«Мы не успели, не успели, не успели оглянуться… А сыновья, а сыновья уходят в бой…» — хрипів Висоцький із касетного магнітофона в моєму дитинстві. Війна здавалася чимось романтичним і героїчним. У дитячій уяві вона повністю складалася з якихось мужніх людей із ясними очима, які на повен зріст ішли в атаку й перемагали ворога. Як воно відбувалося насправді — дізнатися було неможливо. Бо мій дідусь ніколи не розповідав про війну. Ніколи. Як він, син репресованого священника, пройшов її, я навіть не уявляю.
Можливо, зараз він розповів би. Як рівний рівному. Ми сиділи б із ним на кухні й розповідали одне одному про мінні поля й артобстріли. Про те, що жодного героїзму насправді немає. Є непереборна жага вижити й допомогти вижити тому, хто поруч. Є люди. Живі пересічні люди в надлюдських умовах, яким доводиться робити непересічні речі, аби не стати мертвими. І що немає у війні жодної романтики. Є холодні окопи та бліндажі з водою по коліно. Абсолютно однакові — що тоді, що зараз. І однаково сліпі кулі та снаряди, яким байдуже до того, наскільки ти цінний для цього світу.
Але добре, що він не знає про те, що його онука має військовий квиток, поранення та бойові нагороди. Менш за все він хотів би про це знати. Саме тому на кожне свято він піднімав першу чарку за мирне небо над головою. Мирне небо, якого тепер не знають наші діти. І яке невідомо коли побачимо знову ми.
Менш за все після Перемоги я хочу сидіти на кухні з власними дітьми й розповідати одне одному про полеглих побратимів і СП-шки в роздовбаних посадках. Про численні «другі», «треті» й «сто п’ятдесяті» дні народження. На рівних. Якщо всім пощастить до цієї Перемоги дожити. Але, здається, мріяти про це запізно.
…Моя середульша донька живе на вулиці Романа Ратушного. Коли він з’явився на світ, у мене вже була старша дитина. Ми з його батьком на роботі пили якесь сумнівне пійло за народження Роми й багато сміялися того дня. Голодні веселі дев’яності. Голодні веселі ми. Життя наших дітей обіцяло бути непересічним. Але ми й гадки не мали, наскільки.
На похорон Роми мене відпустили з частини, хоча відпусток тоді нікому не давали. Лише на кілька годин під відповідальність командира. Я не встигла навіть побачити власних дітей, бо треба було повертатися. Тоді я вперше відчула цілковиту безпорадність. Бо наші діти вже тут. Поряд із нами в строю. І це зводить із розуму.
…«Боже, хто взагалі відпустив його на війну? Він же — зовсім ще дитина», — пише якась незнайома мені жіночка під фото Богдана Будчика. Йому назавжди 21 рік. Він підписав контракт із Нацгвардією, встиг повоювати, отримати поранення й знову стати в стрій, перш ніж назавжди повернутися додому з Луганщини.
«Треба притягти до відповідальності тих, хто підписав із ним контракт!!!!» — саме так, із купою знаків оклику пише якийсь чоловік мого віку. Судячи з профілю, пише з-за кордону. Гадки не маю, можливо, в нього невиліковна хвороба, або дитина-інвалід, або старенька мати. Але від цього коменту, як і від інших про «бідних дітей», хочеться кричати вголос. Бо ці «діти» доросліші за нас. Вони взяли на себе відповідальність, яку не мали б брати. Вони — воїни. Тому ті, хто не поруч із ними, не мають права казати нічого, крім «пробачте нас».
…На прощанні з Ірою Цибух — неймовірна кількість молодих облич. Вишиванки та однострої. «Намалюй мені ніч» і «Лента за лентою». Кількагодинна черга, аби доторкнутися до закритої труни, огорнутої стягом. Відчуття непоправної втрати. На рівні суспільства.
…Коли вона народилась, я чекала на другу дитину. Коли вона робила перші кроки, я знімала кіно. Коли вона пішла на війну, у мене вже були онуки. Але вона за своє життя встигла закласти в наше майбутнє такі важливі сенси, що я й до ста років за нею не встигну. Вона та її покоління мали бути основою для нової України. Її серцем і ритмом. Її не мало бути в тій труні посеред міста, яке дізналося про її існування лише після її загибелі.
…На одному з фото поруч із Ірою — Пашка. Ми з його мамою знайомі 40 років. Я пам’ятаю його батьків юними й закоханими. І пам’ятаю, як він народився. Він ходив до музичної школи разом із моєю донькою, і я однаково завзято аплодувала їм обом на перших смішних концертах. Я дивлюся на його фото й намагаюся зрозуміти: як це сталося, що він захищає мене? Як ми, дорослі, взагалі все це допустили? Ми, які ще тільки ось-ось обіцяли їм, що жоден бабайка не вилізе з шафи, поки ми будемо поруч? Що можна не боятися темряви, бо ми міцно тримаємо їх за руку.
…На дитячому майданчику повно дітей. Хтось намагається з’їхати з гірки, хтось копирсається в піску, хтось лізе на сходинки.
На лаві поруч зі мною сидить старший брат одного з малюків, якого я теж знаю від народження, й намагається стримати сльози.
— Агов, ти чого? Щось трапилось?
— Я так люблю дітей… Я так хочу мати своїх… І родину свою. Але в мене їх не буде.
— Чому ти вирішив, що не буде?
Він піднімає на мене абсолютно дорослі очі й каже:
— Бо війна. Я вирішив іти на контракт, коли мені буде 18. Хіба можна інакше?
Мені нема чого йому відповісти. І поки я мовчу, він дозволяє собі нарешті заплакати по-справжньому. Не від страху перед війною. Від туги за своїм життям, яке він не встигне прожити так, як хотів. Бо нас, старших, недостатньо там, де він планує опинитися за кілька років.
Напевно, вперше за все моє доросле життя в День захисту дітей я відчувала таку безпорадність. Бо в цей день тисячі тих, хто міг би за віком бути моєю дитиною, копали бліндажі, підіймали дрони, тягли поранених на евак, волокли снаряди на позицію, гнали корчі по бездоріжжю, стрибали в окопи, кричали в радейку «дайте підтримку». Дорослі діти. З якими після Перемоги ми сидітимемо на кухні й говоритимемо про війну, що не має більше повторитися. На рівних. Якщо всім пощастить до цієї Перемоги дожити. І якщо нам не буде соромно дивитись їм у вічі.