UA / RU
Підтримати ZN.ua

Контактний зоопарк

Автор: Леся Литвинова

…Це був важкий вихід. Одна з тих позицій, про які кажуть «утилізатор особового складу». Щоразу там хтось діставав важкі поранення або гинув. Не позиція навіть — дірка в глині на місці колишньої посадки. І повний асортимент того, що летить на голову. Своєрідна лотерея. В якій немає шансів залишитися цілим. Є тільки «коли» й «чим».

Цього разу зміна затягнулася. Замість трьох діб вони пробули там майже тиждень, бо щільність вогню не дозволяла носа висунути ані вдень, ані вночі. Врятувала злива. Злива, яка дала змогу вийти майже непомітними.

Читайте також: На військових складах має бути достатньо спорядження – Марченко про волонтерські збори на армію

Вони ввалилися на ППД ошалілі від того, що досі живі. По вуха в глині. І перше, що побачили, — яскраві плитки шоколаду на імпровізованому столику. Він узяв одну. Навіть іще не встигнувши зняти рукавиці.

— Зачекай. Поклади. Це нам волонтери надіслали, треба сфотографуватися.

Можливо, в іншій ситуації він би посміявся. Або просто став би поруч із іншими, узяв плитку і зробив би чергове фото «дякуємо за допомогу» на тлі стіни підвалу. Фото, яке потім прикрашало б чиюсь сторінку в соцмережах і було б гарною ілюстрацією невтомної діяльності волонтера.

Але це була остання крапля за цей тиждень. Він гостро відчув, що він — не людина. Він — просто картинка для когось невідомого. Він не просив надсилати йому шоколад. Він узагалі нічого не просив. Хай удавляться своїми солодощами. Він живий — це головне. І не лізьте до нього. Просто дайте спокій.

…Цій історії вже майже рік. У його житті були й інші позиції, й інші люди. І поранення. І шпиталі. І втрати. І багато чого ще. Але шоколаду він більше ніколи не їв...

Я розповідала цю історію багато разів. Тим, хто пропонує допомогу з обов’язковим фотозвітом. Розповідала, щоби спробувати пояснити: допомога — це допомога. Не шоу.

«Я дуже співчуваю цьому досвіду. Треба було сфоткати, як він їсть той шоколад, як є :), — написала мені у відповідь днями дівчина, з якою в нас було довге й складне спілкування стосовно формату допомоги. — Нам теж необхідно почути, що те, що ми робимо, важливе, що ми потрібні, що про нас пам’ятають... Тому з’їж шоколад, зроби в процесі селфяк і подякуй усім, хто шле його з-за кордону. Вони зрадіють і пришлють ще :)».

Читайте також: Неурядові організації та волонтери входять до "елітної ліги" за рівнем суспільної довіри — дослідження

Ми так і не знайшли спільної мови. Й, мабуть, не знайдемо. Бо це — настільки різні світи, що я не знаю, як їх об’єднати. Або хоча б спробувати об’єднати.

Дівчина від щирого серця хоче допомогти. І шукає якісь власні методи залучення коштів. «Маючи реальну людину й реальну історію... Ну, наприклад, є пожежник, рятівник, якому потрібна операція. Я маю фото, може, відео, його історію.

Я беру це все, йду до місцевих пожежників і пропоную їм допомогти врятувати життя їхнього колеги з України.

Звідки ідея: у них тут є «усиновлення» — стати спонсором, наприклад собаки в притулку, тварини в зоопарку, взагалі розвинена благодійність».

На порівнянні пораненого бійця з безпритульною собакою мене замкнуло. Добре, що це була переписка, а не особисте спілкування. Бо чи не вперше за останній час я відчула, що в мене «падає планка». Я закрила ноут, прокричалася в небо, заспокоїлась і спробувала пояснити, що це так не працює. Не працює — й крапка. Навіть спробувала змоделювати дівчині ситуацію.

От просто уявіть собі: умовних п’ятеро поранених на день звертаються до нас по допомогу. Точніше, звертається лікарня, яка їх оперує. І тут я така: «А пожежники є? Один? О, супер! Тоді чотирьом ми за сьогодні швидко назбираємо. Можете вже оперувати. А отой п’ятий нехай запише відео й історію про себе, а потім чекає, чи в далекій країні пожежники зберуть на нього гроші. Ні, нічого, що рука-нога розтрощені. Давайте його просто знеболимо, а кісток не збиратимемо. Бо ж це буде стимулом потім допомогти комусь іще…».

Читайте також: Електронне декларування гуманітарки як засіб від «шахрая Васі» та… зарубіжних донорів

Навіть це не допомогло. У відповідь я отримала багато слів про «нам теж необхідно почути, що те, що ми робимо, важливе, що ми потрібні, що про нас пам’ятають...». Але за цими словами я так і не побачила щирого бажання допомогти. Це було не про тих, кому дівчина хоче допомогти. А про неї. І про її бажання. І на цьому я просто припинила відповідати. Навіть не намагаючись більше бути ввічливою.

***

— А вам потім фото надіслати? — дівчина, яка про це питає, схожа на підлітка. Така маленька й тоненька, що незрозуміло, як вона тягтиме ту апаратуру, за якою приїхала до нашого фонду. Вдома в неї — важка дитина. Й настав той етап, на якому вони самі впоратись не можуть.

— Нащо? Ви нам надали всі необхідні документи, підписали акти. Які ще фото?

— Ну, дитини, як вона всім цим користується.

— Ні.

— Дякую.

Це «дякую» звучить із таким полегшенням, що її хочеться обійняти. Обійняти й довго говорити про те, що її дитина — це насамперед людина, а вже потім — усе решта. І що я розумію, як важко їй балансувати між необхідністю догодити тим, хто може допомогти, та спробами зберегти гідність. Свою й малечі. І що ніхто не має права принижувати її, вимагаючи фото хворої дитини на тлі наданої допомоги.

...«Дякуємо БО БФ СВОЇ за надану допомогу!» Ці літери надруковані на листочках паперу формату А4. У лікарів, які тримають їх у руках, втомлені обличчя. Вони щойно розвантажили у дворі маленької лікарні в небезпечному регіоні фуру функціональних ліжок. Мені так соромно дивитися на це фото, ніби то я примусила їх це зробити. Але я розумію, що це — намагання нас потішити. Дати той самий «зворотний зв’зок» і «надихнути» на подальшу допомогу. Вони вважають це необхідною частиною благодійності. В їхньому житті вже був хтось, хто їх до цього привчив...

Читайте також: Воєнний стан: чи можуть мобілізувати волонтера

«Для нас фото — це стимул щось робити. Нам потрібно бачити їхні обличчя. Це нас надихає», — типова фраза від потенційного донора. І щоразу від цієї фрази хочеться кричати. Бо якщо комусь досі треба надихатись, аби щось робити, коли світ летить шкереберть, то, може, не варто за цей світ чіплятися? Нехай вже остаточно зникне. Можливо, наступне коло еволюції буде іншим. Бо це стосується не окремих людей. Весь світ бажає бачити наочно кров і руйнування, аби почати щось робити. Аби світ припинив турбуватись і почав щось невпевнено робити, мали статися Буча й Маріуполь. Мали по всьому світу розлетітися фото загиблих дітей і розірваних тварин. Аби світ остаточно прокинувся й дав відсіч оскаженілому диктатору, нас мають знищити. У прямому етері. Чудовий буде стимул. Але, на жаль, ми цього вже не побачимо.