Холодного вогкого осіннього ранку 2022 року в захаращеному ангарі, куди крізь шпарини задував вітер і просочувалася волога, віцепрем’єр-міністр України Михайло Федоров оглядав один із перших зразків ударних дронів середньої дальності. Я був присутній на презентації від армії.
Простенький на перший погляд літачок, зібраний за стандартами воєнного часу, як то кажуть, «із гівна та палиць» — фанери, пінопласту, картону та паперу, — літав на 75 км, недосяжну для нас тоді дальність ураження цілей на території Росії. Попри невибагливий зовнішній вигляд безпілотник цей уже кілька місяців збирали в гаражі за волонтерські гроші й успішно застосовували. З легкої руки віцепрем’єра, який тоді, пам’ятаю, особисто оглядав усі летючі й плавучі дрони, які тільки можна було купити в Україні, літачок той пішов у велику серію, постійно модернізувався, активно використовувався й добивав, кажуть, навіть до Москви.
За два роки через «Армію дронів» Михайла Федорова до силових структур України потрапив уже понад мільйон різних дронів, які літають, плавають, їздять і повзають, на сотні мільярдів гривень. Результати роботи в цифрах вражають, і, безперечно, цей проєкт відіграв головну роль у постачанні фронту дронами. Треба віддати належне нестримній енергії молодого амбітного віцепрем’єра, злагодженості та швидкості роботи його команди, гнучкості в ухваленні рішень.
Однак стаття ця — не про Федорова, не про «Армію дронів» та її очевидні успіхи, а про проблеми з безпілотниками в Україні, проблеми, які стрімко наростають і які не вирішити дво- або навіть триразово збільшеними бюджетами на дрони й роботів наступного року. Тому що прийнята в Україні ідеологія розвитку безпілотного ринку лише за законами ринку вільного, без діяльної участі держави, без аналізу, планування та вкладання великих коштів у критично важливі напрями, сьогодні дає збій.
Тут ми взагалі не говоримо про корупцію. Оскільки корупція у сфері безпілотників — далеко не найперше лихо. Наші бойові зусилля та можливості вбиває не тільки й не стільки корупція. Головний ворог — тотальний непрофесіоналізм.
Так-так, саме сьогодні, коли за допомогою економічних важелів і фінансових інструментів (простіше кажучи, грошей) ринок розігрітий і видає сотні тисяч дронів на місяць, раптом виявляється, що багато з них є малоефективними й безнадійно застаріли, тому що війна різко змінилася, противник нейтралізував наші зусилля, й тепер нам потрібні нові дрони, нові технології, працювати над якими потрібно було ще вчора.
Чому ми відстаємо? Тому що у сфері дронів держава працює виключно фінансовими інструментами, прагнучи купити дрони якнайдешевше через закриті тендери на «Прозорро» й стимулювати розвиток технологій фінансуванням перспективних проєктів на майданчику Brave1.
Однак тендери на «Прозорро», мабуть, є сенс проводити лише для закупівлі імпортних, широко розповсюджених дронів, таких як «Мавік», «Аутел» або стандартизованих в Україні масових FPV-дронів (такої стандартизації на сьогодні немає). Закуповувати через «Прозорро» високотехнологічні нестандартизовані продукти безглуздо, чинник ціни для них не має вирішального значення.
Стимулювання ж перспективних продуктів / технологій через Brave1 має дуже обмежені масштаби, виділені суми є досить незначними, а головне — Brave1 не має достатнього рівня власної експертизи, щоби знаходити та фінансувати справді перспективні, потрібні сьогодні (й головне — затребувані завтра) проєкти. Brave1 — дуже класний інструмент для мирного часу, але за умов тотальної війни йому не вистачає ні обсягів фінансування, ні рівня експертизи, ні якості менеджменту. І в цьому не винні менеджери Brave1, які, ймовірно, роблять усе можливе в межах своїх компетенцій і повноважень. Проблема в тому, що в Україні немає жодного державного органу, який би виробляв, формулював і провадив єдину державну політику в галузі дронів. А якщо немає політики, аналізу ситуації, розуміння вектора розвитку, знання реальних потреб фронту, дієвих важелів впливу на ринок, то будь-які проєкти з розвитку технологій матимуть спорадичний, хаотичний і безсистемний характер.
Проблеми в безпілотній сфері добре відомі й не є секретом.
Перша пов’язана зі значною кількістю різних моделей дронів — із «зоопарком», особливо в сегменті простих FPV-дронів, де кількість виробників (збирачів) уже обчислюється сотнями, якщо не тисячами (що негативно позначається на якості), й це не дає змоги хоч якось систематизувати закупівлі, виявляти найкращі зразки, тому тендери виводять на «Прозорро», намагаючись хоча б уникнути звинувачень в упередженості та корупції.
Звісно, в такий спосіб — орієнтуючись лише на ціну виробу «за інших рівних умов» — неможливо здійснювати закупівлі виключно тих дронів, які сьогодні є найбільш затребуваними, — з необхідною електронікою, таких, що працюють на потрібних частотах, реалізують нові можливості. Це завжди буде лише якийсь усереднений «недопиляний» (допилювати доведеться на передовій) компромісний продукт за «адекватною» ціною.
Щоб виправити ситуацію, необхідно стандартизувати дрони за розміром (рама), потужністю моторів, тобто вантажопідйомністю й дальністю (початкові тактико-технічні характеристики — ТТХ), а електронне обладнання ставити за запитом силових структур на момент закупівлі. Необхідно зобов’язати виробників виготовляти стандартизований продукт із необхідними (змінними) параметрами. Нам не потрібні сотні або навіть тисячі однотипних дронів різних назв, різних «брендів», зібраних із тих самих комплектуючих. Нам потрібні кілька (лінійка) стандартизованих дронів, які можуть збирати за ліцензією сотні або тисячі різних підприємств.
Це складніше завдання, ніж фінансовий менеджмент закупівель, для його вирішення потрібен механізм зворотного зв’язку з експлуатантами, аналіз застосування дронів, що ґрунтується на сильній експертизі, прогнозування розвитку технологій і тактики бойового застосування, управління закупівлями не за ціною, а за запитом — коли є чітке розуміння, що потрібно військам сьогодні й що буде потрібно завтра. Тільки тоді в нас будуть стійкі (сьогодні) до протидії РЕБ дрони, не буде раптового відставання в технології автонаведення, в керуванні дронами через оптоволокно, тоді в нас перших завтра можуть з’явитися повністю автономні дрони-роботи, яких сьогодні ще ніхто не замовляє.
Друга проблема — відсутність системи прогнозування розвитку технологій, аналізу та прогнозування еволюції дронів і роботів на полі бою, і як наслідок — відсутність реального планування закупівель дронів не в кількостях штук, а з необхідними параметрами. Десятки тисяч FPV-дронів не можуть сьогодні вразити цілі, бо побудовані на частотах управління та передачі відео, які були затребувані вчора, а сьогодні намертво глушаться противником.
Ефективні вчора дрони-катери сьогодні стоять на приколі, тому що противник організував надійну протикатерну оборону з використанням авіації, швидкісних катерів-перехоплювачів і бонових загороджень. А підводних дронів ми досі не створили, не вкладали в це грошей, не ставили такого завдання в гонитві за кількістю надводних безпілотних катерів.
Ефективність діпстрайків — ударів далекобійними безпілотниками-камікадзе — від учорашніх 30–40% сьогодні впала до непристойних 3–5% (навіть із традиційними для цього напряму приписками), оскільки противник створив суцільні радіотехнічні поля заглушення або підміни (спуфінгу) сигналів супутникової навігації, а на довгі дистанції літати інерціалкою (інерціальною системою наведення) ми досі не навчилися — це складно й дорого. Тому командири та керівники силових структур воліють писати у звітах, що дорогі далекобійні безпілотники «збили», коли їх просто посадили засобами радіоелектронної боротьби (найчастіше спуфінгом по висоті).
Третя проблема — в країні дуже повільно створюється власне виробництво комплектуючих і матеріалів для дронів, майже не розвиваються технології. Від 80 до 100% комплектуючих, матеріалів, технологій і софту в українських дронах — імпортні. Державна політика, орієнтована на закупівлю максимальної кількості дронів за мінімальною ціною, ніяк не стимулює розвитку вітчизняного ринку комплектуючих, оскільки на початковому етапі за великих первинних вкладень і непередбачуваності ринку, мабуть, простіше купити готові комплектуючі за кордоном, ніж створювати технології, купувати обладнання, будувати заводи, винаймати висококваліфікованих фахівців для їх виробництва в Україні. Парадокс: держава може субсидіювати українських виробників м’яса, компенсуючи їм частину вартості продукції, але не субсидіює виробників комплектуючих для дронів під час війни.
Четверта проблема, почасти окреслена в попередньому абзаці, — непередбачуваність ринку. Щоби створювати конкурентоспроможну, ефективну на полі бою сьогодні (й обов’язково завтра) техніку, треба вкладати великі кошти в розробки (R&D), обладнання, інженерні кадри. Всім добре відомо (крім обраних, топових постачальників, близьких до влади), що замовлення можуть сьогодні бути, а завтра — ні, й виробникам просто невигідно вкладатися в розвиток технологій і продуктів на короткій дистанції. Типовою є ситуація, коли протягом чотирьох місяців на рік підприємство може мати замовлення, а протягом восьми — не мати. Очевидно, що керівництво волітиме акумулювати законний прибуток (25%) на чорний день, аби зберегти підприємство, ніж займатися розвитком безпілотників, виробництва й технологій.
П’ята проблема — відсутність ефективної кооперації українських розробників і виробників із нашими західними партнерами. Розробники технологій і виробники безпілотників у США, країнах НАТО, інших країнах, які нас підтримують, охоче можуть поділитися технологіями, готовими модулями та софтом в обмін на доступ до результатів реальних бойових застосувань дронів, оснащених їхніми девайсами. Такий військовий досвід є неоціненним, але взаємовигідний обмін досі не працює або реалізується дуже обмежено, тому що на контактах із закордонними розробниками та виробниками щільно сидять наші спецслужби та спецекспортери, вважаючи це своєю парафією й монетизуючи по змозі закордонні зв’язки.
Шоста проблема — нуль кооперації між силовими відомствами. Силовики можуть здійснювати спільні нальоти сотнями дронів по тилах ворога, але конкурують між собою за будь-який успіх у сфері дронів, і така конкуренція ніяк не допомагає обмінюватись досвідом, виявляти найкращі рішення, досягати більших бойових успіхів і знижувати втрати серед безпілотників.
У країні офіційно два закупівельники дронів — АОЗ і ДССЗЗІ, а формують потреби й роблять замовлення, зокрема напряму й за рахунок позабюджетних коштів, усі силові відомства. Водночас кожне силове відомство провадить свою маленьку «державну політику» в сфері дронів — так, як воно її бачить. Тому нерідко одне відомство замовляє безпілотники, які інше давно здало в утиль за результатами об’єктивного аналізу бойового застосування.
Майже кожен воєначальник і державний службовець намагається заробити на дронах додаткові бали перед вищим військово-політичним керівництвом країни. Чомусь усі — й воєначальники, й депутати Верховної Ради, й чиновники, й бізнесмени (від нафтобізнесу, банківського бізнесу та сільського господарства) уявляють, ніби дрони — це щось дуже просте, де можна швидко, безпечно й красиво заробити собі репутацію, ордени й під що можна легко вибити додаткове фінансування.
Насправді дрони — це дуже складна штука. Навіть примітивні китайські стартові набори для складання, пристосовані в нас під FPV-коптери, — річ дуже непроста, попри всі зусилля адептів церкви складання дронів на кухні домогосподарками. Це, власне кажучи, й не дрони навіть, а радіокеровані відеосигналом безпілотники, час домінування яких на полі бою невблаганно добігає кінця. На зміну їм (уже завтра, буквально за кілька місяців) прийдуть повністю автономні, начинені штучним інтелектом летючі роботи-вбивці, створювати й застосовувати які зможе тільки нова генерація конструкторів і експлуатантів, яких ніхто сьогодні навіть не готує.
Миттєві непрофесійні кабінетні, часто просто «політичні» забаганки численних керівників у сфері дронів, обтяжені неминучою тугодумною армійською бюрократією, формують неадекватне, нереальне, хибне поле потреб у дронах для війни, яке держава та волонтери (народ) намагаються задовольнити за всі гроші світу. Це ще одна велика проблема (сьома вже за рахунком), і легко зрозуміти, чому так відбувається. Ну, немає в нас стільки компетентних інженерів, талановитих командирів у сфері дронів, щоб кожне міністерство, кожна силова структура України, кожне оборонне підприємство могли провадити свою маленьку компетентну професійну «державну політику».
Кабінетні вчені та інженери зазвичай настільки далекі від передової, від фактичного застосування дронів, розуміння технологій і можливостей сьогодення, трендів розвитку безпілотних технологій, що їхні бажання, запити, сформовані ними потреби найчастіше абсолютно не відповідають реальності, ба більше — суперечать можливостям сучасної техніки й навіть законам фізики.
Дивіться самі: «шахеди» над Києвом щоночі, а коли останнього разу долітали до Москви «бобри» (та інші наші «унікальні» дрони)?.. Можна багато говорити про причини, але висновок очевидний — щось іде не так. І це «щось» потрібно терміново змінювати, поки ми не програли цієї високотехнологічної війни.
У нас досі немає результативного перехоплювача «шахедів», немає ефективного аналога «Ланцета», хоча вже були десятки анонсів і сотні презентацій. Немає підводних дронів. Хоча від самого початку застосування безпілотних катерів було зрозуміло: це ненадовго, росіяни знайдуть (очевидне) рішення для боротьби з ними, а нам треба йти під воду.
Навіть застосування FPV-дронів як перехоплювачів ворожих безпілотників з’явилося, на жаль, запізно. Проти наземної техніки ворога їх почали використовувати приблизно два роки тому (масово), а як повітряний перехоплювач — лише пів року тому. Чому? Відповідь відома — ніхто не вірив у таку можливість, а професійної експертизи не було й немає. І це ще один, дуже яскравий приклад тотального непрофесіоналізму в безпілотній сфері.
Сьогодні в нас дронами займаються всі кому не ліньки — Міноборони, Генштаб, «Укроборонпром», Мінстратегпром, Мінцифри («Армія дронів»), окремо кожен вид Збройних сил, ГУР, СБУ, НГУ, ДПСУ, ССО. І навіть СЗР (Служба зовнішньої розвідки) має свої дронові війська. А результати дедалі гірші.
Схожа ситуація склалася в США 1957 року. Тоді в Штатах — точно за законами вільного ринку — кожна військова структура й зацікавлені цивільні відомства реалізовували власні програми з розроблення балістичних ракет: ВПС (військово-повітряні сили), сухопутні війська, флот, навіть бідні вчені мали свою маленьку програму. І раптом — грім серед ясного неба: СРСР запустив перший штучний супутник Землі!
У США вибухнула так звана супутникова криза. 15 жовтня 1957 року, за десять днів після запуску супутника, президент США Двайт Ейзенгавер зібрав у себе відомих учених і після багатогодинної наради ухвалив рішення багаторазово збільшити витрати на підготовку висококваліфікованих фахівців (та сама ліквідована в нас професійно-технічна освіта), на ракетні та космічні програми, створити NASA й DARPA (Управління перспективними дослідницькими проєктами Міністерства оборони США). Ці рішення дали змогу Штатам досягти паритету з СРСР у ракетно-ядерних озброєннях і висадити перших астронавтів на Місяць.
Про DARPA варто поговорити окремо. Нічого аналогічного в нас і близько немає ні в структурах Міноборони, ні в Генштабі, ні в Мінстратегпромі, ні в «Укроборонпромі», ні в офісі президента, ні в тайниках привілейованих спецслужб. Завдання DARPA — збереження технологічної переваги Збройних сил США, запобігання раптовій появі нових технічних засобів збройної боротьби, підтримка проривних досліджень, подолання розриву між фундаментальними дослідженнями та їх застосуванням у військовій сфері. Тобто менеджери DARPA не просто купують щось там на «Прозорро» за мінімальною ціною й дають якісь невеликі гранти на розробки за програмою Brave1, коли до них звертаються й проходять конкурсний добір. Вони самі шукають перспективні проєкти, знаходять творчі колективи й активно займаються їхнім розвитком, вкладаючи гігантські ресурси, доводячи рівень технологій до можливості їх застосування у Збройних силах США. Це той механізм, той процес, який дає змогу Штатам завжди (або майже завжди) мати технологічну перевагу. Нові напрацювання, в міру їх наближення до серійного застосування, стають власністю американської армії та передаються всім зацікавленим комерційним оборонним структурам для створення нових видів зброї й військової техніки.
А в нас — із точністю до навпаки: кожен комерційний розробник і виробник дронів змушений сам розробляти технології, тому зацікавлений зберігати їх у секреті для отримання максимального прибутку. Звісно, така система «вільного ринку» аж ніяк не сприяє масовому надходженню до війська новітніх безпілотників. Тому ми й програємо війну.
Проблема не в Михайлі Федорові. Не в його проєкті «Армія дронів». Ця ініціатива зробила, напевно, все можливе на сьогодні для насичення силових структур України дронами й роботами. І річ тут не в Мінстратегпромі, не в «Укроборонпромі», не в Міноборони, Генштабі й десятках інших структур, нижчих за рангом. Проблема в тому, що в нас є Мінсоцполітики, є Мінмолоді та спорту, але немає Міністерства оборонної промисловості й немає єдиного державного органу, який відав би дронами. Немає державної політики у сфері дронів. І з розвитком технологій, еволюцією війни ще вчора ефективні фінансові інструменти розігріву ринку вже не працюють. «Просто дати грошей» — неефективно. Адепти «чистого ринку» люблять тут посперечатися, але дрони противника літають над Києвом, а наші не літають над Москвою. І це не лише аргумент, а й вирок.
Безперечним є одне — вирішити ситуацію може тільки президент, Верховний головнокомандувач. Тільки він може створити ефективний надвідомчий орган державної політики у сфері дронів. Ще рік тому я стукав у різні двері, через різних впливових людей, намагаючись передати президенту дуже короткий текст із власними пропозиціями. Не достукався. А текст цей актуальний і сьогодні:
«Пропозиція щодо створення державного Комітету з дронів і засобів радіоелектронної боротьби (РЕБ)
Аналіз ситуації
На наших очах триває революція дронів у військовій справі, яку можна порівняти за глибиною трансформації з появою вогнепальної зброї. Дрони використовуються повсюдно — для розвідки і цілевказівки, нанесення ударів на малій і великій дальності, для доставки вантажів. Дрони застосовуються на всіх рівнях, виконуючи стратегічні завдання в інтересах вищого командування, і повсякденні бойові завдання на рівні відділення солдатів і окремо взятого бійця. Дрони замінюють авіацію, артилерію, польову і глибинну розвідку, ракетні війська, морський флот.
Революція дронів потребує державної політики, спрямованої на аналіз ситуації, вивчення досвіду застосування дронів, вжиття заходів щодо розвитку галузі дронів, стимулювання критично важливих напрямів, закупівлі дронів, трансформації силових структур для ефективного виконання завдань нової війни дронів і роботів.
На сьогодні єдиної державної політики в галузі дронів немає, галузь і силові структури розвиваються і трансформуються ситуативно, хаотично, унаслідок чого в окремих напрямах ми сильно відстаємо від супротивника (далекі дрони, дрони середньої дальності, дрони зі штучним інтелектом), державні та силові структури працюють неефективно, розробники та виробники не реалізують усього свого потенціалу, спостерігається невиправдане витрачання державних коштів, а кількості дронів, які надходять до військ, недостатньо для ефективного виконання завдань нової війни дронів.
Корінь проблеми в тому, що в Україні немає єдиного надвідомчого державного органу, який формував би і здійснював би державну політику в галузі дронів. Фрагментарна політика формується тільки на рівні відомчих закупівель, кожним відомством окремо — МОУ, ГУР, СБУ, СЗР, ГШ, НГУ, Держприкордонслужба, Мінцифри, Держспецзв'язку, Мінстратегпром, Укроборонпром. Відсутні координація, обмін досвідом, закупівлі здійснюють менеджери, далекі від розуміння технологій, трендів і самої війни дронів.
Хаос у сфері дронів призводить до закупівлі неефективних дронів, до закупівлі за завищеними цінами, до закупівлі «зоопарку» дронів, що вкрай негативно позначається на освоєнні їх у військах. При цьому не стимулюється технологічний розвиток, не заохочується здорова конкуренція, зростають корупційні ризики, неефективно витрачаються державні кошти.
Пропозиція
Пропонується створити надвідомчий Державний комітет із дронів, роботів і засобів радіоелектронної боротьби з повноваженнями міністерства і прямим підпорядкуванням РНБО та / або Ставці Верховного головнокомандувача.
Завдання Комітету
- Збір та аналіз інформації щодо безпілотних технологій і боротьби з ними. Збір та аналіз інформації щодо застосування дронів. Збір та аналіз інформації щодо трансформації бойових підрозділів в умовах дронової війни.
- Розробка державної політики в галузі дронів і засобів боротьби з ними. Політика має включати пропозиції та механізми щодо:
2.1) стратегії розвитку галузі дронів і бойових підрозділів;
2.2) консолідації зусиль розробників і виробників;
2.3) економічно обґрунтованих механізмів розвитку підприємств;
2.4) стандартизації дронів;
2.5) стимулювання розробки та виробництва компонентів для дронів;
2.6) імпорту критично важливих компонентів і створення їхніх запасів;
2.7) релокації підприємств у захищені місця;
2.8) створення єдиної системи навчання операторів дронів;
2.9) створення стандартизованих боєприпасів для дронів;
2.10) трансформації бойових підрозділів, включно зі створенням спеціальних командувань, як-от єдине Командування дальніх безпілотних бомбардувань і єдине Командування морських безпілотних операцій;
2.11) розроблення та виробництва засобів боротьби з дронами.
- Здійснення державної політики в галузі дронів і засобів боротьби з ними.
Пропонується створити такий Комітет із дронів і засобів РЕБ винятково із спеціалістів, які займаються розробкою дронів / РЕБ, виробництвом дронів / РЕБ, застосуванням дронів / РЕБ. Дати такому Комітету найширші повноваження з розвитку галузі та трансформації силових структур у рамках жорстко прописаного і затвердженого на засіданні РНБО / Ставки плану. Призначити на посаду керівника Комітету амбітного професіонала в галузі дронів, не пов'язаного з жодним із відомств, політично незаангажованого, не лояльного до непрофесіоналізму, кумівства, корупції».