Широкі поля Херсонщини, які навесні зеленіють пшеницею та ячменем, цьогоріч укриті червоними стрічками та написами «Обережно. Міни». Сапери кажуть, що за день один співробітник, перевіряючи заміноване поле, у спокійному режимі роботи може пройти не дуже велику ділянку. Після деокупації в області були заміновані під’їзди до ліній електропередач, водогонів, а також околиці сіл, де в кущах і досі знаходять снаряди, що не вибухнули. Тут роботи на роки.
За офіційною інформацією Державної служби з надзвичайних ситуацій (ДСНС), зараз в Україні необхідно обстежити і розмінувати близько 174 квадратних кілометрів території. В самій лише Херсонщині — 6 тисяч 830 квадратних кілометрів.
Але за кожним метром стоїть сапер. Конкретна людина, яка щодня віч-на-віч вступає в бій зі смертю, розуміючи, що права на помилку немає.
— До роботи сапером я 25 років був рятувальником, виїжджав на ДТП, — розповідає керівник відділення піротехнічних робіт ДСНС Дмитро Горецький. — Роботу сапера мені запропонували у 2022 році, сказали, що Херсонська область дуже замінована і люди часто підриваються на мінах. До того ми працювали і в Харківській, і в Донецькій областях. Я ніколи не був на Херсонщині, але не відмовився. Зрозумів, що я тут потрібен. Не кожен може стати піротехніком, бо треба мати відповідну освіту. Ще коли вчився цієї справи — ми чотири роки вивчали радянські боєприпаси. А зараз вони трохи змінилися.
Більшість боєприпасів, що ми знаходимо, — сучасні. Ті, що я вивчав, десь половина: мінометні міни та артснаряди. Нові — це небезпечні касетні елементи, якими стріляють із РСЗВ «Град» та «Ураган». Їх придумали недавно. Їх дуже часто знаходять в населених пунктах і ними граються діти. Я боявся цих снарядів.
Мені розповідали, що один підрозділ їх збирав, аби повезти на полігон і там знищити. І були випадки, коли вони вибухали ще дорогою до полігону. Вибухник спрацьовував, бо поки їх везли — вони трусилися. Тому у нас вказівка їх не чіпати і знищувати на місці.
Знаю історію в Білозерському районі, коли житель одного з сіл поїхав на поле, побачив там алюмінієві уламки від «Ураганів» і почав їх збирати. А ці касети ж гарненькі, в алюмінієвому корпусі. Він вирішив їх собі на мопед покласти. Зібрав чотири штуки і привіз у село. В селі люди почали його лаяти, навіщо він бомби з собою притяг. Ця історія закінчилася спокійно.
А був і інший випадок. Ми поїхали на подвір’я до жінки, в якої до того поховали чоловіка, який розпилював болгаркою боєприпас. Роботи немає, люди хочуть заробляти і починають також здавати боєприпаси на металолом. Чоловік узяв 152-мм артилерійський снаряд і вирішив його розпиляти. Він думав, що той безпечний і пустий, бо в ньому не було вибухника. Але цей снаряд підриває танк і він розвалив сарай разом із тим чоловіком.
До будь-якого боєприпасу бажано не підходити метрів на 15. Ми пояснюємо місцевим, що коли ви помітили дивний предмет — поставте колика або гілку, аби не забути, де саме він лежить. Потім дзвоніть на 101, щоб пояснити, що в мене в селі знайшли снаряд і його треба подивитися саперам. Ми приїдемо. У нас є засоби захисту, ми стараємось не робити на снаряд механічного впливу, не брати його до рук, не перевертати, не розглядати. Просто підходимо, легенько очищуємо і знищуємо на місці.
Мені також страшно підходити до касет, які не вибухнули. Але хтось мусить це зробити. Просто я думаю, що мій страх контрольований. Я розумію, що роблю. У мене немає ніяких фобій. Колись ми виїхали на ДТП, де в автомобілі після зіткнення було три чоловіки. Один із них уже помер. У машині — кров і рештки людини. Ми маємо дістати чимшвидше живих і віддати їх у швидку допомогу. Це теж неприємно, запах крові, акумуляторної кислоти. Але ти все одно мусиш туди йти і дивитися.
Так само і тут: якщо дотримуватись правил безпеки, то це 90% успіху. Не треба щось вигадувати та порушувати. У росіян є своє «полювання на сапера». Російські мінери не просто закопують снаряди й міни, які сапер має підійти подивитись і знешкодити, вони можуть робити пастки. Найпростіше, що вони залишали, — це розтяжка у квартирі, де причеплена граната Ф-1. Ти відчиняєш двері, вона вибухає і вибуховою хвилею діє в радіусі 15 метрів та вражає усе навколо уламками. Щоб зайти в приміщення на деокупованій території, треба час, це не робиться за п’ять хвилин, як ми звикли в побуті. Треба бути уважним.
Інша історія — наїзд технікою на протитанкові міни на неперевіреній дорозі. Якось ми були в одному селі і треба було поїхати в інше. Звичайна сільській дорога довжиною сім кілометрів. Але я не маю права нею їхати. Треба планувати роботу на наступний день, і об’їжджати 30 км з іншого боку, і там безпечно заїжджати з траси. Багато людей зараз підриваються на мінах, які стоять на земляній дорозі.
Херсонщина дуже замінована. Кількість боєприпасів, які знаходять щодня, дуже велика. Це те, що ми бачимо, що нам показують люди, бо зрозумійте: ми заходимо в село і не можемо самовільно ходити по помешканнях людей без їхнього дозволу. Нам розповідають, де були прильоти, і ми оглядаємо ці місця.
Також ми обов’язково запитуємо населення, коли були ці прильоти, коли скинули касетні боєприпаси. У кожного предмета є термін самознищення. Він має полежати три доби і сам вибухнути. Але не всі вибухають. Вони можуть ще лежати, бо алюмінієвий корпус не так швидко ржавіє. Він може і 50 років пролежати, поки хтось не наступить чи не підпалить його.
Восени, одразу після деокупації, було багато некошеної високої трави. Нам було дуже важко розгледіти в ній снаряди. В нашій роботи є поняття «один сапер — один прохід». Коли ти з ножицями працюєш і дивишся, чи немає розтяжок, чи є щось під землею. Це дуже кропітка і довготривала робота.
Ми не біжимо, не спішимо, краще ми на завтра перенесемо цю роботу й доробимо. Сапер помиляється перший і останній раз. Ми підбираємо особовий склад, який розуміє, що він робить. Мені треба, щоб вони мене слухали, щоб були відповідальними. Якщо в когось щось у родині сталося і людина через це переживає, я це помічаю і розумію, що зараз цього співробітника треба замінювати. Психологічний момент у нашій роботі важливий. Я стараюсь бути якщо не батьком, але старшим братом.
Як керівник я намагаюся забезпечувати умови для особового складу, щоб зберегти і їхні життя, і своє. Якщо я бачу щось незрозуміле, то не посилаю туди своїх хлопців. Я йду сам. У нас є консультаційні центри, яким ми можемо ставити питання, надіслати їм фото незнайомого предмета, і нам дають поради, щоб ми себе убезпечували. Буває, і руки потіють. Ми намагаємося мінімізувати спілкування з предметом. Ти розумієш, що в тебе є сім’я, родичі та друзі. Ми думаємо про безпеку і працюємо.