Приблизно третину наших складських приміщень займає мотлох. Чимала його частина залишиться з нами до кінця життя, щомісяця вимагаючи орендної плати за зберігання.
Кілька днів тому я вчергове спілкувалась із потенційним донором, який пропонував передавати на фонд різне медичне приладдя з однієї з європейських країн. Ввічливо попросила перед відправленням погодити весь список, бо ми не можемо дозволити собі приймати речі некомплектні чи такі, що потребують ремонту. Після цього бажання співпрацювати в нього відразу зникло. Дозволю собі процитувати: «Вживане ми теж збираємо. Й оскільки фура — майже щотижня, то часу на ретельне сортування в нас немає, а тим більше охочих безкоштовно працювати чи допомагати. Я не встигаю все перевірити на справність. Іноді вмикаю — працює. Отримують — кажуть: гуде, але не піднімає.
Тому, мабуть, я мушу запропонувати на цьому зупинитися. Бо переживаю, що замість задоволення від проєкту можу мати ще й проблеми».
Дозволю собі трошки пояснити про те задоволення, яке отримуємо ми тут, на місці…
Не думаю, що відкрию для когось Америку, якщо скажу, що процес утилізації — дорога історія в усьому світі. Тому є чудова практика віддавати морально застаріле або поламане обладнання на благодійність. І безкоштовно, і певні плюшки у вигляді списаних податків, і «медалька» за доброчинність. У багатьох країнах є величезні гуманітарні склади, з яких потім усе це роз’їжджається по всіх усюдах.
Найбільшим споживачем усього цього обладнання до 2014 року були країни Африки. Але з початком війни спершу невпевнені струмки, а потім неконтрольовані ріки ринули в Україну. Чому неконтрольовані? Тому що під час оформлення гуманітарного вантажу було достатньо знати реквізити юридичної особи, на яку відправляють цей вантаж. І — сюрприз! Тобі прийшов подарунок, про який ти ні з ким не домовлявся. Але по митній базі ти вже пройшов як отримувач. Тож подальша відповідальність перед органами контролю — твоя.
Ті, хто збирає такі конвої, здебільшого не тямлять у техніці, не мають змоги її протестувати, не розуміють комплектності, але керуються принципом «це ж справжній ШВЛ! Він точно потрібен у лікарнях» або «краще поламане, ніж нічого, там на місці розберуться, що з ним робити», «це щось велике, гарне і з електронікою — точно згодиться», «люди ж старалися, збирали — нехай їде».
Фонди, які системно приймають гуманітарку, стикаються з тим, що в описі вантажу зазначено одне, а фактично приходить геть інше. Або приходить абсолютно прекрасна техніка, на яку в країні немає й не може бути ані запчастин, ані розхідників, не кажучи вже про сервіс-центри. Тобто, можливо, воно б і працювало, але ти навіть перевірити це не можеш, бо, крім «увімкнулося», не можеш оцінити жодного параметру.
Або навпаки — епічно дорогі розхідники на техніку, якої немає в жодній лікарні країни. Бо техніка — з якогось внутрішнього ринку й ніколи не потрапляла до нас. І сидиш ти як дурень з коробками, в яких — віртуальні сотні тисяч євро, й нічого з ними зробити не можеш.
У кожному куточку стоять колісні крісла без підніжок, без ручок, без одного колеса. Або іржаві, або без сидіння, або з порваним тросиком гальм. Це ж нічого, правда? Можна ж щось вигадати? Це ж краще, ніж жодного. От тільки проблема в тому, що кріплення під кожну модель — свої. Як і запчастини. Й величезне щастя, коли із сотні одиниць трапляється два однакових, але з різними проблемами. Тоді є шанс із двох зробити одне. Це якщо є кому й коли.
[pics_lr left="https://zn.ua/img/forall/u/667/61/529bda2ecfa01edf7634c294a0256044.jpeg" ltitle="" right="https://zn.ua/img/forall/u/667/61/e28c394cefdd459eef34ae1cf8b26f2f.jpeg" rtitle="undefined"]
В окремій кімнаті у мене стоїть під сотню кисневих концентраторів, які не підлягають ремонту. В них — спрацьований цеоліт, і замість кисню вони женуть повітря. Це те, що не лікується. Взагалі. Просто йде на списання й утилізацію.
Але до процедури списання й утилізації ми повернемося трохи пізніше. Поряд — абсолютно робочі монітори пацієнтів, які були зняті з виробництва років 20 тому, а відповідно, периферії на них немає в природі. Ні в цій країні, ні в країні, яка їх виробляла. Можливо, десь на віртуальних європейських барахолках можна знайти вживані запчастини, але для цього потрібні окремі люди, які це вишукуватимуть, знаходитимуть можливість оплачувати (сюрприз — юридична особа не може перерахувати кошти на приватну картку за кордоном) і способи пересилання. І чи приїдуть вони справними — теж питання особистого везіння.
Величезними мішками лежать прострочені кало- або сечоприймачі, пластирі з кінцевим терміном придатності 2020 року та медичне харчування, прострочене 2021-го, бинти й серветки часів Другої світової, які розсипаються в руках, тести на різноманітні захворювання з простроченими реактивами. Все це передають «на довісок», бо трапилося під руку й шкода було викидати, а термін придатності в документах не зазначено. Й приходить тобі за документами пів фури розхідників, які вже в тебе на балансі з моменту перетину кордону, а далі — виключно твій особистий головняк.
Кожен вантаж сортують на місці. Звісно, нам це зробити легше, бо ми ж «спеціально навчені» й у нас людей багато (лунає нервовий сміх). І далі починається історія «а що з цим робити». Нагадаю — вантаж прийшов за документами. Й передати далі ми можемо його так само — за документами. Але тут уже дурних немає. Та й совість не дозволяє віддавати те, що використовувати не просто неможливо, а інколи й небезпечно. Ну, або залишається варіант зі списанням і утилізацією.
Знаєте, що весь час казав нам про це закон?
«Знищення неякісних або непридатних до споживання товарів (предметів) гуманітарної допомоги має здійснюватися під контролем комісії, яка утворюється з представників територіальних органів Держмитслужби, Держекоінспекції, МВС, державної ветеринарної медицини, карантинної служби та місцевих органів виконавчої влади».
От тільки порядок створення такої комісії не був прописаний. Де брати цих працівників? Невідомо… Тому фактично утилізація була неможливою. І щоб уникнути порушень законодавства, отримувачі гуманітарної допомоги просто роками зберігали й зберігають усе на складах.
З жовтня 2023 року за ініціативи БФ «СВОЇ» і БФ «КРИЛА НАДІЇ» тривала робота з напрацювання змін у нормативно-правових актах, аби утилізація хоч якось стала реальною. І нарешті 21 травня цього року до відповідних постанов уряду внесено зміни, які тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, дають реальну можливість щось утилізувати.
Процедура зрозуміла, але непроста:
- Київська міська та обласні державні (військові) адміністрації зобов’язані утворити Комісії з питань прийняття рішень про знищення неякісних або непридатних до споживання товарів гуманітарної допомоги, а також затвердити їх персональний склад і Положення про порядок їх діяльності.
- Юридичні особи, на балансі яких перебувають неякісні або непридатні до споживання товари гуманітарної допомоги, також мають утворити власну комісію й підготувати акт інвентаризації з переліком запропонованих до знищення товарів.
- Акт інвентаризації, підготовлений комісією юридичної особи, направляється до місцевого органу виконавчої влади на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, де зареєстрований отримувач, для прийняття рішення про знищення.
- Протягом 10 днів від отримання місцевий орган або погоджує інвентаризаційний акт, або передає його на розгляд Комісії з утилізації, яка має право виїхати для перевірки достовірності інформації, зазначеної в цьому акті, за місцезнаходженням неякісних / непридатних до споживання товарів гуманітарної допомоги (зокрема, наприклад, документального підтвердження неробочого чи непридатного для використання стану). Комісія за результатами перевірки складає акт у довільній формі, на підставі якого місцевий орган виконавчої влади протягом 15 робочих днів від дати отримання акта інвентаризації повідомляє отримувача про надання згоди на знищення чи обґрунтовану відмову в наданні такої згоди.
- Утилізація здійснюється на підставі договорів, укладених із суб’єктами господарювання, що мають дозвіл на оброблення відходів, а в разі здійснення операцій із небезпечними відходами — також ліцензію на відповідну діяльність.
- Витрати, пов’язані зі знищенням неякісних / непридатних до споживання товарів гуманітарної допомоги, фінансують отримувачі гуманітарної допомоги або донори такої допомоги.
Складно, але утилізувати частину некондиційної гуманітарки ми зможемо — за свій рахунок. І рахунок цей, на жаль, маленьким не буде. Тобто було витрачено гроші на те, аби все це сюди привезти, щоб усе це тут зберігати, а потім — на те, щоби його утилізувати. Чи не було б доцільніше придбати натомість щось корисне? Не три фури, а один маленький бусик допомоги. Але допомоги реальної, а не паперової. Це, на жаль, питання риторичне. Купа зусиль, безцінного часу й грошей — просто в трубу.
Але й це не вирішить питання повністю. Бо залишається техніка. Яка ніби й не зовсім мертва, але не може бути використана за призначенням. Теоретично довідку про її стан має видати сертифікований сервіс-центр. І тут ми стикаємось одночасно з кількома проблемами. Абсолютну більшість цієї техніки закуповували лікарні, й вони ж десь у світі й обслуговували. Після списання з лікарні, яка її використовувала, в сервісі її теж знято з обслуговування. І навіть якщо пофантазувати й знайти виходи на ці сервіси, то всі вони — за кордоном. Тобто легальний шлях — зв’язуватись із офіціалами, доводити своє право на використання техніки, не нами придбаної, знаходити можливість передати цю техніку до Європи, Китаю чи Штатів, дочекатися висновку, переправити техніку назад і урочисто її тут утилізувати. Все це — нашим коштом, звісно.
Як варіант — шукати на території країни сервіс, готовий давати оцінку апаратам із усіх куточків світу, з’ясовувати, чи справді для них немає запчастин, і брати на себе відповідальність видавати офіційний висновок. Чи цей шлях реальніший? Аж ніяк. Бо ті, хто береться ремонтувати музейні екземпляри з Нової Зеландії за допомогою скотчу й суворої лайки, свої висновки пишуть на клаптиках паперу, яких до уваги не братимуть. А офіційних представників екзотичних виробників тут не було, немає й ніколи не буде.
Єдиний реальний шанс цього позбутися — пожежа на складі, приліт або окупація. Але це зависока ціна за умовні 200 квадратних метрів складу з мотлохом. Тому фонди й далі жаліються один одному на життя, сплачують оренду та збільшують склади.
Донори, які погоджують номенклатуру, ретельно перевіряють усе, що передається, і ще на етапі погодження вантажу попереджають, що з деякими позиціями є проблеми, й уточнюють, чи реально це вирішити, стають майже родичами. Бо в спілкуванні з ними ти відчуваєш їхнє бажання саме допомогти, а не «отримати задоволення від проєкту». Бо попри важку, а подекуди катастрофічну ситуацію в країні ми залишаємося людьми, а не об’єктами для діяльності. І тим більше — не безоплатним сміттєзвалищем для цивілізованого світу.
«У мене є два круті підйомники, але на них дохлі батареї, — пише мені донор із Британії, — рідні знайти не вдалося. Дізнайся, будь ласка, чи реально їх у вас перепакувати. Якщо ні — я не передаватиму».
За день я знаходжу, хто може це зробити, й погоджую відправлення. І це — справжнє задоволення.
«Нам віддають 100 нових ШВЛ, які були закуплені в період ковіду й простояли на складі весь цей час. Ось моделі. Є куди їх передати?»
Апарати розподіляються між лікарнями ще до того, як виїхали зі складу. Й кожна отримує саме ту модель, із якою точно працюватимуть анестезіологи. Бо з ними теж погоджено.
«У нас є дві фури функціональних ліжок. Більшість — електричні (всі перевірені, всі працюють), 11 — механічні. Матраци є не на всі. У вас будуть матраци, аби доукомплектувати? Чи не відправляти?»
Ми знайдемо матраци на місці. Але вдячні за попередження.
Такі донори безцінні. Й не тому, що передають «оптом». Часом із якоїсь далекої країни їде щось дрібне, але корисне, яке знайшла й відправила приватна особа. А тому, що відчуваєш: тобі хочуть допомогти насправді, а не формально. Й інколи пачка пелюшок має більшу цінність, ніж фура дорогого, але непридатного для використання залізяччя. Бо скрутне становище, в якому перебуває країна, не робить її у їхніх очах жебраком, що має бути вдячним за недоїдки, якими гребують бродячі пси. Тому що вони стоять у нас за спиною й не дають упасти. Не заради гарних фоток, списання податків чи морального задоволення. А заради результату.