UA / RU
Підтримати ZN.ua

Штучки

Чудове явище — офісна культура. Просто цікаво, як поводяться люди, на що вони стають здатні в замкнутому просторі за певного надлишку часу...

Автори: Тарас Паньо, Катерина Паньо

Чудове явище — офісна культура. Просто цікаво, як поводяться люди, на що вони стають здатні в замкнутому просторі за певного надлишку часу. Боси не поспішають ліберальничати на предмет трудової дисципліни, воліючи тримати персонал на короткому повідку — у розумінні, як мінімум вісім годин в офісі, незалежно від того, чи є реальна робота у співробітників на саме цю кількість годин. Тому наявність усіляких «офісних розважалок» — про які нічого іншого і не скажеш, окрім як «робити людям нічого», — виявляється досить важливим складником життя простого клерка. Своєрідний захисний клапан. Уявляєте, що б із ними коїлося, якби не було підручних убивць часу? Інтриги, сварки, відверті скандали. Скільки нервів було б попсовано, сердець розбито, а може, й узагалі навіть шлюбів розірвано, якби на роботі більше не було чим зайнятися! От і вигадують — то ралі довгими коридорами на офісних кріслах, то перегони мобілок на вібродзвінках. І ніхто з начальства й не пискне — підлеглі борються зі стресом (тобто з надлишковим часом) доступними методами. Наші керівники ще не такі демократичні, як японці, котрі ставлять манекен — подобу боса — для того, щоб співробітники використовували його як боксерську грушу або мішень для дартсу. А якщо хто й ставить — напевне навпроти камеру спостереження приховує. Маленьку таку веб-камерку — ось цей кумедний песик, наприклад, на стійці референта, цілком можливо, вона і є. Тож краще пошукати інших розваг.

Добре, що високі технології дають змогу не лише босу шпигувати за співробітниками з допомогою нібито милих звіряток, розтиканих по кутках контори, а й для співробітників відкривають прекрасні виднокраї. Взагалі, високі технології багато чим зобов’язані саме офісу, з його тіснявою, стерильністю, корпоративністю і нудьгою. Розвиток інтернету, наприклад, має п’ятнадцять разів сказати «спасибі». Зайдіть до середньостатистичного офісу — і ви переконаєтеся: трудова дисципліна процвітає — співробітники сидять за своїми компами мов приклеєні. А тепер зайдіть із тилу: що там у них на екранах? Роман Достоєвського? Пікантні картинки? Форум «Схуд­ни за п’ять днів»? Повірте, начальникові це не так і важливо. Важливо, що ось вони — усі тут, під рукою, на робочому місці.

До речі, про робоче місце. У нашому — офісному — випадку це, як правило, робочий стіл — той самий, за яким ми проводимо більшу частину життя. Нудний, такий самий, як і в сусіда. Інвентар теж не вирізняється індивідуальністю. Та й самі стіни, пофарбовані в невиразний колір, прикрашені в кращому разі календарями, графіками й мемо, навівають нудьгу. Що ж поганого в спробі зробити своє життя на робочому місці цікавішим, привабливішим і веселішим? Суб’єктивне відчуття якості життя, хай як дивно, залежить від дрібниць. Від можливості негайно, не підводячись із місця, задовольнити потребу в чашці кави або сигареті, попри колегу-астматичку, із якою з якогось доброго дива ділиш робочий простір. Наш маленький внутрішній комфорт не так залежить від складу Кабміну і навіть від погоди, як від цих дурних скороминущих радостей. Зрештою, виявляється, що саме вони роблять нас — ні, не щасливими — просто умиротвореними або навпаки натхненними. Зважаючи ж на невеликі розміри нашого робочого (він і життєвий) простору, прагнення до мініатюризації предметів комфорту є цілком обґрунтованим. Маленькі, гарні, корисні штучки — саме ними приємно заповнювати свій робочий простір. І запам’ятайте: кактус перед монітором — учорашній день. Якщо, звісно, це не USB-кактус із мерехтливими голками, який співає Besame mucho о 18.00.

Ну і найскладніше у всьому цьому робочому житті — свята. Треба ж щось подарувати колезі на день народження. А то й кільком — якщо, скажімо, Новий рік. Вимоги до подарунка очевидні: щось невеличке, не надто дороге, але й не цілковито безглузде. Звичайно, комусь і гіпсові поросятка згодяться або фаянсові кішечки. Але це... несолідно, чи що. Ну, на кшталт кактусів перед монітором.

Отут на сцену й виходять побічні продукти капіталістичного військпрому. Електронні гаджети — ніша «речей-без-котрих-можна-обійтися». У сенсі, сам собі цього не купуватимеш. А от як подарунок отримати — приємно. Особливо на роботі, для надання затишку робочому простору. Та й прямо скажемо: більшість USB-приколів є безглуздими вдома, де можна все облаштувати ґрунтовно, а тим, щоб убивати час і перейматися не треба. А для роботи — чудовий вибір. Ці «штучки» донині зберігають імідж «високотехнологічного» подарунка. «Шаттл» останньої моделі щедро кидає відблиск своєї величі на кожну USB-ракетницю. При цьому — ані найменшого ризику для життя, а виглядає як справжня — тільки малесенька. Що ж, будь-яка найвища технологія невдовзі після появи на світ виштовхується з тиші лабораторій на гамірний ринок і змушена шукати собі місце в руках і серцях користувача. Переставши бути новинкою (а ринок дуже динамічний, і це справді відбувається дуже швидко), вона «обкатується», знаходить свою нішу і незабаром розробники передають її в трепетні руки дизайнерів. Таким чином технологія перетворюється на «штучку», оформлюється в подарунковий формат, а там, якщо пощастить, і в ідеальний подарунок. І найприємніше: цей уламок величі цілком доступний. Принаймні відтоді, як Китай перетворився на «світову майстерню».

Дивлячись на ці «необхідні дрібнички», які заповнюють наш життєвий простір, саме час скривитися: п’ятдесят років (сила-силенна коштів, робота потужних інтелектів — як людських, так і машинних) розвитку технологій заради того, щоб нагріти кружку з чаєм! Ха! А щоб просто згаяти час? Або прикрасити інтер’єр? Звикли ми говорити про високі технології якось із придихом — слово «інтернет» он досі деякі видання з великої букви пишуть. Телебачення — з маленької, а інтернет з великої. Але, як показують радянські невдачі й антирадянські удачі в мікроелектроніці, чим нижче технології пригинаються до землі, тим вище вони злітають. Ширвжиток, який заповнив ринок, живить новітні розробки. Польоти в космос, тисяча-перший-спосіб-знищити-увесь-світ-одним-ударом, спроба нагодувати все населення планети врожаєм з одного гектара — усе це цілком поєднується з ПК, і найвищі технології знаходять абсолютно зрозумілий і дружній навіть для домогосподарки інтерфейс у вигляді світильника-що-працює-від-комп’ютера. Не ставте безглуздого запитання «чому світильнику/вентилятору/нагрівачу/масажеру не працювати від батарейки або мережі». Тому що «не круто» і «не прикольно». І не в ногу з часом. І взагалі — а чому б і ні? Головне — якомога менше снобізму там, де він поки недоречний. Нехай масовий споживач закохується в технології. Як уже закохався в косметику, побутову техніку й автомобілі. Любов споживача — запорука процвітання галузі. І погодьтеся, якщо любов домогосподарки до USB-світильника у вигляді Діда Мороза бодай дуже опосередковано допоможе розробити найефективніший-спосіб-урятувати-світ-від-чергового-маніяка-з-ядерною-ракетою, існування індустрії подібних світильників буде цілком виправдане. Та що там — якщо наявність на робочому столі у клерка USB-попільниці з витяжкою врятує його і його сусідку від щоденних скандалів... А потім він їй іще й USB-іонізатор подарує... А потім — як натяк — ще й «рацію для двох»... Ой... Ну, як тут не закохатися?

Ще більше USB

Зазвичай продавці так їх і називають: USB-приколи. Без них можна обійтися, але наскільки з ними веселіше! Тому підготуємо всі наявні USB-порти і займемося нарешті дурницями.

Умовно їх можна поділити на три групи: приколи, що мають виключно естетичне навантаження, ігрові й утилітарні. До першого розряду можна сміло зарахувати все, що прикрасить ваш робочий стіл і більше нічим не допоможе в житті. Скажімо, різноманітні світильники, що мають, як правило, сезонні форми. Тобто нині в лідерах — Діди Морози, ялинки, снігові баби, що світяться, мигтять, переливаються кольорами райдуги, і навіть цілі композиції, які містять і те, й інше, і третє, а ще летючий сніг, сріблистий іній і Jingle Bells як звуковий супровід. У цій же категорії — засіб для медитацій за робочим столом USB-акваріум, у якому плавають яскраві рибки. Пластмасові, зрозуміло.

Трохи різноманітніші ігрові гаджети. Такі, наприклад, як ракетниця, керувати якою можна через комп’ютер, і при наявності в одній кімнаті достатньої кількості таких знарядь можна влаштувати справжнє побоїще, не виймаючи м’якого місця з м’якого ж крісла. А якщо підключити не ракетницю, а машинку, — відповідно, ралі.

Але найбільша категорія все ж таки — утилітарні штучки. Чого тут тільки немає! Розробники подбали і про правильну організацію робочого місця, створивши хороші тримачі для ручок та олівців із USВ-хабом, і USB-стругачки. І про клімат, запропонувавши USB-вентилятори. І навіть про вашу потребу весь час мати під рукою чашку з теплим чаєм, а не бігати до титана як заведений, відриваючись від улюбленої справи. Нагрівачі для чашок різноманітні — у формі підставки (чимось скидаються на електричні плитки) і манжетів. Деякі багатофункціональні — крім нагрівання чаю, можуть слугувати ще й розмножувачем USB-гнізд.

До предметів зручності можна зарахувати USB-попільнички, схожі на іграшки, із витяжним пристроєм, що дозволяє досить ефективно позбутися сигаретного диму в замкненому просторі. Лампочки різних форм, які в разі потреби підсвічують клавіатуру. І як особливе піклування про здоров’я клієнта — мініатюрні іонізатори повітря, масажери для рук.

Дрібниці — а приємно!

Керовані москіти

Якщо треба обдарувати юного технічного генія, забезпечити розвагу для невеликої і не зовсім тверезої компанії чи просто зробити подарунок комусь, у кого вже й так є все, то керовані мікровертольоти — саме для вас. Останнім часом за відносно невеликі гроші (80—250 гривень) можна підібрати керовані через інфрачервоний промінь чи радіоканал моделі, котрі цілком пристойно літають і маневрують, даючи масу задоволення не тільки дітям, а й дорослим. Із допомогою двох-трьох таких можна влаштовувати повітряні бої, тести на маневрування і все, що підкаже фантазія.

Звісно, можна закинути, що летючі «іграшки» далекі від ІТ, і писати про них навряд чи доречно. Але, погодьтеся, така маленька, схожа на бабку машинка зі світлодіодними фарами-очицями ближча — як у нашій уяві, так і в реальності — до Високих Технологій, ніж чергова маркетингово-рекламна реляція про «зростання тактової частоти на 10 відсотків і подальше покращення дизайну»! При тому що хитрі композитні матеріали, мікромініатюрна електроніка та довго й ретельно обчислювана динаміка до новітніх технологій стосунок мають найпряміший.

Окрім вміння створювати хороший настрій, ще одною незаперечною перевагою крихітних гвинтокрилих машин є відносна міцність. Себто невдалі посадки (читай — падіння), які для «серйозних» моделей закінчувались би багатодоларовим ремонтом, «москіти» і їхні родичі найчастіше переживають стоїчно. Хоча, звісно, якщо дуже захотіти, то жоден «живучий» пластик не допоможе.

Чого насправді бояться крихітні коптери — це сильного руху повітря. Вітер, протяг, навіть струмінь повітря з кондиціонера, мимо якого пролітатиме машинка, — все це може «зірвати» її у «штопор» (чи як там воно у вертольотів називається?) і забезпечити швидкий та жорсткий контакт із підлогою. Окрім того, «польотний час» цих крихітних вертольотів відносно невеликий — від п’яти до 10 хвилин, після чого «орлів» слід відправляти на перезарядку.

Крім гвинтокрилих машин, на ринку є ще й чимало радіокерованої колісно-гусеничної техніки, але вся вона якось менше вражає уяву: схожі, хоч і не такі досконалі штуки були в дитинстві у багатьох із дорослих читачів. Уваги заслуговують хіба керовані моделі літачків, оснащених електронною цифровою камерою для «шпигунських зйомок», але, з огляду на вищу ціну, орієнтовані вони вже на палких любителів жанру. Крім того, кажуть, через більші розміри і більшу висоту польоту керовані літачки легше розтрощити.

Невичерпні джерела

Безнадійна залежність від «електронних помічників» давно стала звичним фантастичним сюжетом. Проте в суворій реальності саме ці помічники мають одне спільне уразливе місце, яке з плином технічного прогресу практично не змінюється. Це слабке місце — живлення. В домашніх умовах все можна доволі легко виправити з допомогою відповідного шнура й розетки. Але вже навіть на роботі (де шнура немає) чи тим паче в лісах/горах/на пляжах, де немає і розетки, ситуація дуже ускладнюється.

Тому якщо серед знайомих є любителі екстремального і не дуже туризму чи приміром, божевільні екологісти, яких можна купити на «чистоту» альтернативної енергії, то різноманітні «нестандартні» зарядні пристрої для мобільних телефонів, фотокамер або плеєрів можуть стати непоганим вибором.

Одна з найпростіших, але й найефективніших серед них — розроблена компанією Motorola, а потім скопійована десятками китайських «брендів» ручна зарядка. У ній — усе максимально просто: крутиш корбу й отримуєш із вбудованої динамо-машини електричний струм, який через комплект перехідників можна подавати практично на будь-який телефон, а через USB-штекер — і на чималу кількість плеєрів та фотокамер. Спосіб, що й казати, втомливий, але, за свідченнями власників, досить ефективний: тривалість розмови зарядженим у такий спосіб мобільником тільки трохи менша, ніж тривалість попереднього «накручування». Та й ціна такої зарядки — близько сотні гривень — може вважатися демократичною.

Для лінивіших і більше схильних покладатися на погоду є широкий асортимент зарядних пристроїв на сонячних батареях. У жорстких корпусах і нанесені на гнучку тканину, від світових брендів та місцевих виробників — сонячні батареї пропонуються на будь-який смак та гаманець. Більшість їх накопичує електрику у вбудованому акумуляторі і тільки з нього подає користувачам — при тому деякі моделі про всяк випадок дозволяють попередньо зарядити сам акумулятор удома від електромережі. Себто навіть тотальний дощ дозволить туристові хоч раз скористатися дивом техніки.

Але є один нюанс — купуючи, слід звертати увагу не тільки на напругу, яку видає сонячна батарея, а й на силу струму. Бо якщо остання — менша 0.2 А, то з відносно потужними КПК та мобілками можуть виникнути проблеми: процес зарядки просто не почнеться.

Теоретично, існують на білому світі ще й «вітрозарядки» та «велозарядки». Проте знайти їх в українській роздрібній торгівлі більш ніж непросто (непросто, хоч і можливо, знайти й попередні пристрої).

Тим, у кого альтернативна енергетика довіри не викликає, а бажання заряджати пристрої на відпочинку все-таки з’являється, можна порекомендувати універсальні переносні зарядки, які, по суті, є одним великим акумулятором, що заряджається від розетки, а потім «віддає» електроенергію через перехідники.

Вікна в інший світ

Ще один кандидат на роль оригінального подарунка потенційно міг би стати цілком масовим і популярним товаром. Ідеться про цифрові фоторамки.

Оснащені зчитувальними пристроями для різних карт пам’яті і, як правило, невеликими (7—10 дюймів) рідкокристалічними дисплеями, ці пристрої, за задумом, дають можливість милуватися своїми фотошедеврами не вмикаючи комп’ютер. Ціни в багатьох моделей — далеко не фатальні: до сотні дуже умовних одиниць. Хоча є й «монстри» на 19—21 дюйм і з ціною як за хороший монітор.

Тепер, коли цифрові фотокамери стали в любительському середовищі стандартом, матеріал для показу є фактично у всіх. А якщо додати таку категорію, як дідусі з бабусями, які хочуть милуватися фотографіями любимих онуків, а купувати комп’ютер і вчитися ним користуватися явно не планують, — то успіх цифрових фоторамок, здавалось би, просто неминучий.

Але багато «але» так і не дозволили фоторамкам стати по справжньому масовим продуктом — незважаючи на потенційні можливості. На ті ж таки «але» слід зважати, і вибираючи їх як хайтековий подарунок.

Перш за все, з якихось невідомих причин переважна більшість (щоб не сказати — майже всі) фоторамок зроблена на матриці типу TN+film. Не вдаючись у технічні подробиці, можна сказати, що при найнижчій ціні ця технологія забезпечує і відносно нижчу якість зображення. Хоча здавалось би, що застосування кращих матриць на семидюймовому екрані викличе подорожчання всього на десять-двадцять доларів, ніхто з виробників на цей крок чомусь не наважується.

Але трохи нижча якість кольоровідтворення — це ще півбіди, багато людей її й не помітять. Усе стає цікавішим, якщо повісити фоторамку на стіну (судячи з наявності кріплень, це для них усе-таки штатний режим експлуатації). І тут випливає друга особливість матриць такого типу. А саме — радикальні проблеми із зображенням під час перегляду під кутом, дуже відмінним від прямого. Слід віддати їм належне — у хороших фоторамок колір спотворюється не сильніше, ніж у моніторів на аналогічній матриці. Але від того не легше — кольори на високо повішеній рамці «пливуть» добряче.

На завершення переліку вад слід зазначити, що чимало цих пристроїв норовлять «розтягнути» фотографію під свій формат (як плазмові панелі, до широких і пласких облич на яких ми вже почали звикати). Притому відбити охоту до розтягування фотографій часто-густо не вдається навіть із допомогою налаштувань у меню.

А що стосується переваг, то, окрім демонстрації фотографій — поодинці або в режимі слайд-шоу, практично всі фоторамки вміють відтворювати МР-3 звук у процесі перегляду. Деякі — можуть ще й крутити кіно з карт пам’яті.

Вибираючи фоторамки, слід також звертати увагу на роздільну здатність — під час перегляду зблизька 480x234 пікселі на семидюймовому екрані можуть давати помітне «зерно». Тому краще орієнтуватись на 640х480.

А загалом, щодо цифрових фоторамок можна порадити одну-єдину річ — ніколи не купуйте їх, не ввімкнувши перед тим і самостійно не оцінивши якості зображення, спокійно і вдумливо, не слухаючи порад-підштовхувань продавців та менеджерів. Подобається — все решта дрібниці, а ні — то про що далі говорити?

Ефір для двох

Романтичним, хоч і трохи специфічним, подарунком може стати купівля пари сучасних рацій — Walkie-Talkie. Симпатичний спосіб залишатися на зв’язку з коханою людиною, незалежно від мобільних операторів і їх розцінок.

Нічого спільного з масивними чудесами радянського радіопрому, котрі непідйомними паралелепіпедами висять на сідницях міліцейських сержантів, сучасні рації не мають. Невеличкі коробочки у 100-200 грамів, вони можуть працювати від однієї підзарядки, як і мобілки, декілька діб. Якість зв’язку теж порівнянна з мобільними телефонами. Корпуси багатьох із них виконані у водо- та пилозахищеному варіанті, отож рацією можна користуватись і в екстремальних умовах.

Єдина проблема — це дальність впевненого прийому. Штука в тому, що заявлена дальність дії — усі оті «до 28 кілометрів» чи «до 30 миль» — є реальною тільки на відкритій місцевості без значної забудови. За словами користувачів, у містах з малоповерховою забудовою (5-поверхові «хрущовки») дальність дії падає до 10—15 кілометрів. А у мегаполісах, де перед вікном може стояти 30-поверховий монстр «зі скла і бетону», рація «пробиває» чотири-сім кілометрів. Тому перед купівлею варто тверезо оцінити відстань між коханими.

Хоча у туристичному поході, на відпочинку в сільській місцевості чи в гірських готелях, де для впевненої роботи мобільника треба «зійти он на ту гору», рації будуть цілком корисною річчю. Особливо позитивно відгукуються про них любителі гірськолижного спорту, де прийняття рішень або збір груп з 10—15 лижників, оснащених радіозв’язком, триває хвилини, а не години.