Останній місяць цього літа, і так нетрадиційного через пандемію коронавірусу, виявився неочікувано багатим на різні неоднозначні заяви та ініціативи вищих посадових осіб країни на «дитячі» теми.
Розміщене на офіційних каналах у соцмережах скандальне відео президента, на якому Володимир Зеленський радо закидає м'ячик у баскетбольне кільце спортзалу санаторної школи-інтернату й заявляє, що такі чудові заклади неодмінно треба зберігати. Уповноважений з прав дитини Микола Кулеба, який мовчав при цьому і який останнім часом, здається, вирішив обмежитися роллю своєрідного інтернет-коуча, перевівши свою сторінку в режим інформаційного бюлетеня. Заяви групи депутатів та доручення прем'єр-міністра виключити з Національної стратегії реформування інтернатної системи на 2017‒2026 роки та постанови Кабміну №586 спеціальні школи-інтернати й навчально-реабілітаційні центри, в яких багато дітей цілодобово живуть роками. Усе це та багато іншого свідчить про серйозний відкіт реформи деінституалізації, яка триває вже кілька років.
На цьому тлі у п'яти областях (Дніпропетровській, Волинській, Миколаївській, Полтавській та Харківській) уже місяць проходить моніторинг «Оцінка та реагування на виклики щодо захисту дітей під час пандемії COVID-19» — спільний проєкт Мінсоцполітики, ЮНІСЕФ і ГО «Українська мережа за права дітей». Його перші результати свідчать: непослідовна державна політика стосовно дітей та суперечливі посилання зверху, на жаль, аж ніяк не сприяють поліпшенню ситуації внизу.
П'ять із половиною місяців минуло відтоді, як інтернатні заклади Міносвіти на початку карантину одночасно відправили по домівках 42 тисячі дітей, без будь-якої перевірки заможності їхніх родин.
Для когось із дітей це виявилося поверненням у пекло. Але для багатьох усе-таки — можливістю налагодити зв'язок із сім’єю. Вже зовсім скоро — початок нового навчального року. І діти або можуть залишитися вдома й піти в школу за місцем проживання, або муситимуть повернутися в інтернат і продовжити навчатися там. (Якщо, звісно, інтернат не міститься на території, котра потрапила в «червону зону» карантину. Хоча окремого розпорядження про інтернатні заклади з цього приводу ніхто не бачив, очевидно, що обмеження в «червоній зоні» мають стосуватися всіх закладів, які надають освітні послуги. Тому інтернати поспішають наповнитися, побоюючись впровадження жорсткого карантину в другій половині вересня. У такому разі дітей із інтернату вже ніхто не відпустить.)
Чи справді всі ці сім’ї не можуть давати раду власним дітям і виховувати їх; чи всі з цих дітей мають інвалідність або якісь складні діагнози; які медичні, соціальні, освітні послуги їм потрібні і яких із них у громаді не надають, — на ці запитання моніторинг, що проводиться у п’яти областях, має дати відповідь уже до 15 вересня. Надалі всю зібрану інформацію проаналізують, і тоді стане зрозуміло, наскільки взагалі реалістична реформа інтернатних закладів у нинішньому вигляді, які кроки треба зробити і які послуги розвивати. Проте перші результати вже є.
«Аналізуючи їх, бачу, що ситуація в областях різна. Зокрема з погляду організації та кадрового забезпечення, — каже голова правління «Української мережі за права дитини» (УМПД) Дар'я Касьянова. — У всіх проєктних областях фахівці відзначають неналежне матеріальне забезпечення і безумні навантаження у зв'язку з необхідністю виконувати постанову Кабміну №586, що передбачає створення єдиного входу для кожної дитини, котру відправляють в інтернат. Попри це, десь враження в координаторів проєкту позитивні, — спеціалісти центрів соціальних служб і служб у справах дітей роблять усе, аби повернути дитину з інтернатного закладу. Вони серйозно налаштовані на роботу з батьками і мають напрацювання щодо сімей, котрі хочуть повернути дітей з інтернатів. А десь — враження негативні. Навіть співробітники інклюзивних ресурсних центрів вважають, що всі діти з вадами і в інтернатах їм краще. Представники школи у поверненні дітей часто не зацікавлені. Для них це — тяжка праця з переорієнтації роботи. А соцслужби, не спілкуючись із батьками й не пояснюючи їм суті, автоматично фіксують дані у форму».
«Ця історія тягнеться в нас багато років, і про неї всі знають, — розповідає координаторка проєкту в Харківській області Вікторія Тищенко. — Четверо дітей в інтернаті. Багатодітна неблагополучна сім'я знову опинилася в полі нашого зору у зв'язку з моніторингом. Коли ми приїхали до них вдруге, вдома нікого не було. Відповідно, скласти документи для інтернату ми не змогли. Діти цілком здорові й досить кмітливі. Але тепер виходить, що 1 вересня вони не зможуть розпочати навчання ні в інтернаті, ні у звичайній школі.
Сім’ї призупинено всі виплати. Позбавляти батьківських прав тут треба однозначно. Але служба у справах дітей брати на себе відповідальність не хоче. А орган опіки та піклування в особі голови сільради робити це відмовляється. Підписує рішення для галочки в нашій присутності, потім усе скасовує. Всі, мовляв, п'ють. Це — норма.
Мама на запитання: «Навіщо ти народжуєш дітей, коли не хоче ними займатися?» — відповідає: «А це в мене — як фантики на пам'ять. Від різних мужиків»…
Кого тут сварити? На сьогодні відповіді й рішення цієї історії немає».
«Особисто я зіштовхнулася зі ставленням фахівців, яке мене вразило, — каже координаторка проєкту в Дніпропетровській області Оксана Верешко. — Працівниця центру соціальних служб із багатолітнім досвідом була свято впевнена, що в інтернатах нічого поганого немає, і навіть щиро жалкувала, що свого часу не віддала туди власних дітей: «Хоч під наглядом були б, доки я працювала». Працівниця служби у справах дітей при цьому дозволяла собі, м'яко кажучи, некоректне ставлення до сім’ї, в яку ми прийшли з візитом. Навряд чи зневажливо-контролююча поведінка спеціаліста може допомогти налагодити контакт із сім’єю та наступній роботі з нею».
«Історії дітей та їхніх родин при цьому дуже схожі, — зазначає Дар'я Касьянова. — Як і причини, з яких діти потрапили в інтернат: бідність, багатодітність, малоосвіченість батьків, «так зручно батькам» на тлі відсутності необхідних послуг у громаді.
Однакові в кожній області й методи роботи інтернатів, які обробляють навіть батьків, котрі виявили бажання не повертати дітей в інтернати. У хід ідуть усі засоби: від умовлянь (у нас хороші умови, повне забезпечення, вам буде легше) до шантажу та маніпуляцій на кшталт «ви нас підводите, ми затвердили бюджет на наступний рік, якщо дітей буде мало, педагоги залишаться без роботи».
«Центр соціальних служб попрацював із багатодітною сім’єю, і вона мала намір забрати своїх п'ятьох дітей із закладу, — ділиться координаторка проєкту в Полтавській області Ірина Буренко. — Сім’я малозабезпечена, у батьків постійної роботи немає. Їм обіцяли матеріальну підтримку та супровід. Але коли працівники центру приїхали знову, щоб погодити потреби сім’ї, батьки залишати дітей категорично відмовилися: з ними провів роботу інтернат. Це не єдина така історія. Що цікаво, працівники інтернатів не просто обдзвонюють, а об'їжджають сім'ї та особисто спілкуються. Діють дуже активно. Незрозуміло при цьому, звідки тільки ресурси беруть — і людські, і фінансові».
«Є ситуації, коли батьки й діти хочуть бути разом і не розлучатися, але, маючи поганий досвід навчання в місцевих школах, де діти були ізгоями, не вірять, що ситуація зміниться, — продовжує голова правління УМПД. — Моніторинг також часто виявляє неякісну роботу соціальних педагогів в інтернатах: багато адрес, зазначених як місце проживання дітей, а також телефони батьків, переданих обласними департаментами освіти, неправильні. Де діти, невідомо. Відповідно, захистити їх і допомогти за потреби неможливо.
Незважаючи на все це, найчастіше спеціалісти залучені в роботу, планують роботу з родинами, намагаючись допомогти зберегти дитину сім'ї.
Є випадки, коли батьки відверто кажуть: «Мені так невигідно».
Якісну інклюзію на місцях організувати не можуть або не хочуть».
«На жаль, часто діти з інвалідністю, які перебували в закладах до карантину, туди й повернуться, — каже Ірина Буренко. — Тому що поруч немає таких послуг, які батьки дитини могли б отримати поза установою. Причому в окремих випадках батьки дитини самі працюють у соцзахисті».
Є історії, коли запобігти поверненню дітей в інтернат неможливо. Вони чекають цього самі.
«Мама п'ятьох дітей зловживає алкоголем, одиначка, — розповідає координаторка проєкту у Волинській області Вікторія Скриннікова. — Позбавлена батьківських прав стосовно старшої, 17-літньої доньки, яка живе з бабусею окремо. Її батько недавно повернувся з в'язниці, але з дитиною контакту не підтримує.
Ще четверо синів — від 10 до 13 років — мешкають із мамою у квартирі-малосімейці. Газ відключений, крани не працюють, у раковинах стоїть вода, холодильник порожній. Дітей підгодовують сусіди. Коли хлопчики повернулися на карантин додому, у квартирі був співмешканець мами. Невдовзі між ним та старшим сином трапився конфлікт, наслідком якого став перелом ноги в дитини. На операцію збирали гроші і працівники соцслужб, і сусіди. Згодом мама співмешканця вигнала, на нього заведено кримінальну справу.
Служба у справах дітей уже двічі намагалася позбавити маму батьківських прав. Та починала плакати, просила дати їй шанс виправитися. Але невдовзі знову починала пити. Весь час карантину діти були без належного догляду та батьківської опіки. Недавно старшого хлопчика, який їхав на велосипеді, збив автомобіль. На щастя, минулося без серйозних травм. Тим часом мама знову в запої і навіть не може прийти в службу у справах дітей, щоб написати заяву про розміщення дітей в інтернат на повний пансіон. У такому разі залишати дітей у сім'ї не можна, ситуація загрозлива».
«У мене — зовсім інша історія, — зазначає Оксана Верешко. — В сім’ї двоє дітей. В однієї дитини — відставання в розвитку. Після травми опорно-рухового апарату вона проходить безліч реабілітацій. Тато працює. Мама — з дитиною, щодня возить її в навчально-реабілітаційний центр. Живуть дуже бідно. Немає навіть шаф. Замість них — саморобні стелажі. При цьому в домівці все дуже чисто, акуратно. Немає грошей на реабілітаційні пристосування для дитини. Мама робить їх власноруч — з абрикосових кісточок, пляшкових кришечок та інших підручних матеріалів. Знаходить способи підтримувати, реабілітувати, бути з дитиною, щоб вона не опинилася в установі. Але коштує це родині колосальних зусиль, часу, фінансів.
Родини поділяються на різні групи. Десь — мама-одиначка. Не доїдає, не досипає, працює ночами, бідність страшна. Але як може намагається тягнути. Завдяки тому, що дитина на п'ятиденці, в мами є можливість десь підробити. У таких ситуаціях треба більше спілкуватися, з'ясовувати деталі, дивитися, чи можна якось вплинути, аби обстановка змінилася.
Часто головною проблемою виявляється довіз. Інколи навіть у місті година—півтори на дорогу в один бік — це складно. Забрати при цьому дитину о 17.00 під розпис для багатьох батьків, які працюють до шостої-сьомої вечора, теж виявляється неможливим. Організація підвозу могла б вирішити проблему для багатьох сімей. Скількох дітей буде зацікавлений підвозити навчально-реабілітаційний центр, і чи зможе місто це організувати?»
На жаль, батьки та співробітники активно кинулися на захист інтернатів. Замість того, щоб вимагати довіз, харчування, подовжений день, допомогу логопеда або реабілітолога (це і є послуги, які мають розвиватися у громадах в рамках державної стратегії), батьки доводять, що забирати дітей на весняні канікули важко. Хай приїжджають тільки на літні. І тоді закрадається сумнів: а може, й нема сенсу «рятувати» сім’ї та дітей, які непотрібні їхнім батькам?..
Але робота триває. Відповіді шукаються. Після закінчення візитів моніторингу в сім'ї почнеться аналіз їх результатів, який, сподіваємося, нарешті дозволить правильно розставити коми в словах, винесених у заголовок. Головне, щоб державну дитячу політику вкотре не розвернуло навіженим вітром у невідомому напрямку...