Уже тривалий час тема безпілотників упевнено тримає перші рядки популярності в інформаційному просторі. Оборона Бахмута, корупційні скандали, ядерна загроза й навіть медалька для блогерки не привертають уваги суспільства більше, ніж дрони.
Сьогодні поговоримо про ударні дрони, які вже долітають до Москви, і це, звісно, зовсім не «весільні» «мавіки», і не фронтові розвідувальні «лелеки», і не дрони-бомбардувальники «панішери», призначені для роботи на невеликій дальності. Це зовсім інші апарати, які належать зазвичай до класу дронів-камікадзе, — тобто одноразові літальні високоточні снаряди, аналогічні іранським «шахедам».
Офіційно — в нас нічого такого немає; ми білі та пухнасті; і це росіяни самі себе обстрілюють. Це фактично правда, бо на озброєнні ЗСУ та інших силових структур не стоять ударні дрони великої дальності.
Постановка на озброєння — складна штука, для цього треба пройти безліч бюрократичних кабінетів, подолати виснажливий етап випробувань і доведення апаратів. Тому в умовах війни ударні безпілотники потрапляють у силові структури за спрощеною процедурою «дослідної експлуатації», відповідно до 345 постанови уряду, через «Армію дронів», через волонтерські фонди і прямо — за домовленістю командирів частин та родів військ із виробниками та спонсорами.
Єдиного координаційного органу з безпілотної авіації в нас не було й немає. Консолідованої державної технічної закупівельної політики теж немає. Кожне відомство, будь-яка силова структура закуповує собі що хоче, в кого хоче, за скільки хоче — або те, у того й за стільки, за скільки скажуть (накажуть). Звідси дикий зоопарк із номенклатурою дронів, хаос із цінами, коли вартість схожих за характеристиками апаратів, закуплених у різних виробників, може різнитися на порядок, і загальна низька ефективність застосування.
Однак обиватель, у кожному разі, задоволений. Тому що кожен відомий випадок застосування ударних дронів по цілях на території Росії та в окупованому Криму розцінюється як неймовірна удача і грандіозний успіх. Навіть тоді, коли дрони не долетіли, не влучили або не вибухнули. Нічого, кажуть обивателі (і великі керівники теж), хлопці тільки вчаться, ось завтра все налагодиться, виправиться й дрони стануть частіше долітати і краще поціляти.
Однак не факт. Працювати над помилками заважають таємність, острах втратити мниму конкурентну перевагу і загальна слабкість команд розробників, більшість яких (а в нас їх уже десятки) не має ані міцних знань про безпілотники, ані досвіду розробки, ані розуміння тактики застосування. Відтак на виході отримуємо непридатні до реального застосування або малоефективні безпілотні системи, на які витрачено мільйони бюджетних і небюджетних коштів. Щастя (в лапках), що під час війни грошей ніхто не рахує…
Багато розробників (які недавно ними стали), а також їхні керівники, замовники та спонсори чомусь вважають, що зробити безпілотник — як раз плюнути: достатньо на AliExpress замовити «тушку» (фюзеляж із крилами та оперенням), мотор, електроніку, батареї — й рибка в сітці. Або переобладнати на дрон-камікадзе український бензиновий сільськогосподарський безпілотний літак — головне, щоби брав більше та ніс далі. Однак не все так просто.
Починати потрібно з аналізу майбутніх бойових завдань: які цілі вражатиме безпілотник, на якій відстані, з якими системами ППО та РЕБ він матиме справу, як їх подолати, якою має бути тактика застосування... І звідси два наступних важливих запитання: якою має бути вартість апарата, і скільки безпілотників нам потрібно використовувати на місяць, на тиждень, на день?.. А потім доведеться відповісти на запитання, де ми братимемо необхідну кількість комплектуючих, як будемо організовувати виробництво, які ресурси для цього необхідні...
Виготовити один-два-три або навіть два-три десятки дронів-камікадзе на базі популярного китайського безпілотника «муджін» або переробленого українського PD — проста справа. І вони навіть можуть кудись долетіти та в щось влучити. У системі ППО Росії безліч дір: можна запросто політати над містами, полякати ватників, поцілити в нафтосховище й навіть сісти на дах севастопольського штабу ЧФ РФ. Однак атакувати аеродроми, позиції С-300, позиції військ, штаби, важливі склади буде важко.
«Муджін», як і український PD, і українська «горлиця», з якого вони робилися, — досить великий апарат, аналогічний за розмірами «шахедові», здатний підняти досить велику бойову частину (від 15 до 30 кг), має ті ж самі вади, що й «шахед», — відносно високу радіолокаційну помітність: ми ж бачимо «шахеди» локаторами; інфрачервону помітність, високий рівень гучності двигуна. Імовірність подолання таким ударним дроном ешелонованої системи ППО — такої, яка створена в нас для протидії «шахедам», — невисока, адже й ми навчилися масово збивати «шахеди».
Ставка на відносно великі, помітні ударні дрони, які можуть доставити боєголовку вагою «хоча б 30 кг», — це шлях у нікуди. Бо такі дрони легко виявити, легко збити, і коштують вони недешево, а масове виробництво таких дронів стримує трудомісткість виготовлення клеєних корпусів та складність придбання потрібної кількості двигунів. Якби таких дронів вироблялося й запускалося хоча б десять штук на добу і з них хоча б два поціляли — це було б виправдано. А коли ресурси витрачаються на виготовлення десяти дронів на місяць, то їх атаки за ефективністю такі самі, як і атаки «шахедів» по наших об'єктах.
Високу бойову ефективність можуть мати тільки ударні дрони, вироблені масово, а не закуплені в Китаї через третіх осіб, як ті ж таки «муджіни», в разових кількостях. Масово — означає не менше десяти штук на добу, для того, щоби бодай один раз на тиждень мати можливість завдати масованого удару по важливій цілі в тилу противника з використанням 50–100 апаратів, — з такою інтенсивністю жодна ППО не впорається, навіть якщо апарати буде виявлено.
А їх не буде виявлено, принаймні не буде вчасно виявлено противником для протидії атаці, якщо вони матимуть малі розміри: розмах крила — не більше 2,5 метра, вага — не більше 20 кг, малу радіоелектронну та інфрачервону помітність, низьку гучність двигуна, будуть використані виключно в темний час доби й летітимуть у режимі огинання рельєфу місцевості.
Є логічні умови для технічного завдання, якими в нас, на жаль, повсюди нехтують, віддаючи перевагу важчим помітним безпілотникам із потужною бойовою частиною, погано відпрацьованою бортовою електронікою (встановленою «з коробки» з AliExpress) та базовим любительським софтом управління. У результаті, більшість таких ударних дронів або просто не долітає до цілі, або падає, чіпляючись за дерева, або врізається в будівлі, або не вибухає біля цілі, або вибухає на старті.
Ударним безпілотникам не потрібні потужні бойові частини, якщо не стоїть завдання пробити бункер Путіна. Це німецькі літаки-снаряди ФАУ-1 часів Другої світової війни мали бойову частину вагою одна тонна, — то в них же і кругове імовірне відхилення становило кілометр, і влучати вони могли тільки у великі міста. Для сучасного ударного безпілотника точність у багато разів важливіша за потужність бойової частини, бо навіть стокілограмова бойова частина, яка вибухне на відстані десятків метрів від цілі, не завдасть їй практично жодної шкоди. А професійно зроблена бойова частина вагою кілька кілограмів, яка вибухне на відстані кількох метрів від ворожого літака на аеродромі, локатора або пускової установки С-300, — перетворить ці багатомільйонні військові машини на мотлох.
Точність, точність і ще раз точність. Досягти високої точності влучення по цілі, яка розміщується на відстані сотень кілометрів, не дуже просто. Не вийде, як у випадку з фронтовими дронами-камікадзе, наводити апарат по оптичному каналу (відеокартинці), бо на такій відстані організувати надійний відеозв'язок неможливо, а через супутник — дуже дорого, із застосуванням важкої й габаритної апаратури, що на невеликому безпілотнику абсолютно неможливо. Залишається наведення за координатами (як у «шахеда»), з використанням перешкодостійких приймачів супутникової навігації (що недешево), з використанням добре продуманої інерціальної системи наведення, датчиків наведення (датчиків цілі), бортових локаторів та пеленгаторів.
Ударний дрон великого радіуса дії — це повністю автономний літальний апарат, повний робот, який може мати цілком скромну бойову частину вагою кілограмів два, може бути виготовлений із дикту, пінопласту й паперу і мати мотор від бензопили, — для одноразового літака це цілком нормально. І хай дальність польоту такого апарата буде на 10% менша, ніж у його аналогів, зроблених за всіма канонами аеродинаміки зі склопластику та карбону, зате коштуватиме він у десятки разів дешевше, і робити такі дрони можна сотнями на тиждень. А за наявності добре відпрацьованих алгоритмів керування, датчиків наведення та першокласно складеної електроніки такий масовий апарат стає грізною зброєю, бойовою сараною, що сколочується в зграї для невідворотного удару.
50–100 таких ударних дронів буде цілком достатньо для повного знищення аеродрому ворога разом із усією дорогою авіаційною технікою, не захованою в укриття. Якщо взяти за базову вартість дрона-камікадзе 5 тис. дол. (якщо виробництво масове, це можливо), то при знищенні на стоянці аеродрому бодай десятка літаків противника вартістю 50 млн дол. кожен економічний ефект буде, як мінімум, стократний.
Що потрібно для організації справді масового виробництва ударних дронів?.. По-перше (і як завжди), гроші. Багато грошей, часто й у великих кількостях. Низька собівартість апарата при масовому виробництві стає цифрою з багатьма нулями. Для виробництва хоча б десяти дронів на добу треба щомісяця закуповувати принаймні 300 комплектів електроніки, двигунів, акумуляторів та матеріалів, яких не виробляють в Україні, а це вже мільйон доларів. Небагато для країни у стані війни, — стільки ж коштує один БТР-4. Але потрібні ще гроші на верстати, на виробничу базу, оплату праці робітників, організацію випробувань, логістику (спробуйте доправити відразу 100 дронів до місця старту), створення наземної інфраструктури — потрібні пускові установки, машини управління, добре підготовлений персонал, здатний за годину запустити сотню дронів…
На жаль, сьогодні домінує інший підхід: кожне відомство, кожна силова структура робить/замовляє/купує свої ударні дрони під свої «унікальні» запити. Адже в нас кожен другий начальник — невизнаний геній-безпілотник, який знає, що треба брати більше, летіти далі, аби гучно бабахнуло і про це написали. Парадокс у тому, що про справді успішні застосування наших ударних дронів ми зазвичай не знаємо, бо влучень у важливі об'єкти (крім влучень у нафтосховища — де важче сховати) противник не афішує зі зрозумілих причин, — так само робимо й ми, коли «шахеди» все-таки долітають до своїх цілей.
На жаль — знову на жаль, сьогодні українська безпілотна галузь ударних дронів являє собою дикий ринок, де попит значно перевищує пропозицію, мільярди зводять із розуму аферистів і бюрократів, а обміну ідеями, напрацюваннями та досвідом між виробниками й експлуатантами техніки практично немає. На цьому ринку роблять гроші, кар'єри та багато піару, але поки ще зовсім недостатньо — ударних дронів. Змінити ситуацію на краще може єдина державна політика, наскрізна надвідомча координуюча структура (наприклад, на основі напрацювань «Армії дронів»), очолювана професіоналами.
Ударні дрони далекої дії мають стати масовою, грізною зброєю, з допомогою якої ми знищимо авіацію противника на базах, прорідимо його ППО, розладнаємо логістику й перенесемо нарешті війну на територію ворога.
Більше статей Юрія Касьянова читайте за посиланням.