Законопроєкт про мобілізацію, поданий урядом до парламенту, викликав бурхливе обговорення в суспільстві. З одного боку, в умовах затяжної війни всі розуміють, що армію необхідно поповнювати свіжими силами, а ті, хто воює від початку повномасштабного вторгнення, мають бути демобілізовані. З іншого боку — процес мобілізації має бути справедливим і чесним. Інакший підхід демотивує і тих, хто вже воює, і тих, кому воювати доведеться.
Війна оголила всі проблеми, пов’язані з українською армією, яка дісталася країні як перефарбований із червоного в синьо-жовті кольори шматок радянської армії. Колишні військкомати перейменували в територіальні центри комплектування, але вони працюють переважно по-старому — методом тотальної гребінки, хоча зрозуміло, що на них, найімовірніше, тисне «план згори». Робота ВЛК як була, так і залишається формальною процедурою. Як, приміром, можна об’єктивно визначити гостроту зору, якщо на запитання «бачите?» відповідає сам обстежуваний? Захоче — скаже «так», а не захоче — скаже «ні». Корупція, що пронизала ледь не всі державні механізми, звісно, не оминула й ТЦК, і ВЛК, і власне армію…
За часів СРСР бажання «відкосити» від РА було зрозумілим і загальноприйнятим. Про тамтешні «порядки» знали всі, за часів Перебудови про це написано гори книжок і статей, знято декілька потужних фільмів, але відтоді виросло нове покоління, яке нічого про це не знає. Тоді чому навколо нового «закону про мобілізацію» зчинили стільки галасу?
Армія як необхідність
У історичній перспективі в поняття «армія» вкладали різні сенси. Перший — інструмент домінування та примусу центру над периферією (приклад — Давній Єгипет), другий — інститут мобілізації громадян (не рабів) для захисту вітчизни (Давня Греція та Рим-республіка), третій — децентралізована феодальна модель (васал — сюзерен у Середньовічній Європі), четвертий — централізована армія монархічної держави (Європа XVI–XVII століття), п’ятий — національна армія національної держави, нерозривно пов’язана із суверенітетом, що поширюється на визначену територію. Водночас сувереном може виступати як монарх, так і народ.
Без армії жодна держава не може бути суверенною. Та з іншого боку армія має вирішальне значення у формуванні нації, а з нею і громадянина — підданий імперії та монарха трансформується у свідомого члена суспільства й нації. В історії прикладів такої трансформації безліч, можливо, найяскравіший — війна за незалежність США проти британської корони, коли землероби та скотарі, які населяли колонії Великої Британії в Північній Америці, усвідомили себе вільними громадянами, створили переможну армію та перетворилися на незалежну американську націю. Й байдуже, що її громадяни були різних національностей, віросповідань і кольорів.
Процес формування нації Україна також переживає у війні, а з 24 лютого 2022 року він узагалі набрав шаленої швидкості. В цьому процесі формування нації, громадянина й армії об’єднане в одне ціле. Будь-який складник без двох інших — неможливий.
Чи стане хохол українцем?
Це непросто. Ми шануємо тих, хто зараз воює на фронті або в тилу працює на перемогу. А як ставитися до тих, хто поїхав від війни за кордон? Йдеться про чоловіків, які правдами й неправдами опинилися там, де їх не може дістати повістка з ТЦК.
Виявилося, що як тільки стали відомі деякі новації законопроєкту «Про мобілізацію», які встановлюють обмеження щодо отримання паспортів чи керування авто в разі відсутності військово-облікових документів, громадян країни, які перебувають зараз за кордоном, буквально охопила паніка. В багатьох польських містах, де працюють центри ДП «Документ», під ними миттєво вишикувалися черги чоловіків (та й жінок), які прийшли виготовити новий паспорт до ухвалення законопроєкту про мобілізацію.
Люди роблять це, аби не потрапити на військовий облік, а отже, не планують повертатися до України до закінчення війни, тим паче йти за неї воювати!.. Що робити з ними?
Перше, що спадає на думку в запалі патріотизму, — позбавити їх громадянських прав і громадянства взагалі, однак по холодному міркуванню приходить розуміння того, що їм треба якось допомогти або примусити пересилити свій страх перед війною та службою в армії, оскільки перспективи в них далеко не такі райдужні, як може здатися на перший погляд.
Справді, якщо вони повернуться після війни, то до кінця днів кожен із них носитиме на собі тавро тилового пацюка. Їм не буде чого відповісти на запитання дитини «тату, а де ти воював?». Нині всім своїм «закордонним добробутом» вони зобов’язані лише високому статусу України та її вояків, але останні не подарують їм цієї, скажімо відверто, зради.
Навіть якщо ухилянти не повернуться на рідну землю, там, за кордоном, вони однаково залишатимуться тиловими пацюками. (Тут я вжив розповсюджений нині термін «ухилянти», хоча відповідно до ситуації їх радше варто назвати дезертирами.)
Чи суперечить мобілізація Конституції?
Конституція України визначає, що захист Вітчизни є обов’язком громадян України (ст. 65). Ця ж стаття прописує, що громадяни відбувають військову службу згідно з законом. Отже, держава має всі підстави через закон «примусити» ухилянтів до служби під час війни. Тут можна діяти в різних парадигмах — каральними й обмежувальними заходами, як це пропонують у законопроєкті про мобілізацію, або ж заохочувальними, наприклад запровадженням альтернативної (невійськової) служби.
Чинний закон про таку службу визначає лише одну причину для неї — релігійні переконання, й термін її в півтора раза довший за військову службу. Ймовірно, законодавець має розширити перелік підстав для альтернативної служби на випадок, коли чоловік за психічними показниками не здатний служити у бойових частинах або просто відмовляється там служити (такі випадки мають місце й сьогодні).
В такому разі держава має направити його на альтернативну службу, приміром у тилових частинах, і термін такої служби в умовах воєнного стану може бути вдвічі довший. У законопроєкті пропонують установити термін служби в бойових частинах — 36 місяців, термін альтернативної служби відповідно має становити 72 місяці й це буде справедливо.
На моє переконання, всі розмови про паспорти та водійські права ухилянтів треба припинити, й річ не в порушенні прав людини, про що волають зацікавлені адвокати. Насправді Конституція України дозволяє це робити: «В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть установлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень» (ст. 64). В законі про воєнний стан ці обмеження встановлено.
Держава має діяти жорсткіше, а саме встановити механізми імперативної мобілізації — незалежно від країни перебування чоловіків призовного віку, вони мають з’явитися до ТЦК або до консульської установи в країні перебування й встати на військовий облік або заявити про себе. Такий порядок має бути прописаний у законі й не залежати від наявності чи відсутності актуального фото в паспорті. Можливо, такі вимоги слід узгодити з урядами країн перебування українських громадян, однак це не має стати перешкодою, оскільки це є не обмеженням прав людини, а лише виконанням норми Конституції України.
Технічні можливості для імперативної мобілізації є. Функціонує «Дія», працює система HELSI, отже, встановити зв’язок можна з кожним, і в законодавстві є приклади, коли лише направлення повідомлення вже вважається повідомленням. Тому електронні повістки не мають викликати жодних дискусій.
Чи всі українці мають рівні обов’язки?
Те, що українські жінки мають рівні з чоловіками права, відомо всім. Принаймні потужний та широкий рух фемінізму є сучасною реалією в Україні. (Фемінітиви, що кілька років тому різали вухо, сьогодні стали нормою української мови). Але паралельно постає інше питання — щодо обов’язків, адже вони перебувають у нерозривній єдності з правами.
Хоча наші політики всіляко уникають обговорення цієї ризикованої з електоральних міркувань теми, ситуація війни вимагає порушити це питання. Тим паче, що починаючи з 2014 року в ЗСУ воює багато жінок. До речі, нещодавно мій старий друг з Ізраїлю надіслав відео, де розповідали, як танкова частина 7 жовтня вісім годин поспіль вела бій із терористами ХАМАСу. Родзинка цього відео в тому, що всі екіпажі танків складалися виключно з жінок. Законопроєкт про мобілізацію має врегулювати й «жіноче питання», а активне жіноцтво українського суспільства — посприяти цьому.
Тут доречно нагадати, що в Ізраїлі ніхто не може обіймати державні чи самоврядні посади, якщо не пройшов службу в армії. Служать в ЦАХАЛі й чоловіки, й жінки (останні — на шість місяців менше), а діти ізраїльських чиновників (за повідомленнями ЗМІ) зараз воюють в секторі Гази. Натомість спікер ВР Руслан Стефанчук не зміг назвати жодного прізвища народного депутата, чиї б діти зараз перебували в ЗСУ.
Мабуть, нікого не треба переконувати в тому, що сьогодні на терезах історії — існування України як держави, українців як нації та загалом української цивілізації. Так само очевидно, що без сильної армії перемогти в цій війні неможливо.