Де жити, на що жити, як приймуть, скільки часу доведеться чекати повернення додому та чи вдасться коли-небудь побачити домівку… Я говорю тільки російською, — на мене дивитимуться як на ворога чи будуть насміхатися? Не хочу бути якоюсь внутрішньо переміщеною особою (ВПО)! І не хочу, щоб моїх дітей сприймали як ВПО. Людиною хочу бути, громадянкою своєї країни! Хочу, щоб у країні не вибухали ракети й бомби і не гинули люди...
Неймовірні страждання випали на долю України та українців. Особливо тих, хто впритул зіткнувся з війною, її безмежними жахіттями. Втеча від близької смерті з сумкою в одній руці та, слава Богу, живою дитиною в другій була щастям. Біль за чоловіка, який десь в окопах, але живий... Біль за тих, кого вже не побачити…
На січень 2023 року в Україні офіційно зареєстровано 4 867 106 ВПО, а за міжнародними оцінками, їх кількість перевищує сім мільйонів. Тимчасові переселенці з прифронтових і окупованих російськими загарбниками територій приїжджають на Прикарпаття, Закарпаття, Буковину, Волинь, Житомирщину, на жаль, не як туристи. Скільки їм бути тут, невідомо. А багато їх чудово розуміють, що повертатися вже нікуди. Принаймні найближчими роками.
Їм можна дати житло, одяг, хліб та гроші на певний час і залишити проростати. А що коли допомогти інтегруватися в місцевий соціум, який може стати другою батьківщиною? Тоді людина з ВПО стане ресурсом! Вона принесе в громаду свої знання, свій досвід і свої проєкти. Вона інтегрується.
Про це йшлося на презентації дослідження про інтеграцію ВПО в Україні, проведеного громадською організацією «Горизонт змін».
За словами голови громадської організації «Горизонт змін» Вікторії Феофілової, якщо базові потреби — розселення, харчування, побут — внутрішньо переміщених осіб забезпечуються, то безпосередньо з їхньою інтеграцією ситуація далеко не скрізь однакова. Історії успішної інтеграції вимушених переселенців є завдяки активності громадського сектора та реалізації проєктів, підтриманих як українськими, так і іноземними донорами.
Наприклад, у Тернополі для переселенців створили сайт, Телеграм-канал, чат-бот, роздавали біля автобусів і поїздів листівки, розповіла пані Вікторія. Приїжджих відразу взялися грамотно й доброзичливо інтегрувати.
Важливе включення в соціум через спілкування на святах, інших заходах. Для дітей дверми входження в соціум є школа. І тут дуже важлива роль педагогів.
А буває й так: завалили біженців їжею та одягом, а якоїсь програми, як людям далі жити, не придумали.
Дуже важливі для переселенців зі сходу України курси української мови. Її практично всі знають, але, щоб заговорити, потрібно подолати внутрішній бар'єр. При цьому мовні курси не обов'язково мають бути у вигляді уроків. Це може бути й неформальна подача матеріалу.
«Фактично, мова почала об'єднувати українців зі Сходу й Заходу, Півночі й Півдня. У громадах багато переселенців хочуть поліпшити знання української мови, — і це важливий чинник інтеграції, бо саме мовне питання найчастіше називають серед причин напруженості між переселенцями та місцевими жителями. Позитивними прикладами можуть бути мовні курси «Філіжанка мови по-рівненськи» з сертифікатами про закінчення, розмовні клуби українською мовою, перегляд і обговорення фільмів українською», — розповідає Феофілова.
Серйозними бар'єрами, що сповільнюють інтеграцію ВПО у громади, є психологічні. Переїзд і проживання в іншому місці багатьма сприймаються як тимчасове явище. Люди прагнуть якомога швидше повернутися додому. Тому не хочуть налагоджувати якісь зв'язки в нових умовах. Роботодавці теж з обережністю беруть на роботу переселенців, розуміючи, що ті в будь-який момент можуть виїхати.
«Люди сподіваються повернутися у свій дім, незважаючи на невизначеність, викликану війною чи окупацією. Вони можуть свідомо чи несвідомо ігнорувати всі можливості інтеграції в громаду. Навіть опиратися цьому, бо психологічно для них це стане відмовою від мрії про повернення до колишнього життя», — каже Вікторія Феофілова.
Громадам же, щоб полегшити адаптацію вимушених переселенців у спільнотах, варто побачити в них нові можливості, — це і платники податків, і робітники, й інтелігенція. Багато громад потерпали від відпливу населення. Тож його приплив треба сприймати як позитив, вважає вона.
Відновлювати громади потрібно не після війни, а вже тепер. Створювати переселенцям умови для відкриття бізнесу, надаючи за мінімальну орендну плату приміщення під виробництво; допомагаючи працюючим батькам влаштувати дитину в садок або школу й таким чином дати їм можливість учитися або працювати. Все це в комплексі формує локальну екосистему, від результатів роботи якої виграють усі», — зазначає директорка Благодійного фонду «МХП — Громаді» Тетяна Волочай.
Якщо підбити підсумки: за даними дослідження, для інтеграції внутрішніх переселенців у громадах головні виклики — потреба влитися в мовне середовище та бажання переселенців якнайшвидше повернутися додому. Люди не хочуть бути ВПО.
…Але майже напевно, коли закінчиться війна, для когось місце тимчасового перебування стане другою батьківщиною, для когось — частиною життя, де є добрі люди й хороші спогади…
Проблема ця не нова, вона існує з 2014 року. Тоді держава й не намагалася, по суті, інтегрувати ВПО у нові для них умови життя, розглядаючи їх перебування в інших громадах як тимчасове: мовляв, люди мають повернутися додому. При цьому не визначаючи жодних термінів — коли це може статися, і створюючи безліч проблем прийнятими для ВПО правилами. Люди обживалися самі, хто як міг. Комусь щастило прижитися й навіть досягти успіху на новому місці. Хтось повертався на лінію фронту або за лінію — в рідну домівку.
Наприкінці 2021 року було затверджено Стратегію щодо внутрішнього переміщення на період до 2024 року. Але з початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну вона втратила актуальність, а питання інтеграції ВПО набуло надважливого значення. З’явилася потреба актуалізувати, врахувати весь досвід і обставини — від моменту, коли людина вирішує евакуюватися, і до інтеграції її в нову громаду або ж повернення додому.
16 лютого 2023 року проєкт нової Стратегії державної політики щодо внутрішнього переміщення представили в Мінреінтеграції. Вона передбачає п'ять основних стратегічних цілей:
- спроможність держави реагувати на виклики щодо підтримки внутрішнього переміщення;
- безпечну евакуацію людей із небезпечних районів, задоволення їхніх гуманітарних потреб;
- сприяння адаптації ВПО на новому місці проживання;
- інтеграцію ВПО у нових громадах;
- підтримку безпечного повернення до покинутого місця проживання та реінтеграцію.
На місцевому рівні системно охоплювати всі ці напрями вдається поки що лише окремим громадам, із сумом визнають автори дослідження.
Більше статей Юлії Мельничук читайте за посиланням.