До заяви радника голови ОП Михайла Подоляка про позбавлення статусу автономії адміністративного утворення в Криму після його визволення можна поставитися і як до політичної провокації, і як до позиції влади, і як до запрошення обговорити це непросте питання.
Основні політичні партії передбачливо промовчали, маючи, вочевидь, дані соціологічних досліджень. Голова Меджлісу Рефат Чубаров заявив, що на останньому етапі існування СРСР у лютому 1991 року Україні нав’язали автономію для збереження впливу на неї, виходячи з етнічного складу жителів півострова, серед яких росіяни становили переважну більшість. Він відзначив, що влада України, починаючи з 2014 року, приділяє багато уваги задоволенню інтересів кримських татар, чого не було з боку органів влади Автономної Республіки Крим. Тобто автономія, звичайно, погано, але… нехай залишиться.
Тимчасом соціальні мережі досить жваво підхопили обговорення теми, інколи не дуже етнотолерантно. Спектр думок зводиться до таких тез: перетворити АРК на звичайну область, перетворити автономію в національно-культурну, але автономію. І, нарешті, традиційно український мотив — не на часі. Практично немає голосів на користь збереження нинішнього статусу. Хоча паралельно зазначається: це питання пов’язане зі змінами до Конституції, що досить складно не тільки з огляду на заборону змін до Основного Закону під час війни, а і з суто політичних міркувань.
Питання насправді дуже тонке, і воно саме на часі. Якщо нам удасться повернути Крим, то адміністративний пакет від держави має бути готовий і досконально виписаний.
Які бувають автономії?
Саме поняття автономії потребує чіткої конкретизації задля уникнення політичних маніпуляцій. Це може бути комплекс державних заходів для підтримки та збереження культури етнічних груп, які перебувають на межі вимирання чи асиміляції. Таку культурно-національну автономію держава гарантує для кримських татар, кримчаків та караїмів у Законі «Про корінні народи», прийнятому 2021 року. Законом передбачено діяльність самоврядних органів таких народів, які залучаються до вироблення державних рішень.
Інша річ — адміністративно-територіальна автономія. Це наділення місцевих органів влади правом законодавчого регулювання певних питань, які є специфічними саме для таких територій у зв’язку з географічними, етнічними чи історичними особливостями. Національно-територіальна автономія зазвичай є предтечею створення національної держави. Однак реалізація такої національної ідеї демократичним шляхом практично неможлива без того, щоб відповідна етнічна група не мала абсолютної більшості від кількості населення. Як свідчить історія, така незалежність здебільшого не здобувається мирним шляхом.
Зовсім інша річ — авторитарна держава. Сталін дуже полюбляв нацьковувати один на одного народи, створюючи національно-територіальні автономії, причому інколи там, де відповідний етнос становив меншість. Так, у 1930 роках на території України було декілька російських національних районів, здебільшого в Сумській області, зазвичай у місцях проживання старовірів. До речі, ця обставина вказує на те, що решта території України була в етнічному та мовному аспектах українською, включно зі східними та південними регіонами. Ба більше, з метою експансіонізму на східних територіях, прилеглих до Дністра, було створено адміністративно-територіальну одиницю вже регіонального рівня під провокативною назвою Молдавська автономна республіка, більшість населення якої на той час становили українці. Вершиною цинізму можна вважати створення на Далекому Сході Єврейської автономної області як альтернативи формуванню повноцінної єврейської держави.
Ризики автономії Криму
Надання Кримській області статусу Автономної Республіки у складі України зіграло свою деструктивну роль спочатку в консервації радянського світу, згодом — на початку 2000-х — в укріпленні «руского міра». Спроби патріотично налаштованих сил відстоювати інтереси держави наштовхувалися на незмінне — в нас автономія, ми особливі. Є Україна, а є Крим. Практично в Криму не було української влади, адміністративні структури підпорядковувалися регіональному уряду. Навіть правоохоронні органи, попри формальну вертикаль, фактично функціонували за середньовічним принципом «васал мого васала — не мій васал». Ця проблема, звісно, існувала на всій території України, однак у Криму вона накладалася на відвертий російський фактор. Який зіграв свою роль у 2014 році, коли навіть службовці СБУ перейшли на бік ворога.
Статус автономії, природно, має своє нормативне відображення в Конституції України. Де до відання Верховної Ради АРК віддається регулювання питань у дев’яти секторах економічного та соціального життя. Жодне з них не належить до тих, які об’єктивно мають особливість, котра б потребувала окремого регулювання, відмінного від загальноукраїнського. У частині практичних завдань, які покладаються на органи влади АРК, є забезпечення функціонування і розвитку державної та національних мов і культур в Автономній Республіці Крим, охорона і використання пам'яток історії та участь у розробленні й реалізації державних програм повернення депортованих народів.
Практична реалізація цих завдань регіональним представницьким органом влади, певна річ, мала чітко визначений проросійський вектор. А іншого важко було чекати, з огляду на етнічний склад виборців, абсолютна більшість яких росіяни. В економічному плані статус автономії жодним чином не демонстрував своїх переваг, — бюджет АРК завжди був дотаційним, хоча видатки на утримання апарату ради Міністрів АРК удвічі перевищували видатки на утримання аналогічних за функціями обласних адміністрацій навіть таких бездотаційних областей, як Дніпропетровська та Донецька.
Стосовно змін в етнічному складі мешканців півострова слід зазначити, що він ніколи не був моноетнічним. Росіяни, зокрема, почали домінувати в Криму тільки на початку ХХ століття внаслідок переселень після скасування кріпосного права і становили більш як половину населення Криму, зокрема на час депортації татар.
Хай там як, але на сьогодні татари в Криму становлять п’яту частину населення. Очевидно, що отримати більшість у представницькому органі регіону вони не зможуть у найближчі пів століття, навіть попри хороший рівень дітонароджуваності. Примусове виселення росіян можливе тільки стосовно тих, хто переселився на півострів після 2014 року. Решта — громадяни України, які наразі живуть в окупації, незважаючи на їхнє ставлення до держави Україна. Визначення в Конституції будь-яких привілеїв у розділі 10 суперечить принципові прямого та рівного виборчого права і статті 24, котра визначає, що «не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками».
Постокупаційний фактор і Закон «Про корінні народи України»
Очевидно, що навіть після відновлення контролю над Кримом регіональний орган влади, незалежно від його статусу, обиратимуть виборці, етнічний склад яких здебільшого буде представлений росіянами. Однак це не означає, що вони однозначно матимуть проросійську орієнтацію. Насамперед тому, що вибори на території, просякнутій отрутою «руского міра», проводитимуться після певного періоду детоксикації. Є сподівання, що українська влада жорстко зніматиме з перегонів політичні сили, які хоча б опосередковано будуть апелювати до сентиментів, пов’язаних із країною-агресором. І це йдеться не тільки про згадування феномена «хороших рускіх». З міркувань національної безпеки мають припинятися навіть посилання на російський культурний продукт.
Крім того, досвід протистояння російській агресії свідчить, що в Україні інтенсивно формується політичне, а не етнічне українство. Системно протистояти цьому Росія не зможе, оскільки ідеологічні основи панрусизму розбиваються від простих запитань — де територія самих рускіх, що відмежована від територій інших народів, які населяють Російську Федерацію? Формування ж російської діаспори як основи сталого консервування російської культури суперечить духові експансіонізму, який століттями виховувався в російському суспільстві. Тому є підстави вважати, що навіть етнічні росіяни років через п’ять після перемоги приймуть неминуче і не будуть активними противниками України.
Закон «Про корінні народи України» забезпечуватиме інтереси корінних народів набагато краще, ніж збереження адміністративно-територіальної автономії у Криму. По-перше, тому, що його дія є екстериторіальною, тобто переваги в культурному та освітньому розвитку надаватимуться представникам корінних народів не тільки в самому Криму, а й у місцях їх компактного проживання, наприклад у Херсонській області. По-друге, гарантії дотримання таких прав надаються не політично орієнтованим регіональним органом влади, а безпосередньо державним органом України, який до того ж повинен дотримуватися міжнародних домовленостей в царині захисту прав малих народів. Знову ж таки, реалізація принципу національної автономії в адміністративно-територіальній її формі на практиці має передбачати, зокрема, обов’язок вивчення в усіх школах Криму щонайменше чотирьох мов: української як державної та мов корінних народів — кримськотатарської, кримчаків і караїмів. Що, безперечно, неоднозначно буде сприйняте навіть серед прихильно налаштованих до цих народів жителів Криму.
Чому це на часі
Питання ліквідації Автономної Республіки Крим як адміністративно-територіальної одиниці потрібно порушувати вже зараз, до закінчення війни, навіть до деокупації півострова. Насамперед тому, що підготовка конституційних змін потребуватиме серйозного опрацювання. Адже йдеться не тільки про вилучення 10 розділу Основного Закону. Потрібно вносити зміни до ст. 133, яка стосується адміністративно-територіального устрою України, вилучати перелік областей, вмонтований у Конституцію, як противагу особливому статусу публічної влади в Криму.
Очевидно, що потрібно буде вилучати згадки про місто Севастополь, який не має ознак, котрі зумовлюють його особливий статус. Також потрібно врахувати результати реформи адміністративно-територіального устрою, вводячи в Конституцію поняття громади як адміністративно-територіальної одиниці. Знову ж таки, необхідно врахувати наслідки децентралізації влади, вносячи зміни до розділу 11 «Місцеве самоврядування», а також організацію державної влади на території шляхом змін, зокрема у ст. 118, 119.
По друге, зволікання з прийняттям політичного рішення в частині ліквідації автономії вже негативно позначається на формуванні конфігурації публічної влади в Криму. Райони сформовані виходячи з політично вмотивованих міркувань, а не вимог забезпечення ефективності територіальних органів виконавчої влади. Етнічний фактор, до речі, домінував не тільки під час прийняття рішення щодо Криму: Болградський та Берегівський райони, які функціонально неспроможні, теж створені на догоду третім особам.
Ще гірша ситуація з формуванням базової основи місцевого самоврядування у Криму. Якщо громади на окупованих територіях Луганської та Донецької областей були створені чітко відповідно до методології, яка на інших територіях України показала свою ефективність, то щодо Криму політикум зволікає з прийняттям рішення, не маючи чіткої відповіді на питання стосовно статусу автономії. Врахування етнічного фактора як домінуючого матиме негативні наслідки для створення спроможних громад, що своєю чергою сигналізуватиме про неефективність державної політики у Криму.
І це при тому, що застосування закону «Про корінні народи» переважно стосується органів самоврядування на рівні громади. Ба більше, реформування базового рівня дозволяє найповніше враховувати інтереси корінних народів насамперед у старостинських округах.
Знову ж таки, промовистий факт приведення статусу Криму до такого, який є в інших регіонах України, дасть чіткий сигнал міжнародній спільноті: бавитись у федерацію та сепаратизм Україна більше не дозволить нікому — ні східним ворогам, ні південним нейтралам, ні західним союзникам.
І, нарешті, Міністерство реінтеграції, інші державні органи вже почали формувати кадрові резерви з освітян, правоохоронців державних службовців, які будуть провідниками української ідеї. І такі патріотично налаштовані ентузіасти потребують упевненості, що влада в Криму як державна, так і самоврядна, справді буде українською, а це стане невідворотним лише в разі обрізання пуповини, яка з’єднує півострів із Росією у вигляді автономії. Наші воїни, що визволятимуть Крим, мають бути впевнені: держава завершить їхню справу вигнання російського біса не тільки з території, а й із духовного світу України.
Ліквідація Кримської автономії, звісно, не вирішить усіх питань інтеграції Криму в український простір, але принаймні відкриє перспективу.