Усе почалося з того, що знайомий надіслав мені розміщене в ТікТоці відео, на якому боєць розповідає про жахливе поводження комбата зі своїми підлеглими й про «виховні хати», куди, за його словами, вивозять непокірних, забирають у них телефони, вдень змушують працювати, а вночі, «як собак», зачиняють у підвалі. Тих, хто зламався й «усвідомив», відправляють на позиції зі зброєю. Тих, хто ні, — з лопатою. Відео супроводжувалося припискою знайомого: «Це — боєць із мого батальйону. Все так і є. Можу дати його контакт».
Однак зв’язуватись із бійцем я не поспішала. Такі відео, яких насправді чимало в Інтернеті, завжди викликають багато запитань: наскільки розказане на камеру є адекватним і об’єктивним, а не суб’єктивним сприйняттям, і чи варто викидати таке в публічний простір, чи це не деморалізує бійців, чи не зіграє на руку ворогу?
Тож передусім я переслала відео іншим знайомим бійцям і поставила ці запитання. Один сказав, що про важку морально-психологічну ситуацію в 25-му батальйоні відомо всім. Комбат — справді «неадекватний». Але, мовляв, є запитання й до бійців, які начебто не дуже хочуть служити. Другий був шокований — про так звані виховні хати, які описує боєць на відео, він не чув. Знав, що з 2014-го комбати часом саджали в яму «аватарів» — аби протверезіли. Але щоб таке... В разі відмови виконувати накази, за його словами, нормальна практика — «губа», ВСП, суд. Хоча «командирів-самодурів» чимало. «Чи потрібно писати про таке?» — запитала я в нього. І він відповів: «Так. Ми — не москалі, щоб замовчувати проблеми. Проблеми треба вирішувати».
Тож наведене нижче є особистою думкою військовослужбовця, який безпосередньо був учасником описаних подій і погодився на їх висвітлення.
«Виховні хати»
Андрію Васькіну, бійцю з відео, — 41 рік. На війні він — з 2014 року, пішов добровольцем одразу після Майдану, де й отримав позивний «БТР», бо був одним із тих, хто начебто підпалював міліцейський бронетранспортер. Потрапив до батальйону «Шахтарськ». Проте після виходу з Іловайська залишив його, і вже за кілька місяців у складі батальйону ОУН був у Пісках, у Донецькому аеропорту. Далі за мобілізацією потрапив до 5-го батальйону 81-ї ОАеМБр, який стояв у Опитному під Донецьком. Потім майже до 2019 року служив за контрактом у 101-й окремій бригаді охорони Генштабу. Після звільнення жив і працював у Києві. А 2022 року знову пішов на війну. «Сам прийшов до військкомату й призвався, без повістки», — каже чоловік, якого вдома чекають дружина, двоє її дітей і рідна донька.
Нині Андрій служить у 25-й ОСБ 54-ї ОМБр. Батальйон був створений у Києві 1 березня 2022 року й весь цей час виконував бойові завдання на Донецькому (Бахмутському, Соледарському) напрямку.
«Там було знищено чимало кацапів, зокрема й моїми руками, — каже Андрій. — За рік і дев’ять місяців нас змінив свіжий батальйон. Проте замість того, щоб відправити нас на ротацію, відновлення й доукомплектування, нас прикомандирували до 10-ї ОГШБр.
Бригада поставила нам завдання — закопуватись у чистому полі, за п’ять кілометрів, звідки пішли два батальйони. Під ворожими обстрілами, FPV-дронами, без артпідтримки, нормального зв’язку й медичної евакуації.
Люди сидять на позиціях без заміни по три-чотири місяці. Крайнього разу, розуміючи, що людей немає, я відсидів на позиції в окопах 47 діб (!) без зміни. Повернувся. А за три дні мене хотіли відправити назад...
Приїжджав замполіт, питав, як здоров’я. У мене захворювання — ХОЗЛ (хронічне обструктивне захворювання легенів. — А.К.). З легенями — трохи біда. Проходжу 100 метрів і починаю задихатись. Я сказав, що замахався. Важко дихати. Відчуваю, що в мене запалення пішло. Треба до лікарів.
Вдруге замполіт приїхав із двома психологами. Каже: «Ти маєш поїхати, провести рекогносцировку». А в нас уже чотири людини лежали з контузіями в медроті 10-ї бригади після тих позицій, куди нас заперли. Нам сказали закопатись, але це нереально й недоцільно для такої зброї, з якої ми стріляємо.
Я сказав, що нікуди не поїду. Я залишився за старшого, бо в мене звання «старший сержант», але все вирішує командир. Тим більше завтра я їду до лікаря. Вони пошепотілися, кажуть: «Добре, поїхали до твого командира, заодно ми тебе до лікаря заведемо». Я сів у машину. Там були начебто два вееспешники (представники Військової служби правопорядку. — А.К.), так мені їх представили, — документів не бачив. Привезли мене зовсім в інше місце — як виявилося пізніше, «на виховні хати». Розпитали, де служив. Сказали відключити телефон, сфотографували. Потім зайшов чоловік, назвався полковником і питає: «Знаєш, чого тебе сюди привезли?». Кажу: «Не знаю». Він засміявся й каже якомусь мужику: «Зачини його в підвалі».
Завели мене в підвал. Однак завдяки командиру взвода, який зрозумів, що щось нечисто, пробув я там недовго. Мене повернули, відвезли до медроти і звідти — відразу на евакуацію. Зараз я проходжу лікування в Полтавській обласній лікарні».
— Ситуація, яку ви описали, є унікальною чи розповсюдженою? — питаю в Андрія.
— Раніше в нас такого не було, і я про це не чув. Чув, що десь могли п’яних закрити на ніч, щоб вони протверезіли. Це логічно — щоб ні собі, ні іншим не заподіяли шкоди. І то я не знаю, щоб у нас були такі ситуації.
Чи потрібен розголос?
— Цей комбат у вас уже приблизно рік. Проблеми були весь час чи щойно почалися? Чому зараз вирішили записати це відео?
— Спілкування комбата з підлеглими — причому в прямому ефірі, коли по рації чує весь батальйон на позиціях, — це суцільне приниження й нецензурщина.
Якось ми вирішували, де поставити гранатомет. І він кричав командиру взводу, що той йому не подобається. А хто йому не подобається, того він посадить. Мовляв, «була б людина, а стаття знайдеться». У мене є аудіозапис.
— Що ви робили, щоб якось змінити ситуацію?
— Я особисто не раз звертався на гарячі лінії командування сухопутки, Міноборони. Це робило чимало людей із батальйону. Хтось до Генштабу додзвонювався. Але закінчилося це тим, що комбатові надійшов лист із номерами телефонів усіх, хто дзвонив на гарячі лінії, з порадою розібратись зі своїм особовим складом. Хіба для цього існує гаряча лінія?
Побачивши моє відео, в Полтавській області мене знайшли представники ВСП. Я лежав у Зінькові. Написав пояснення, вони прийняли від мене заяву. Із цим майором я на зв’язку, він сказав, що справу передали на зональний відділ Донецька для перевірки.
Потім мене знайшли з офісу Уповноваженого з прав людини Лубінця. Представник також приїхав до мене, і я написав заяву. Результатів не знаю, бо поки ще на лікуванні.
Але знаю, що на моє повернення дуже чекають — телефонував замполіт 10-ї бригади. Хлопець приїхав після операції, ходив підписувати відпустку на реабілітацію. Розповідав, як замкомбата з озброєння кричав йому, що через мене до них приїжджала перевірка, але їм однаково.
8 березня виповнилося 20 місяців відтоді, як ми без ротації в Донецькій області. Сказали, що на ротацію не виведуть. ППД (пункту постійної дислокації. — А.К.) немає.
— Як ви зараз бачите вирішення ситуації?
— Думаю, по-перше, треба змінити це командування — командира батальйону Олександра Крикунова й усіх його заступників, починаючи із замполіта Андрія Федосова, заступника з озброєння Сергія Клебанського і закінчуючи начальником штаба Володимиром Литвинчуком. Дуже часто вони відправляли на нуль обмежено придатних. І ті їздили. Хоча цього не має бути, як, наприклад, із хлопцем після операції на колінах. Він ледве ходить.
Замполіту я особисто сказав: «Ти хоч раз до пацанів приїхав на передову? Спитав про їхні проблеми? Хто чим живе, хто чим дихає? Може, щось потрібно вирішити? Може, комусь потрібна морально-психологічна підтримка?». Де наші психологи? За штатом на посаду психолога-діловода поставили людину, яка до психології має стосунок, як осел до корови. Психологів немає.
Всі рішення — тільки через підпис комбата. Якщо тобі потрібне лікування, а комбат не хоче відпускати, то начмед нічого не зробить.
Тобто потрібно змінити керівництво і ставлення до людей. От я читаю новини про 3-тю штурмову бригаду. У них сержанти беруть участь у нарадах, на яких спільно вирішують, як краще, як правильно, як зберегти людські життя, котрі в нас начебто в пріоритеті. Потрібні грамотне командування та діалог.
А по-друге, думаю, за 20 місяців ми вже заслужили на ротацію. Щоб вийти на відновлення, перепочинок. У нашому батальйоні людей залишилося приблизно 25 відсотків. За великим рахунком він уже небоєздатний. Його просто добивають. СЗЧ в нас — уже більш як 100 людей. Багато зниклих безвісти, бо їх забрати не можуть.
Так не має бути, що одні воюють 20 місяців, а інші взагалі не воюють. Це несправедливо.
— Ви ж розумієте, що міняти вас нема кому, бо є проблеми з мобілізацією?
— Ви ж розумієте, що ці проблеми не повинні нас хвилювати? Є керівництво, яке має цим опікуватись. А в людей уже дах їде від того, що вони стільки часу ходять під смертю. Люди хворі. Люди тікають. Цього ніхто не хоче враховувати. Всі хочуть результатів. А хто може їх дати? Люди, які вже ледве дихають? Я, наприклад, живу на балончиках. Місяць тому зробив КТ, лікар прямо сказав: іще півроку в окопах — і рак легенів тобі забезпечений.
Ми ж не роботи. Людьми весь цей час практично ніхто не займався. Комбат питає, чи готовий я служити. Звісно, готовий. Але здоров’я вже не дозволяє мені бігати й тягати обладнання під обстрілами. Я задихаюся. Можу бути інструктором і виконувати якусь іншу роботу. Я про це сказав, але це всім без різниці. Він каже: «Ну, ти ж за ВЛК придатний». За ВЛК так. А за здоров’ям — ні.
Крайнього разу, коли проходив ВЛК (перед тим довго лікувався в Дніпрі, де мені поставили діагноз), начальник ВЛК мені сказав: «Я — представник держави. Державі не вистачає людей. Я пишу тобі: «придатний». І мені однаково: хочеш — оскаржуй». А коли мені оскаржувати, якщо я приїхав і за три доби опинився на 47 діб в окопах? Зараз наново проходитиму ВЛК. Але впевнений: ніхто мене не спише.
— Чого ви намагаєтеся досягнути розголосом? Наскільки я розумію, вже всі в курсі проблем із комбатом. Але командування 10-ї бригади, якій переданий ваш батальйон, замінити його не може. А 54-ї бригади — не бачить ситуацію ізсередини, бо знаходиться далеко.
— 54-та бригада — поруч. І комбриг у курсі ситуації в батальйоні.
— Ви до нього безпосередньо зверталися? На мою думку, все мало б бути оформлено документально.
— Ні. По-перше, немає такої можливості — ти або на позиціях, або в лікарні. Та й не особливо тобі дадуть до нього звернутися. Потрібно написати рапорт і передати його в стройову службу бригади. Сам я зараз на лікуванні. А інші... Сидить, приміром, боєць у Олександрівці. Транспорту немає. Крок вправо, крок вліво — ти СЗЧ. Щоб потрапити до комбрига на прийом, треба дуже постаратись.
А по-друге, я вже просто не вірю, що він щось вирішить. Вже зробив би, оскільки чудово знає всю ситуацію. Та й ситуація в 54-й насправді не краща — люди також без ротації.
Представники 10-ї бригади приїжджають. Люди їм про всі ці проблеми розповідають. Вони в шоці. Кажуть: будемо розбиратись. Але наразі нічого не змінюється.
Знаю, що після мого відео до комбрига 10-ї телефонували з Міноборони. І він відповів щось типу: бійці там нормальні, але комбат у них — довбо*об. Після прикомандирування до 10-ї бригади наші хлопці почали звертатися до їхніх медиків, і ті масово клали їх до лікарні. Бо люди справді хворі. Тепер до тих медиків нереально потрапити без підпису комбата. Ніхто тебе туди не повезе. І начмед нічого не вирішує.
— Що, на вашу думку, змінить публікація нашої з вами розмови?
— Зазвичай усі бояться розголосу. Принаймні те, що після опублікованого мною відео мене знайшли представники Лубінця та ВСП — вже результат. Якщо це опублікує ЗМІ, це означає, що питання досі не вирішено, і його потрібно вирішувати. Що більше розголосу, то більше шансів на те, що це станеться. Знаєте, коли людина, яка пішла воювати добровільно, йде в СЗЧ, — це ненормально. Це означає, що її до цього довели. Розголосом я хочу домогтися, щоб керівництво розплющило очі й бодай щось зробило.
— Розголос — завжди крайній захід.
— Я вважаю, що всі можливі кроки зробив. На гарячій лінії Міноборони мені сказали: «У нас є 30 днів на відповідь». Але в нас — війна. Чи вони замислювалися над тим, що за 30 днів може вже не бути кому надавати відповідь?
Хіба це нормально, коли командир батальйону будує свою кар’єру на життях підлеглих? От прийшли хрести від Залужного, а командир їх не видає. Гаразд, я зараз у лікарні. Але хлопцям, які їхали у відпустку на реабілітацію? Обидва — після операції. У них уже були нагороди, командир подавав. Не видає. Розповідають, що психував і кричав: «Я ці нагороди на смітник повикидаю». Ну, викидай. Ніхто з нас не йшов воювати через хрести. Ці нагороди зароблені потом і кров’ю. За ними — багато наших полеглих побратимів.
За непокору, невиконання наказу солдат отримає п’ять років тюрми. Але я не знаю жодного випадку, коли офіцер відповів за загибель особового складу через власну тупість і дурість.
Коментар представника Уповноваженого ВР з прав людини у Полтавській області Владислава Носенка:
«З огляду на те, що Андрій Васькін, який звернувся до нас з приводу його ймовірно порушених прав однією з військових частин, є діючим військовослужбовцем, Уповноважений ВР з прав людини скерував листа до Головного управління військової служби правопорядку для перевірки й надання об’єктивної оцінки всім твердженням.
Звернення зараз на розгляді. Залучено компетентні органи, які мають надати оцінку та вжити відповідних заходів реагування, вся інформація перевіряється. У встановлені законом терміни Андрію Васькіну буде повідомлено про результати перевірки та вжиті заходи.
Ніхто й ні до кого не може застосовувати силу. Ми є правовою державою й повинні діяти виключно в межах правового поля».
***
У відповідь на запит ZN.UA Міноборони підтвердило, що в період з 28 січня до 5 лютого 2024 року на їхню гарячу лінію «надійшло 11 звернень зі скаргами на керівництво.., що стосувалися неправомірних дій посадових осіб військової частини… у тому числі десять — від дружин військовослужбовців військової частини... та одне звернення від 29 січня 2024 року — від громадянина Васькіна Андрія Вадимовича.
У зверненнях порушувалися питання щодо погроз військовослужбовцям через їхні звернення стосовно непроведення ротацій, виведення на бойові завдання в місця, де немає захисних споруд, евакуації з поля бою та забезпечення боєприпасами, ненадання медичної допомоги, неналежного стану забезпечення озброєнням і військовою технікою, неправомірності надання наказів, які загрожують життю військовослужбовців.
…Звернення зареєстровані в системі електронного документообігу Міністерства оборони України, передані на подальше опрацювання до Генерального штабу Збройних сил України для реагування та надання відповідей на них».
Цікаво, що у відповіді Міноборони надано статистику звернень за конкретний тиждень (у запиті містилося прохання надати загальну цифру), тоді як, за словами Андрія Васькіна, на гарячу лінію звертались і в інші дати. Причому не тільки він і дружини інших військовослужбовців, а й вони самі. На жаль, Андрій Васькін відповіді на свою скаргу досі не отримав. Хоча, як видно з листа Міноборони, минуло вже більше відведених на це 30 днів.