Повідомлення про узгодження проекту Меморандуму про економічну та фінансову політику (МЕФП) між Кабміном України і МВФ, у якому обіцяється підняти цього року тарифи на газ на 30%, а на комунальні послуги - на 62%, посіяло тиху паніку в умах і без того запресованих громадян. НКРЕ - абревіатура, яку сьогодні знає кожна бабуся, - працює останнім часом день і ніч, штампуючи нові й нові підвищення.
У середині грудня було піднято тарифи на тепло для 160 теплогенеруючих підприємств по всій Україні, Зокрема в Києві, на 35% (постанова НКРЕ від 14.12.2010, №1729). 13 січня в країні зросли тарифи на електроенергію - на 30% (постанова НКРЕ від 13.01.2011, №8). Не забудемо, що ще 1 серпня
2010-го вартість газу для населення зросла на 50% (постанова НКРЕ від 13.07.2010, №812).
Слідом за «теплими» потягнулися й «холодні» тарифи - чому б ні, під шумок? 20 січня НКРЕ підняла їх для 39 «водоканалів» - у Києві, Львові, Хмельницькому, Черкасах і далі за списком.
Враховуючи те, що ніхто з комунальників або членів уряду не заявляв про досягнення 100-відсоткового покриття собівартості ЖК-послуг, слід очікувати чергових підвищень. У цьому зв’язку доречно розглянути три питання: чи треба підвищувати тарифи взагалі? Якщо так, то - наскільки? І якими будуть наслідки?
Навіщо підвищувати тарифи?
МВФ не дає на це запитання чіткої відповіді, а комунальники і міністри в один голос кажуть: ми несемо колосальні збитки через те, що тарифи не покривають собівартості послуг і... треба модернізувати галузь. Закономірне запитання: чому ж досі підприємства ЖКГ не збанкрутували? Очевидно, тому, що, крім платежів населення, вони мають інші джерела доходів. Які?
Згідно із Законом «Про житлово-комунальні послуги», якщо тарифи нижчі за економічно обгрунтовані витрати на їхнє виробництво, то орган, який встановлює такий тариф, має компенсувати різницю. Раніше це був обов’язок місцевого бюджету, тепер він автоматично перейшов до НКРЕ. Останнє, очевидно, стало цілковитою несподіванкою і для Нацкомісії, і для всього уряду.
Компенсацію різниці в тарифах, введено в закон цілком логічно, оскільки ЖК-тарифи, на мою думку, категорія соціально-економічна, а не суто фінансова. Неможливо затвердити який завгодно розмір тарифу, оскільки споживач не тільки не зможе його сплатити, а й не зможе прожити без води і тепла. Виробник, у свою чергу, просто не матиме кому продати свої послуги. Саме тому в законі про ЖКП встановлено не один (економічна обгрунтованість), а цілих сім принципів формування ЖК-тарифів: доступність послуг (у сенсі оплати), прозорість структури і складових тарифів, відкритість при їхньому формуванні, відповідність ціни якості та кількості послуг, гарантії соціального захисту і, головне, випереджальне зростання доходів населення у порівнянні зі зростанням тарифів.
Зрозуміло, що запитання до уряду М.Азарова або до того ж таки МВФ про дотримання цих принципів має суто риторичний характер. Як вони «розрулюють» проблему компенсації різниці тарифів і собівартості - це їхня справа. Старий механізм сяк-так працював: або уряд посилав субвенції на місця (особливо перед виборами), або в місцевому бюджеті були гроші, як у Києві. Поки не…
Прийшов Космос
Це - показовий випадок, який потребує окремого розгляду. Виявилося, що згадану різницю можна й не покривати! У цьому разі «Київенерго» перестає платити за газ, НАК «Нафтогаз України» прикручує вентиль, температура теплоносія на ТЕЦ-5 і 6, природно, падає. Щоправда, зовсім заморозити систему уряд не дає - київський варіант Алчевська обійдеться держбюджету незрівнянно дорожче. Та головне, що після кількаразових «прикручувань» керівництву міста нічого за це не було. Населення трохи померзло, але, що цікаво, продовжувало справно платити. У 2010-му, наприклад, кияни сплатили 99,3% нарахованих сум!
Усім іншим теж добре: Черновецький змусив попередній уряд зважати на нього, підписати меморандум про невідключення газу; «Київенерго» заощадило, коли знижувало температуру теплоносія, а новий уряд дав команду розрахуватися з «Нафтогазом». Київ укотре взяв кредити й віддав у 2010-му «Київенерго» 1,9 млрд. грн., при цьому залишивши в себе 157 млн. грн. чистого прибутку.
Як місто при напівпорожньому бюджеті повертатиме кредити - нікого не турбує (буде інший уряд або інша КМДА). А от приваблива власність у столиці залишилася - чому б не забрати її за борги?
Отже, комунальники за свої прохолодні послуги рано чи пізно, але отримують сповна, навіть з певною переплатою, оскільки в тариф ніколи не закладається рівень оплати 100% - максимум 95% або й нижче.
Що ж до «модернізації галузі», то це - словеса. Для оновлення основних фондів потрібні дуже великі капіталовкладення (з держбюджету або інвестиції). Навіть багаторазове підвищення тарифів дати їх не може - у принципі. Для оновлення тільки тепломереж і тільки в Києві потрібно 3 млрд. грн. - це дорівнює щомісячним нарахуванням за ЖКП по всій Україні!
Свого часу у Великобританії уряд скупив близько 100 приватних «водоканалів» країни, звів їх в одну державну компанію, багато років оновлював фонди, зробив підприємство прибутковим і тільки потім почав частинами його продавати. Це як приклад.
Кому від підвищення добре
Якщо комусь і потрібне підвищенням тарифів, то тільки самим комунальникам. Тут я ні для кого не відкрию секрету, якщо скажу, що комунальні за призначенням підприємства перестали бути комунальними за власністю, тобто перестали належати міським громадам. У столиці до приходу Черновецького міській громаді належало 12,73% акцій «Київенерго», 50% + 1 акція - державі, а от власниками решти були дві кіпрські компанії (окреме спасибі Олександру Олександровичу).
Зрозуміло, що за такого розкладу докорінно змінюються пріоритети - не забезпечення городян теплом, а отримання максимального прибутку. Причому без будь-якої модернізації, встановлення лічильників (давно закуплених на кредит Світового банку) та інших непотрібних речей - тупим, але практичним підняттям тарифів.
Але чому тоді найперше, що спробував зробити Черновецький, ставши мером, це - розігнати утворений його попередником «Київенергохолдинг»? Нагадаю, що до нього увійшли «Київводоканал», «Київгаз» і «Київенерго», які надають послуги, і дві згадані кіпрські компанії, які нічого не робили, але мали близько 40% доходу. Чи піднялися ЖК-послуги на новий рівень з приходом «кіпрського капіталу»? Не смішіть народ: холдинг виявився насосом для відкачування грошей з кишень киян і бюджету! І це так Черновецький захотів домогтися справедливості?
На одному з «Шустер-шоу» в 2006-му моторний секретар Київради зухвало кидав в обличчя колишньому грізному хазяїну міста обвинувачення у зникненні майна столиці. Проте погрози на адресу «Київенергохолдингу» припинилися невдовзі після того, як майбутній кандидат у президенти України Олександр Пабат на чолі «Громадянського активу Києва» утворив у Київраді більшість (звісно, конструктивну) з Блоком ЛЧ. Секрет простий: спонсорами «Активу» і хазяями «Холдингу» були одні й ті самі люди з рідкісними для кіпріотів прізвищами - Іванов і Хмельницький. Тому тема «повернення «Київенерго» зникла, а на зміну їй прийшло пам’ятне всім киянам підвищення тарифів у 3,4 разу. Такий собі «чейндж» - тобі більшість, нам - тарифи.
Тепер, сподіваюся, зрозуміло, що в наших українських реаліях питання тарифів нерозривно пов’язане з питаннями власності.
У чиїх руках київські тарифи
Яка сьогодні доля «Київенерго» та інших комунальних підприємств? За часів більшості БЛЧ і ГАК з міста «пішли» не тільки земля і нерухомість, а й найкращі підприємства, у тому числі 12,73% акцій «Київенерго». З призначенням на столицю Олександра Попова тема «повернення вкраденого» закономірно актуалізувалася знову. Проте при різких заявах і більш-менш законному поверненні «Київміськбуду», «Київводоканалу» і «Київгазу» у власність міста Олександр Павлович був дуже обережний у висловлюваннях про «Київенерго». В інтерв’ю УБР 25 жовтня 2010 р. тоді ще віце-мер сказав: «Що стосується «Київенерго», то це акціонерне товариство, місто має там тільки 12% своїх активів».
Така «непослідовність», попри красиві слова про концесію, виглядає дивно. Раніше КМДА мала в управлінні держпакет, який разом з власними акціями забезпечував їй контроль над діяльністю і, головне, тарифами цього монстра. Потрібно пам’ятати, що в 1998 році при перетворенні державної АЕК «Київенерго» на АЕК «Київенерго» (відчуваєте різницю?) батьки столиці і керівництво «старої» компанії (де були тільки ТЕЦ-5 і 6) загнали туди «головного опалювача» міста - «Київжитлотеплокомуненерго», власне всі котельні столиці. Єдине вціліле підприємство - «УкрКанПауер» (згодом «Дартеплоцентраль», тепер ЗАТ «Екостандарт»), збереглося тільки тому, що там була частка іноземного капіталу.
Тому на місці О.Попова, якби він діяв в інтересах киян, логічно було домагатися не тільки повернення украдених акцій, а й управління держпакетом - повного контролю над «Київенерго». Далі можна було б говорити про демонополізацію підприємства як утворення цілком штучного, з метою створення конкуренції між компаніями, які управляють її окремими частинами. Достатньо сказати, що навіть зараз місто розбите на дев’ять районів теплових мереж, а кожна з 200 наявних котелень узагалі працює автономно (наскільки я розумію).
Проте сьогодні це - зі сфери фантастики, тому що з вуст керівництва міста питання повернення «Київенерго» навіть не звучить, воно плавно перейшло у питання... віддачі. У концесію. Такий поворот справи пояснюється дуже просто: сьогодні «кіпрський» пакет акцій опинився в руках Р.Ахметова. Для чого, питається, він був спонсором партії, яка поставила О.Попова на столицю, якщо «Київенерго» повернеться у власність Києва?
Економічно обгрунтований рівень
Хоч би що розповідали міністри, власники і директори, а запитання «Яким є економічно обгрунтований рівень тарифу?» просто некоректне. Оскільки не визначено самого поняття: що включати в тариф, які складові, в якому співвідношенні тощо. Раз не визначено, то - довільно. Сьогодні кожен хазяїн закладає в тариф усі валові витрати, тому у відкритому доступі не можна знайти жодної чіткої калькуляції тарифу. Усе, крім газу, зарплати і податків, ховається у статтю «інші витрати» або «упаковується» в комерційну таємницю, хоча підприємство - нібито народне!
На підтвердження того, що в «економічно обгрунтований рівень» закладається усе в міру потреб і жадібності, наведемо діаграми рівня тарифів у містах України на 1.01.2011 року (//www.minregionbud.gov.ua/file/link/76932/file/Informatsija_pro_taryfy.xls ).
По-перше, неможливо зрозуміти, чому за однакової вартості газу - а вона становить від 60% до 70% ціни гігакалорії - тарифи відрізняються в 2-2,5 разу (рис. 1)? По-друге, попри те що в Києві гігакалорія чи не найдешевша, вартість гарячої води менша або майже така сама, як у Запоріжжі, Миколаєві, Полтаві, Рівному, Сумах, Харкові, Черкасах і Чернігові (рис. 2). Хоча там тепло дорожче! Аналогічна ситуація, у перерахунку на сезонний тариф, і з опаленням (рис. 3). Чому, по-третє, вартість опалення в Сімферополі і Севастополі відрізняється більш ніж удвічі, а ціни теплової енергії відрізняються мало?
Таких «незрозумілостей» безліч, і свідчать вони тільки про одне: немає єдиного, закріпленого нормативно, алгоритму розрахунку тарифу. А без цього, повторюся, питання про економічну обгрунтованість - втрачає сенс. Якщо президент Віктор Янукович, казав, що треба запровадити однакові тарифи у всіх регіонах у сенсі єдиного нормативного тарифу, то він правий. Якщо ж його міністри з ЖКГ вважають, що можна запровадити однаковий тариф на воду по всій країні, то це дурість: у Кримському каналі щосекунди втрачається шість кубометрів води, тому на півострові вода ніяк не може коштувати стільки ж, скільки в Черкасах чи Запоріжжі. У цьому разі треба запроваджувати державні програми компенсацій, але - як виняток, а не як правило.
Наслідки
Чи правильно робить Кабінет міністрів і адміністрація президента України, яка стоїть за його спиною, вимінюючи кредити у МВФ на тарифи для населення, стане ясно вже невдовзі - народ уже платить за новими цифрочками. Точна статистика за лютий з’явиться наприкінці березня. Вона й покаже: чи адекватні нові тарифи вмісту українських гаманців? Поки що грім не вдарив, але вдалині - гримить. Якщо в листопаді 2010-го населенню було нараховано 3 млрд. грн. за ЖКП, і рівень оплати був 90%, то в січні 2011-го нарахування підскочили на 50% (!) - до 4,5 млрд. грн., а рівень оплати впав до 84%. При цьому сумарний борг населення останні три місяці постійно зростає - відповідно на 2,3%, 5,5%, 6,3%. Зараз він перевалив за 12 млрд. грн., чого досі ніколи не було. Мені особисто це дуже не подобається.