Найбільша стаття держбюджету - дотації Пенсійного фонду (ПФУ), які перевищують 170 мільярдів гривень.
Як вийти з піке нарощування цього дефіциту ПФУ, керівники країни не знають. Проблема не лише в різкому зменшенні робочої сили через еміграцію чи старіння нації, також різко падає кількість учасників системи соціального страхування. За оцінками Світового банку, кількість застрахованих становить лише 52% від кількості працездатних в Україні. Де решта? Навіть якщо половина з них виїхали на роботу за кордон, виходить, що решта просто працює в "тіні". А за пенсією прийдуть усі. І якраз ті, хто не працював офіційно, найбільше звинувачуватимуть у мізерній пенсії державу, голосуючи за популістів, які обіцятимуть незароблені пенсії.
З усього обсягу дефіциту ПФУ левову частку становлятьвиплати чи доплати пенсіонерам, які, грубо кажучи, не заробили на пенсію. Такі виплати фактично є державною соціальною допомогою людям літнього віку. Таких людей багато, і вони свідомо паразитують на соціальній політиці держави, користуючись її недолугістю.
Україна - єдина країна в Європі, де соціальні внески платяться повністю за рахунок роботодавця, який цілком резонно вважає це податком, а не внеском. А от працівник нічого не платить, тому цілком резонно вважає, що держава зобов'язана виплачувати йому пристойну пенсію, адже він її… заробив. Саме заробив, а не відклав, як у більшості цивілізованих країн, де пенсія розраховується за внесками, а не за зарплатою.
Україна досі перебуває в радянській системі пенсійного забезпечення. Навіть не страхування, а саме забезпечення. Так, у профільному законі є поняття "страхувальник", але ним досі є роботодавець, а не держава в особі ПФУ. Тобто досі використовується абсолютно відірвана від реальності модель життєвого циклу, коли молода людина прийшла на завод і вийшла з нього на пенсію з одним записом у трудовій книжці.
Слабкість нинішньої вітчизняної солідарної системи виявляється в тому, що їй не довіряє суспільство. Це наслідок і популярних страшилок про те, що пенсійна система скоро помре і пенсій не платитимуть, і сумнівних тверджень, що "я до пенсії не доживу, а як доживу, то житиму не більше п'яти років". Статистика не підтверджує ані першого, ані другого упередження. Пенсії сплачувалися навіть у буремних 90-х минулого століття, зараз же це взагалі найзахищеніші державні видатки. І навіть при тому, що до пенсії доживають лише 60% новонароджених хлопчиків, живуть вони на пенсії довго - в середньому до 76 років (жінки - до 80). Усереднений показник у 78 років надалі називатимемо актуарним віком.
Люди з активною життєвою позицією зазвичай дбають про безбідну старість. Однак покладаються не на державну пенсійну систему, а на більш надійні інструменти накопичень, які в Україні здебільшого відсутні. Динаміка цін на нерухомість дуже нестабільна, фондовий ринок незрілий, банківські депозити ніби й цікаві, але хтозна, чи проіснують самі банки понад сорок років. А саме на такий термін потрібно розраховувати, коли планується пенсійний портфель. Приватні пенсійні фонди - теж ризиковані інструменти, особливо за дуже високих кредитних ставок і непрогнозованості дій Нацбанку.
Хвалена система обов'язкових пенсійних накопичень стала давати збій, і більшість країн світу починають відмовлятися від неї. Сорок років - занадто довгий термін прогнозування, особливо якщо вважати, що світові кризи відбуваються кожні 20 років, і при них згорають більшість інструментів заощадження з низьким рівнем ліквідності. Та й вартість обслуговування накопичувальної системи з урахуванням перестрахувальних і захисних інструментів надто висока - понад 6%.
Залишається стара солідарна система. Її обслуговування недороге - близько 1%. Вкрасти неможливо, - все сплачене нинішнім поколінням працівників одразу йде на виплату пенсій попереднім. Така система є відносно справедливою, особливо після того, як було впроваджено персоніфікований облік і здійснено реформи 2016-го, коли галузеві пенсійні системи було уніфіковано, за винятком військових і правоохоронних органів, в яких є свої специфічні вагомі аргументи не "лягати під Мінсоцполітики". Пенсія відносно захищена від інфляції, що є чи не головною місією ПФУ. Але чи чесна ця система?
У спрощеному вигляді вона виглядає так: кожний рік трудового чи страхового стажу множать на коефіцієнт, який показує співвідношення між зарплатою працівника та середньою зарплатою по країні, потім ці показники підсумовують, множать на величину оцінки одного року страхового стажу, - і це якраз і є розмір виплати на момент виходу на пенсію.
Під існуючий порядок розрахунку пенсії закладено як мінімум дві міни уповільненої дії. Так, спроби знищити ненависний податок у вигляді ЄСВ із боку роботодавців не припинились, як і спроби популістів збільшити вищезгаданий коефіцієнт. Сама ж людина відірвана від контролю за тим, якою має бути її пенсія, адже розрахунок робиться не за реальними внесками, а на основі даних про заробітну плату. Для фізичних осіб-підприємців зазначена система взагалі катастрофічна. Їм дозволили платити внески з мінімальної зарплати, але забули попередити, що в результаті і пенсія буде жалюгідною. І нібито все правильно, але в результаті людина почувається ошуканою, - занадто багато політичних чинників впливають на розмір пенсії.
Пенсійна система стане привабливою, якщо забезпечить рівень пенсійних виплат, співмірний з іншими інструментами заощаджень, але з нівелюванням ризиків.
Порівняємо для цього існуючу пенсійну систему та умовно-накопичувальну (детальніше про цю систему див. https://zn.ua/finances/pensionnoe-ne-doverie-ili-kak-sdvinut-pensionnuyu-reformu-_.html) на такому спрощеному прикладі. Людина має сорок років трудового та страхового стажу, при цьому її зарплата завжди була на рівні середньої по країні. В цьому разі її пенсія при оформленні в 60 років дорівнює 40% середньої зарплати на час виходу на пенсію. Цей рівень, який називається коефіцієнтом заміщення, є критичним, нижче якого виникає соціальна напруга в державі. Розрахунки при умовно-накопичувальній системі з урахуванням того, що до 2016 року рівень внесків до ПФУ був 34%, а після 2016-го - 18,6%, даватимуть 70%, тобто на 30% більше. І навіть якщо стаж при цьому буде на рівні середнього, тобто 33 роки, то коефіцієнт заміщення становитиме 0,57. У випадку, якщо людина виходитиме на пенсію не в 60 років, а пізніше, то в існуючій солідарній системі зростання її пенсії становитиме 3%, а при умовно-накопичувальній - 7%. Тобто людина буде зацікавлена пізніше виходити на пенсію, щоб та була більшою. Отже, умовно-накопичувальна система виглядає набагато більш привабливою, ніж солідарна, і Україна є чи не останньою країною в Європі, яка її не обрала.
Звичайно, перехід на розрахунок за внесками, врахування актуарного віку, застосування формули розрахунку пенсій в умовно-накопичувальній системі самі по собі до успіху не приведуть. Потрібно здійснити "бруттизацію зарплат", тобто перейти від нарахувань на зарплату до відрахувань із зарплати. При цьому рівень "бруттизації" має бути повним.
Необхідно максимально зменшити вплив політичних факторів при визначенні вікових параметрів, які стосуються пенсійного страхування. Насамперед базовою одиницею має бути мінімальний трудовий (до 2001 року) і страховий стаж (після 2001-го). Його потрібно прив'язати до усередненого рівня працездатності. Статистика показує, що пік працездатності припадає на 48 років. А от у 60 років він на 15% нижчий. Це вік, після якого працедавець, як правило, не бере такого працівника на роботу. Назвемо його умовно віком втоми. І сукупність стажу та віку втоми є необхідною умовою для виходу на пенсію. Але недостатньою.
Потрібно також додати умову, що при цьому рівень пенсії не може бути нижчим за мінімальний, який є політичним параметром, але який ряд політиків хочуть прив'язати до мінімального споживчого кошика. Прив'язка цього рівня до умови виходу на пенсію утримуватиме політиків від бажання маніпулювати статистичними даними, а також стимулюватиме вимогу працівника до працедавця платити "білі" зарплати.
Ще один пенсійний параметр - вік немічності. Це вік, у якому роботодавець намагається звільнити працівника через низький рівень віддачі. У цьому віці людина не може своєю працею забезпечити свого існування. Саме при досягненні цього віку мають включатись інструменти державного соціального захисту. Тобто виплати до мінімальної пенсії, навіть якщо людина не заробила ні стажу, ні відповідного розміру внесків. Але при цьому в такого пенсіонера не має бути інших джерел існування. Щоб уникнути зловживань, доцільно впровадити обов'язковість для дітей платити аліменти батькам похилого віку, якщо вони живуть окремо, принаймні в розмірі мінімальних страхових внесків. Це, до речі, також зменшить рівень махінацій і при оформленні житлових субсидій. Вік немічності доцільно встановити як середній між віком втоми та актуарним віком.
Успішність реформування пенсійної системи має дуже чіткий індикатор - рівень застрахованості людей працездатного віку. Фактично це рівень довіри громадян до цієї системи, як і до держави в цілому. Потрібного для балансу Пенсійного фонду показника у 85% застрахованих від кількості працездатних проти нинішніх 52% можна досягнути вже за кілька років після впровадження умовно-накопичувальної системи.
Звичайно, для цього знадобляться кошти - приблизно 4 мільярди гривень додатково в перший рік запровадження для нових пенсіонерів. Але якщо цього не робити, то скоро ніхто не платитиме до ПФУ більше за мінімальний внесок, а люди "голосуватимуть ногами", виїжджаючи за кордон. Тим паче, що гроші є, - недавно в офісі президента заявили, що вони планують додатково виділити понад 20 мільярдів на пенсійні виплати. Можливо, у президента про додаткові джерела доходів державного бюджету знають більше, ніж в уряді. Якщо так, то є всі підстави для якнайшвидшого впровадження об'єктивної та сучасної умовно-накопичувальної пенсійної системи.