Перебувати на тимчасово окупованій ворогом території дуже страшно. Особливо якщо родичі чи близькі в цей час служать у лавах ЗСУ. Щоразу, коли з лап ворога вдається вирвати бодай одну людину, — це неймовірні удача і щастя. Особливо коли йдеться про дітей, повертати яких із тимчасово окупованих територій так само важко, як і тих, кого було депортовано до РФ.
Чи не найстрашніша зброя Росії — час. Кожен новий день віддаляє можливість повернути дитину, бо росіяни намагаються змінити її ідентичність. Що менша дитина, то легше промити їй мізки.
Наприкінці травня 2023 року Громадська спілка «Українська мережа за права дитини» (УМПД) розпочала спеціальний проєкт «Шлях додому». Від початку повномасштабного вторгнення УМПД із організаціями-партнерами вдалося повернути/возз’єднати із сім’ями 172 дитини.
«Ми допомагаємо тим, хто сам виїхати не може. Щоразу це — спецоперація, яка вимагає індивідуального підходу до кожного випадку, — каже голова правління УМПД Дар’я Касьянова. — Напрацьованих міжнародних механізмів немає, і гарантувати успішний результат неможливо. Процес повернення може тривати до двох місяців. Від моменту звернення по допомогу з поверненням дитини поряд із батьками чи людьми, які вирішили їхати по дитину, — фахівці проєкту «Шлях додому». Вони допомагають підготуватися до поїздки й перебувають на постійному зв’язку на всьому маршруті повернення. А після повернення дитина та вся її родина потрапляють у дбайливі руки соціальних працівників і психолога».
Далеко не всі батьки повернених дітей, а тим більше самі діти, готові розповідати свою історію — занадто глибокі потрясіння їм довелося пережити. Тож сподіваємося, що історія Валентини Михайлівни, двох її маленьких онуків — Сашка та Богдана, яких вдалося вивезти з тимчасово окупованої території Луганщини, її доньки та мами дітей Дарини, яка служить у ЗСУ й майже два роки не мала змоги побачити свою сім’ю, додадуть рішучості звернутися по допомогу тим, хто її потребує. Імена героїв історії змінено з міркувань безпеки родини.
Валентина Михайлівна
Майже від самого початку повномасштабного вторгнення Валентина Михайлівна та її онуки — трирічний Сашко та чотирирічний Богдан — опинилися в окупації. До селища на Луганщині, де з 2014 року було відносно спокійно, зайшли російські військові. Батьки дітей та чоловік Валентини Михайлівни на той час уже кілька років служили в ЗСУ. «2016 року донька була вагітна молодшим онуком. Одного дня чоловік раптом каже: «І що, оце мій онук так житиме? Я хочу, щоб він народився у вільній країні», — розповідає Валентина Михайлівна. — Навіть не сказав мені, що проходить ВЛК. Дізналась, як уже зібрався їхати. За ним пішла й донька, коли старшому онуку виповнився рік. Про те, що вагітна другим сином, дізналася вже в учебці. Народила, побула з дитиною місяць і повернулася на службу».
Виїхати із села з дітьми, коли до нього зайшли росіяни, Валентина Михайлівна не змогла. «Повномасштабну зустріли, як і всі, — в шоковому стані, — розповідає жінка. — Перед окупацією ми готували коктейлі Молотова. Але вони б там уже не допомогли — росіян ішла сила-силенна, колони з танками, багато днів…
Спочатку була паніка: як вивезти дітей без батьківських документів? Потім начебто й була можливість, та потрібна була машина. Проте багато хто на Луганщині чекав на «русскій мір». Виїхати в нас не виходило. Коли ж машина знайшлася, почали обстрілювати дорогу зі Старобільська на Дніпро. І я побоялась. Але сумки напоготові в мене стояли весь час. Тільки речі в них міняла — відповідно до сезону.
Здали нас не відразу — мабуть, пожаліли дітей. Бо як росіяни зайшли, всіх, у кого хтось із сім’ї служив або служить у ЗСУ, перевіряли. Вулицями ходили та їздили російські військові, ми тихенько сиділи вдома, й нічого такого начебто не відбувалося. Дітей не чіпали. Проте спілкуватись їм не було з ким. Чимало батьків із дітьми, які мешкали на нашій вулиці, чекали на росіян. Вони забороняли своїм дітям гратися з моїми онуками. Тож, як могла, намагалася розважати їх удома. Але це — діти, їм хотілося спілкування з ровесниками...
Якийсь час по тому, коли в село зайшли «еленерівці», нас таки здали. Почалися регулярні обшуки. Приходили військові з автоматами й у масках, тільки очі видно. Я відбріхувалась, як могла, аж самій соромно: що чоловік давно мене покинув, а донька залишила мені дітей і поїхала на заробітки до Польщі.
Малі не розуміли, що відбувається. Якось Богдан причепився до військового: «Дай з автомата стрельнуть». Той каже: «Ні, не можна». Дітей не ображали. Часом навіть зупинялися коло них на вулиці й щось давали — цукерки або російські гроші. Але мені було страшно. На самому початку, коли росіяни тільки зайшли до села, найменший узагалі ходив вулицею й співав український гімн. Але був іще занадто малий, виходило нечітко, тож розуміла тільки я. Старший розумів більше, мовчав, але вдома малював український прапор.
До початку повномасштабного вторгнення я й гадки не мала, що є патріоткою своєї країни. Розмовляла суржиком і не думала, що мені буде так огидно й боляче чути російську мову. Телевізор не вмикала. Хіба щоби фільм подивитись. І я така була не одна. Ми намагалися спілкуватись українською. А коли росіяни сердилися («Говори по-русски!»), відказували: «Ну, як умію».
Сміючись Валентина Михайлівна згадує, як на початку окупації росіяни питали в місцевих дорогу до магазину. Ті якомога заплутаніше пояснювали українською, а тоді раділи, коли чужинці блукали навколо магазину. «Ми не могли зробити щось значне (бо на початку всяке було — і на підвали забирали, а потім люди зникали, їх так і немає), але маленьку капость — чому б ні? Це було приємно. В якийсь момент ми просто перестали їх боятись.
Але наприкінці вже був жах — нас почали шантажувати. Всі фотографії я сховала, але в моєму телефоні знайшли контакт доньки (мами онуків). Щоб поговорити з нею через Інтернет, ми їздили за 100 кілометрів — зв’язку в селі не було. Одного разу я забула видалити її номер, і його знайшли. Забрали телефон, почали писати з нього Дарині від нашого імені. Слава богу, я встигла попередити її про це з телефона сусіда.
Якось прийшов військовий, уже без маски. Сказав, що Дарина має співпрацювати з окупантами, інакше мені й дітям буде погано. Те саме казали й доньці. Нас із дітьми фотографували, фото надсилали їй. Вимагали, щоб здавала позиції наших військових. Але Дарина відразу повідомила про це, куди треба, й далі листувалася з окупантами з дозволу й під наглядом служб.
Щоб вивезти дітей, треба було робити російські документи — інакше ніяк. Але я не мала документів доньки. Племінниця, яка перебувала в Києві, знайшла в Інтернеті сайт УМПД і зв’язалася з ними. Мені, сестрі та брату довелося зробити російські паспорти. Дарина зробила довіреність на вивезення дітей. І одного дня за нами приїхав бусик. Дорога тривала майже добу».
У третій країні сім’я зупинилася перепочити, а далі намагалася потягом потрапити в Україну. Та дітей не випустили. «У мене була істерика. Не знала, як ту ніч пережити», — згадує Валентина Михайлівна. Вона зателефонувала племінниці, та — в УМПД. Було розроблено інший маршрут. Зрештою сім’ї вдалося виїхати до Польщі, а вже звідти — до України. Сталося це за тиждень до Нового року.
«Бабусю, глянь, український прапор!» — згадує Валентина Михайлівна перші слова старшого онука на кордоні. — А я йому: «Тепер так буде завжди. І військові — тільки наші, українські».
Зараз бабуся з дітьми в безпеці, в містечку під Києвом. Мама Дарина орендує житло. Сашко та Богдан пішли до дитсадка. Звикають потроху, для них почалося нове життя. «В окупації онуки швидко навчилися розрізняти за звуком, яка машина їде вулицею і що летить, — каже Валентина Михайлівна. — Дуже боялися літаків. І зараз, коли проїжджає автобус, думають, що то літак. Лякають їх і звуки сирени».
З дітьми працюють психологи. «Роботи з ними ще багато, — зітхає жінка. — Щоб зняти весь той негатив, який онуки відчули на собі, коли в окупації їх ображали інші діти, а вони не могли дати здачі, — я боялася, що розлючені батьки здадуть нас росіянам. І якщо старший розуміє більше, то молодший б’є кожного, хто йому не подобається. Мабуть, йому треба це пережити».
Дарина
«Служу я з 2018 року, — розповідає мама дітей Дарина. — До 2014 року, початку війни, я ніколи не бачила людей у формі. Коли відбивали Сєвєродонецьк, біля нашого села, майже в лісі, поставили блокпост. 2015 й 2016 року я їздила до бійців зі знайомою волонтеркою. Вона привозила їм цигарки, воду, їжу. Військові були для мене найавторитетнішими людьми. І я тоді сказала всім, що піду на фронт, щойно мені виповниться 18 років. Потім вони потрапили в Іловайський котел, із якого вийшли не всі. Ми й досі підтримуємо зв’язок із тими, хто вижив. Вони були шоковані, що я дотримала слова й 2018 року пішла служити.
З дому я поїхала за кілька днів до початку повномасштабної війни, приїжджала у відпустку. За кілька днів після мого повернення в частину почалися ракетні атаки на всю Україну. Я не могла додзвонитися додому й була дуже налякана.
Ми поїхали обороняти Київ. У новинах я почула, що Сєвєродонецьк захоплений. Як мені було страшно — словами не передати. Я розуміла, що рано чи пізно мене здадуть, переживала за маму й дітей. Знала, що тих, хто воював за Україну, тримали в підвалах.
Мабуть, кілька місяців я не могла додзвонитися сім’ї, тож була дуже рада, коли мама вийшла на зв’язок.
Здали мене мої ж друзі, з якими я спілкувалась і підтримувала їх. До мами з дітьми почали приїжджати «гості» з автоматами. Погрожували, забрали телефон. Але я вже знала, хто мені писатиме. Повідомила компетентні служби, мені сказали їм підігрувати. Листування досі збереглося в телефоні. Окупанти погрожували, скидали фото дітей. Я втікала якомога далі від місця свого перебування, перевдягалась у цивільний одяг і записувала їм у Телеграмі «кружечки», аби вони впевнилися, що я — цивільна людина. І так щодня. Казала, що я в Києві, тільки-но приїхала з Варшави.
Вони просили надіслати їм мої документи. Я надіслала свій «паспорт». Окупанти пробили його по базі й нічого не знайшли. Спочатку говорили нормально, вмовляли їхати додому, до дітей. Навіть гроші на дорогу якось скинули. Потім перестали грати, почали шантажувати сім’єю, вимагаючи працювати на них і надавати їм інформацію: де розміщуються військові, де стоїть техніка. Навіть в останній день, перед самим виїздом, окупанти навідалися до мами з дітьми.
За мою сім’ю переживали всі. Ми шукали будь-які способи, щоб вивезти маму й дітей. Моє начальство навіть пропонувало заслати туди людей. У мене були нервові зриви. Я готова була їхати за ними сама, але мене зупиняли. А потім подзвонила двоюрідна сестра й сказала, що знайшла в Інтернеті сайт УМПД. Давай, каже, спробуємо. Перед тим ми перепробували чимало варіантів — нічого не виходило. Перевізники вимагали з мами передплату, а потім обдурювали її. Це були чималі суми.
Пам’ятаю, як я зателефонувала в цю організацію й запитала, скільки це коштуватиме. І мені відповіли: ніскільки, організація безоплатно займається цим із 2014 року. Я навіть подумала: як це — не потрібно платити? Може, це аферисти якісь? Але все виявилося правдою.
Зідзвонювалася з організацією моя сестра. Я мала лише надіслати ксерокопії документів на дітей і зробити довіреність на їх вивезення. Минув якийсь час, і одного разу сестра подзвонила мені, щоби сказати: за мамою й дітьми виїхали. Я не бачила свою сім’ю два роки, й від радості не могла прийти до тями — і плакала, і сміялася.
Командир дав мені відпустку й сказав, що особисто мене відвезе. До Києва я приїхала 18 грудня. Сім’я вже була в дорозі. Винайняла двокімнатну квартиру, прикрасила ялинку, накупила подарунків. Мене аж трусило. І от виходжу я з дитячого магазину, телефонує сестра й каже: «Їх не випустили, бо в довіреності не було прописано третю країну». В мене істерика. Вже уявляла, як зустрічатиму їх, і тут таке. Я плакала й молилася всю ніч. А наступного дня їх пропустили через інший кордон.
Я зустрічала їх на київському вокзалі й не могла повірити. Здавалося, це — сон. Ми з мамою плакали. А діти мене не впізнали. Були надто маленькими, коли мені довелось їх залишити — півтора місяця й рік. І відтоді минуло майже два роки. Діти були виснажені дорогою й не розуміли, хто перед ними. До того ж обидва хлопчики після тяжкої дороги захворіли. Спочатку було важко. Але зараз, слава богу, все добре. Коли я приїжджаю, вони без мами нікуди. Коли їду, кажуть: «Мамо, скажи своєму командиру, що в тебе — діти, й тобі треба додому».
Мабуть, усього життя не вистачить, аби віддячити за те, що УМПД й особисто Світлана Забава зробили для нас...»
«По допомогу до нас звернулася двоюрідна сестра Дарини, — розповідає кейс-менеджерка УМПД Світлана Забава. — Приїхала до нашого офісу, надала контакти мами дітей. Ми оформили всі документи. Спочатку розробили один маршрут. Але потім довелося розробляти інший. Ми постійно були на зв’язку, підтримували. Дорога тривала тиждень. Слава богу, всі контрольні пункти було пройдено, й сім’я доїхала до Києва. Після повернення УМПД узяла їх під супровід. Склали оцінку потреб і надали психолога, який працював із членами сім’ї онлайн.
Кожна така історія — унікальна. Найскладніше, мабуть, завоювати довіру людей, адже зазвичай вони звертаються телефоном. Людина не бачить мене. І потрібно знаходити слова, щоб вона довірилась. Адже вона має скинути мені копії всіх своїх документів. Це — про довіру.
Коли ми починаємо спілкуватись із сім’єю, завжди є певні побоювання не виправдати якихось очікувань. Бо людський чинник скасувати не можна. Наприклад, часом ми стикаємось із не дуже порядними перевізниками. І якщо все вдається, я радію кожній дитині, яка повертається».
Якщо ваша дитина стала жертвою переміщення до РФ або на тимчасово непідконтрольну уряду України територію, ви можете звернутися:
— телефоном: +380 50 015 58 46
— через приватне повідомлення на Фейсбук-сторінці УМПД.
— на e-mail: ucrn.office@gmail.com
— через форму зв’язку на сайті.
* * *
Матеріал підготовлено в межах проєкту «Шлях додому», спрямованого на пошук і повернення дітей, переміщених до РФ або на тимчасово непідконтрольні уряду України території. Проєкт реалізує «Українська мережа за права дитини» в партнерстві з Міжнародною гуманітарною організацією Save the Children in Ukraine.
Також партнерами мережі в проєкті є Міністерство з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України, Благодійний фонд EDUKIDS, Медійна ініціатива за права людини.
Матеріали, розроблені в межах проєкту, не обов’язково відображають офіційну позицію Save the Children.