Серед відзначених - доктор юридичних наук, професор кафедри інтелектуальної власності, інформаційного та корпоративного права юридичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка Зорислава Ромовська.
- Пані Зориславо, оскільки ваша книжка називається "Час вибрав мене", дозвольте розпочати інтерв'ю із запитання: "Коли, як і для чого вас "вибрав Час"?"
- Одразу важко відповісти… Ще зі шкільних років запитувала себе, ким буду. Хотіла стати лікарем. А вийшло як вийшло...
- Не жалкуєте, що стали правником?
- Ні. Але мрія стати лікарем була. Та й мамин брат був лікарем.
- Як ви вважаєте, який відсоток українців є державотворцями на цей час?
- Основним державотворцем є жінка, яка народжує дітей… А ті, хто називає себе політиками… Що таке політик? Політики у Верховній Раді? Але ж "поліс" - це держава. Я проти приватизації слова "політик".
- Одного разу я думав над тим, які професії головні. Учитель, лікар… Чи не так?
- Як казав свого часу Бісмарк? Війни виграють не генерали, а вчителі і священики. Всі чоловіки по маминій лінії - священики.
- "Борітеся - поборете!" - закликав наших попередників Тарас Шевченко. Як гадаєте, скільки ще має тривати боротьба українців за гідну, заможну Україну?
- Думаю, навіть упевнена, боротьба ще триватиме. Але непокоїть, що байдужості ще чимало. А байдужість - як інфекція.
- А ось Семен Глузман вважає, що в нас, "українців, є особлива риса - фермент спротиву". Погоджуєтесь?
- Абсолютно. Я цитую Глузмана у своїх творах.
- А як тоді ставитеся до твердження Миколи Міхновського, що "головна причина нещасть нашої нації - брак націоналізму серед широкого її загалу"?
- Семен Глузман говорив про тих, хто був у радянських концтаборах. А широкі маси проявляють байдужість.
- Чому?
- Може, матеріальні турботи поглинули. Може, переконані: хто сидить тихо, буде спокійніше і йому, і його дітям. Сто років тому пролунали слова Євгена Чикаленка: "Українці - недоварена нація". До речі, саме він профінансував видання "Словаря української мови" Бориса Грінченка, будівництво Українського дому у Львові і зробив ще чимало добрих справ. Прочитала я ці слова Є. Чикаленка давно. Було дуже прикро, тому заховала їх у потаємну комірчину своєї пам'яті. Хоча й погоджуюся з цим вироком. Врешті, дуже багато чинників не давали й не дають досі українській нації "доваритися".
- Справді, таких чинників у нашій історії було чимало.
- "Кого улещено дарами, кого утоплено в крові", - пояснила ситуацію Ліна Костенко. Згадаймо розстріляних комуністичною владою кобзарів та лірників, письменників, артистів, художників, професорів, академіків…Тобто українську націю було обезголовлено. А що нація - без інтелігенції, без духовних лідерів?
- А згадаймо 1933-й!..
- Голодомор 1933 року! До речі, цей рік в Українській радянській енциклопедії назвали щасливим роком розквіту села. І в історичному вимірі часу - це відбулося зовсім недавно. Цілими століттями, - писав Євген Сверстюк, - дорога вірності пахла для українців кров'ю, а дорога зради - коритом та службовим мундиром. За роки незалежності українська нація відчутно змужніла, набираючись усвідомлення своєї гідності. Потужну ін'єкцію патріотизму ввів українцям Віктор Ющенко. Президент України відчинив двері свободи, відкрив архіви. Це - дуже багато. Правда, не вдалося йому перемогти олігархів. Не зумів схилити їх на службу Україні. У цьому його біда. А скільки нечистот вилито на чинного президента, а заодно - й на всю Україну. І жодного доброго слова - про те, чого Україна за ці роки досягла.
- Пані Зориславо, а тепер - про вашу діяльність, плідну законодавчу роботу.
- Просто - це моя праця. Передусім - законодавча. У 1991 році Верховна Рада прийняла мій проект Закону УРСР "Про власність".
- Це був ваш перший доробок?
- Так. Там містилося чимало нових, дуже важливих приписів, які стосувалися економічного життя держави і які стали фундаментом для інших законодавчих актів. Упродовж 1991-1998 років я брала участь у розробці проектів приватизаційного законодавства. Як народний депутат України (у 1998-2002 роках) продовжила активну творчу працю, зокрема написала проект Сімейного кодексу України. Багато іноземних науковців визнали Сімейний кодекс таким, що найбільше зорієнтований на систему загальнолюдських цінностей. Я була автором двох (із шістьох) книг Цивільного кодексу України - "Особисті немайнові права фізичної особи", "Спадкове право". Стала автором проектів законів "Про регламент Верховної Ради України", "Про політичні партії", "Про виконавче провадження" та "Про реєстрацію прав на нерухомість". Опублікувала такі правничі книжки (монографії й підручники): "Права та обов'язки батьків та дітей"; "Аліментні зобов'язання"; "Цивільне право України. Підручник" (у співавторстві); "Українське цивільне право. Загальна частина. Академічний курс. Підручник" та ін..
- У чому полягає їхня новизна?
- Новизна їхня полягає в тому, що, поряд із доступним для кожного читача аналізом чинного законодавства та практики його застосування, в книжках подаються історія писаного українського права, сутність українських звичаїв та традицій, українська національна філософія, закарбована у приказках та прислів'ях, думки таких світочів нашого народу як Григорій Сковорода, Тарас Шевченко, Іван Франко. Ще видала такі три книжки: "Сімейний кодекс України. Науково-практичний коментар", "Цивільний кодекс України. Науково-практичний коментар", "Цивільний процесуальний кодекс України. Науково-практичний аналіз" (у співавторстві). Численні критичні зауваження щодо змісту Цивільного процесуального кодексу України, зроблені на сторінках цього видання (останнього - в переліку), було взято до уваги під час опрацювання нової редакції цього Кодексу, прийнятого Верховною Радою України 2017 року.
- Пані Зориславо, ви такий багатогранний правничий творець!
- Це моя робота, моє призначення - створювати те, що необхідне нашим людям, - передусім, тим, хто опановує різні складові права. А також публікувала статті у провідних правничих журналах України. Власним коштом мені вдалося видати "Роздуми небайдужої жінки (про політику і життя)", в якій, зокрема, подано історію життя Степана Бандери. А ще - "Мозаїка слова", в якій зібрано думки українських видатних і "простих" людей, які допоможуть читачеві у формуванні його світогляду. В рамках цієї ж серії - книжечка "Тарасові думи нам на щодень", у якій зібрано уривки з творів Т. Шевченка, що справді можуть знадобитися читачеві. До речі, її перекладено шрифтом Брайля: завдяки цьому вона стала першим виданням творів Т. Шевченка для людей з вадами зору. Хотіла ще додати, що книжку цю розіслано всім українським діаспорам світу, а книжечку "Кохання струни золоті", в якій зібрано лірику українських поетів різних часів, розповсюдила по військових шпиталях. Ну й останньою я видала книжку "Час вибрав мене. Право. Юридична публіцистика. Спогади. Есеї."
- Її цікаво читати навіть не правникові. Ви - ще й громадський діяч…
- Довелося й це пізнати. Член правління Львівського регіонального товариства "Меморіал", один із засновників Товариства української мови у Львівському університеті. 1988 року, перебуваючи на громадській посаді голови Жіночої ради Львівського університету, організувала перше в радянські часи святкування Дня матері. Я активно підтримувала діяльність Народного Руху України, була делегатом Першого форуму української інтелігенції.
- Чи згадують нині українці Франкове - "Дух, що тіло рве до бою"?
- Іноді згадують.
- Чому? Чим пояснити?
- Книжка втратила свою цінність.
- Недавно Світлана Алексієвич висловила думку: "Ви знаєте, така ситуація у всьому світі… Якесь тотальне торжество посередностей!" Невже посередності панують у світі?
- То, я б сказала, - сірий колір. Якось ми всі посіріли… Але вкраплення помаранчевості в нас є. Все залежить від багатьох чинників - батьків, першої вчительки, від викладачів.
- Скільки часу ви працювали над "Мозаїкою слова"?
- О, дуже багато років. Вона якось робилася-творилася потихеньку. То є так: шукала в бібліотеці своє. Тобто шукала те, що мені потрібно. І наштовхувалась на різні думки, які потихенько збирала.
- Чи пізнали ви вже себе?
- (Думає). Я дуже добре знаю і свої плюси, і свої мінуси. Багато в чому я є копією своїх батьків. Знаю, на що я здатна і чого не зроблю за жодних обставин.
- Чи турбують вас думки про старість?
- Коли дивлюся в дзеркало. Зрештою, той, хто хоче довго жити, не зможе перескочити стану старості.
- Чим для вас є час?
- Дуже великою цінністю. "Здається, часу і не гаю, а не встигаю", - як каже Ліна Костенко.
- Яке заняття для вас є нині насолодою?
- Щоденна праця. Поспішаю, бо часу переді мною не так багато. Я не відчуваю часу, коли сиджу за комп'ютером, негаразди і хвороби відступають на другий план. Прагну написати те, що почала.
- Чим більше живете - розумом чи серцем?
- Серцем.
- Чи Україна потрібна світові?
- Звичайно. І світ про це знає. Передусім - Європа. Пригадується таке. Кілька років тому я мала нагоду подарувати послу Франції в Україні керамічну тарілку з вишуканими космацькими писанками. Він подякував і закінчив побажанням: "Бережіть це багатство, бо ми своє уже втратили!".
- "Чому любов до свого народу, - запитував у своєму "Щоденнику" Олександр Довженко, - є націоналізм?" І справді: чому? Чому всім націям світу можна про себе подбати, а українцям - ні?
- Бо так вважають наші "визволителі". До речі, недавно у кнесеті прийнято закон, яким проголосили Ізраїль національною державою євреїв. І ніхто з українських євреїв не назвав його (цей закон) націоналістичним. Нам би перейняти від них бодай дещицю такої національної згуртованості.
- І насамкінець: про що мрієте?
- Долюбити. Доробити те, чого ніхто, крім мене, зробити не може. "Якщо не я, то хто"?
- Дякую, пані Зориславо, за цю поважну розмову.