоефективні й приречені на помилки.
Так, робота над створенням професійної армії із добре пропрацьованими умовами контрактів. Так, мілітаризація. Навчання основ такмеду, поводження зі зброєю й аеророзвідки.
Важкохворі й поранені мають право на повагу, вдячність і вибір — чи служити їм далі, з огляду на можливості та психологічний стан кожної конкретної людини. Переможе той, хто краще адаптується до реальності й зведе до мінімуму хаос. Реальність — це не доповіді одних охочих вислужитися іншим про те, як усе добре. А виявлення й вирішення реальних проблем, які підривають обороноздатність. Гострі питання, які ми зачіпали в цій розмові, якщо їх не вирішувати, породжують хаос. Вони закладають базу для розколу. Й ворог захоче цим скористатися. Але ще не пізно почати виправляти ситуацію.
— Що для вас означає перемога? В яких межах вона для вас окреслюється?
— Військовий аспект — звільнення всіх окупованих територій включно з Кримом. Щодо інших — нам доведеться вирішувати дуже багато гострих і серйозних питань. Наприклад, що робити з прихильниками «русского міра»; як запобігти внутрішньому розколу й протистоянню, в яке вкладатиметься Росія.
Нас чекає кропітка, послідовна робота з удосконалення системи соціального захисту й інклюзії, боротьби з корупцією, реформ, зокрема судової системи. Від того, чи знайдеться в цьому місті «десять праведників» при владі, які організують процеси, залежить, чи можна буде назвати те, до чого ми прийдемо, перемогою.
Важке питання. Могла б довго говорити, напевно. Але треба вчитися формулювати коротше.
— Дев’ять років на війні. Це майже чверть вашого життя. Чи думаєте про те, що робитимете в цивільному житті? Чи повернетесь на попередню роботу? Чого б зараз хотіли? До речі, як познайомились із вашим чоловіком? Якщо, звісно, коректно про це запитувати.
— З роботи в «Укрінформі» мене, слава богу, наразі не вигнали. Добровольцем я була в режимі ротацій, тож устигала й працювати. По мобілізації теж зберігається моє місце. Щось на кшталт декрету. Правда, не довелося бути на війні в ролі фотокореспондентки. Лише бійцем, який тягав у розгрузі камеру. І тоді такі гойдалки давалися важко для психіки. Зараз розумію, що буде набагато складніше. Не брала камеру до рук із лютого 2022-го.
Мої колеги-чоловіки знімають прекрасні репортажі з фронту. Чи спадало на думку: егей, поміняй мене тут, а я познімаю? Ну таке. Я досі не знаю, чи зможу. Чи не кину камеру, щоб узятися за зброю чи свою медукладку. Та все ж таки хтось має розповідати світу про нашу боротьбу, біль і звершення в картинках.
Із чоловіком ми разом зі школи, з 2000 року. А в шлюбі — з 2005-го. Дуже багато чого пройшли пліч-о-пліч. І поза війною, й на війні. Зараз можу сказати, що в тій частині життя, яку можна назвати цивільною, для мене стала дуже важливою родина. Ми завжди жили, як колись схарактеризував мій дядько, «по-спартанськи». Любили мандрувати, де рюкзак — там і лігво. Зараз захотілося свого теплого лігва, мабуть, старіємо.
В мене тепер бажання прості такі: поїхати, наприклад, до Польщі, випити кави. Хоча 1 лютого 2022 року ми з чоловіком іще були на Мальдівах. Такий контраст. Бачили, до чого йде. Кажу: час подивитися на океан. Переживали, що не встигнемо повернутися, але все вийшло чітко. Рюкзаки на війну вже стояли зібрані.
Сподіваюся, все ще буде. І гори, й океан, і тепле родинне лігво, куди хочеться повертатися.