Суть спору полягає в тому, що старший науковий співробітник Інституту математики Національної академії наук України Ірина Єгорченко на парламентських слуханнях на тему "Стан та проблеми фінансування освіти і науки в Україні" 16 листопада 2016 року сказала: "На жаль, у нас навіть у Київському університеті декан факультету відомий псевдонауковець пан Тесля ...вчить студентів невідомо чому..." Обурений цим виступом декан факультету інформаційних технологій Київського національного університету імені Тараса Шевченка Ю.Тесля звернувся до Печерського районного суду м. Києва з позовом до І.Єгорченко (про визнання вказаної інформації недостовірною і стягнення 50 тис. грн моральної шкоди) та до Верховної Ради України (про розміщення спростування даної інформації як недостовірної). У перебігу процесу від претензій до Верховної Ради України Ю.Тесля відмовився.
Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 9 жовтня 2018 року позов було задоволено частково: інформацію, виголошену пані Єгорченко, визнано недостовірною, але в стягненні моральної шкоди відмовлено. За апеляційною скаргою відповідача, постановою Київського апеляційного суду від 9 січня 2019 року вказане рішення Печерського районного суду було скасовано в повному обсязі, у позові до І.Єгорченко відмовлено в повному обсязі. Водночас апеляційний суд визнав наведені висловлювання відповідача І.Єгорченко оцінними судженнями.
Цей судовий спір є унікальним не тільки для України. Він має значно ширше, певною мірою прецедентне, світове значення. Перебіг спору та його результати можуть слугувати уроком для правничої, наукової і освітньої спільнот, а висновки неодмінно вплинуть на саму можливість виникнення подібних процесів у майбутньому й на їх результати. Розглянемо ці аспекти докладніше.
1. По ходу цього спору сторона відповідача І.Єгорченко неодноразово пояснювала, що оцінку "псевдонауковець" Ю.Тесля "заслужив" тим, що розробив, викладає студентам і активно пропагує, в тому числі в популярних публікаціях (це означає - поширює серед широких верств населення!), свою так звану теорію несилової взаємодії (теорію несилового світу). Позивач Ю.Тесля власного авторства не заперечував і навіть надав суду свою популярну книжку як речовий доказ.
Заявлена паном Теслею суть цієї "теорії", яка принципово суперечить усім відомим і безліч разів підтвердженим на практиці законам медицини, фізики загалом і механіки зокрема, полягає в тому, що як жива, так і нежива природа підпорядковуються ідентичним законам (універсальна теорія "всього"), а рухи всіх об'єктів здійснюються виключно внаслідок внутрішньої волі цих об'єктів. Наприклад, у статті Ю.Теслі (із співавтором) "Понятийный аппарат теории несилового взаимодействия" сказано (тут і далі - мовою оригіналу): "В теории несилового взаимодействия движение представлено как проявление интроформационного содержимого материальных образований. Оно не является результатом внешнего принуждения к перемещению. Оно является результатом проявления "внутренней воли" (отношения к проявлениям других объектов - интроформации) самого образования". Тобто, скажімо, вагон потяга, причеплений до електровоза, рухається не тому, що його тягне електровоз ("внешнее принуждение"), а тому, що вагон виявляє внутрішню волю ("бажання їхати"). Таким чином повністю спростовуються відразу всі три закони Ньютона. Однак на даний момент немає жодних підстав вважати заперечення теорії Ньютона справедливим і загальновизнаним. Зокрема, до суду надійшов документ з експертною думкою доктора технічних наук професора Є.Гаєва, в якому цілком слушно стверджується, що з середини XIX століття ніхто не намагався відмовитися від ньютонівського поняття сили. Але навіть якщо пристати на точку зору видатного німецького фізика Генріха Герца, який створив "безсилову" теоретичну механіку, то ця нова механіка була лише реінкарнацією ньютонівської механіки, іншим її формулюванням. Усі наслідки обох теорій збігаються. Це й не дивно, бо обидві були з успіхом побудовані для адекватного опису явищ природи і техніки, а вони є об'єктивними і не залежать ані від волі великих учених Ньютона (першовідкривача цих законів) і Герца, ані від довільних тверджень нових "теоретиків".
У статті Ю.Теслі (із співавтором) "Теория несилового взаимодействия и ее приложения к диагностике сердечно-сосудистых заболеваний", зокрема, вказується, що "законы существования и живой, и неживой материи едины", тобто, на думку авторів, закони існування каменя і серця однакові. Відтак випливає, що, наприклад, спеціалісти-мінералоги, опанувавши закони, за якими утворюються, існують і розпадаються мінерали, можуть лікувати і людське серце. Отже, як влучно зазначив іще один експерт - академік НАН України О.Кришталь, така позиція означає, що "реакції живої і мертвої людини не повинні відрізнятися", а також що "ця стаття не містить необхідних ознак наукового дослідження та є типовим прикладом псевдонаукової діяльності".
Професор Є.Гаєв, аналізуючи недоречне використання в текстах пана Теслі терміна "інформація", в експертному висновку додав: "Общепринятое в науке понимание этого термина ["информация"] обязательно включает в себя субъект, мыслящее существо. Таким образом, пан Тесля поступает не как ученый, познающий объективный мир, а как церковник, постулирующий Символ Веры, из чего потом и исходит: "независимо от нашего сознания существуют системы информации в объектах различной физической природы". Тут варто доповнити шановного експерта. Під час судових засідань і впродовж перерви між розглядами в Печерському та Київському апеляційному судах пан Тесля неодноразово затято й беззастережно стверджував, що інформація керує світом, а фізика застаріла. Такі погляди відповідають навіть не релігійному рівню свідомості, а дорелігійному, магічному сприйняттю реалій. Фактично, з одного боку, заперечується існування незалежного від людини матеріального світу, який саме й вивчає фізика, а з іншого - вважається доречним на підставі довільних міркувань та комп'ютерного моделювання висловлювати якісь універсальні твердження щодо неживої і живої природи. Таким чином, погляди пана Теслі є втіленням магічного підходу первісної людини та ще й доволі плутаними й суперечливими.
Отже, "псевдонауковість" пана Теслі з погляду сутності висловлених положень не викликає жодних сумнівів. Водночас претензії автора на науковість цих положень теж, безумовно, мали і мають місце, оскільки його статті з викладенням "теорії несилової взаємодії" надруковано в так званих фахових виданнях, тобто виданнях, спеціально призначених для публікації саме наукових творів, які, зокрема, зараховуються при захисті наукових дисертацій. Крім того, пан Тесля й формально виступав у ролі керівника дисертацій, де містилися фрагменти, які відповідали його висловленим раніше поглядам. Отже, у відповідача І.Єгорченко були всі підстави для оцінки позивача як "псевдонауковця". Під час процесу всі присутні, включно із представниками засобів масової інформації, остаточно переконались у справедливості її характеристики, яка пролунала в стінах Верховної Ради.
2. Але насправді суди обох інстанцій у ці тонкощі занурюватися не стали. Задовольняючи позов, суд першої інстанції обмежився твердженням, що позивача, який має державно підтверджений статус наукового працівника (доктор технічних наук, професор) не можна називати псевдонауковцем, оскільки саме держава визнала його статус науковця. Натомість суд апеляційної інстанції на таку позицію не пристав і визнав характеристику "псевдонауковець" оцінним судженням.
Зазначимо, що як тільки стало відомо про рішення апеляційного суду, позивач Ю.Тесля поширив інформацію, наполягаючи, що "нова стратегія моїх опонентів дозволила їм відмінити рішення Печерського районного суду і не задовольнити мій позов. Тепер вони вже не доводили, що я псевдонауковець. Вони доводили, що це була наукова дискусія (на парламентських слуханнях?!), і те, що сказала Єгорченко І.А., є ОЦІНОЧНЕ СУДЖЕННЯ!".
Насправді пасаж про "нову стратегію" відповідача не відповідає дійсності. Так, іще в першому документі, який на дату початку судового процесу називався "заперечення", сторона відповідача стверджувала, що "на етапі наукової дискусії визначення "псевдонаука", "псевдонауковець" є оціночними судженнями", що "оціночні судження щодо наукових теорій не можуть бути предметом судового захисту". Тобто в цих твердженнях сторона відповідача зробила наголос на дуалізмі оцінки "псевдонауковець" в юридичних спорах з огляду на зміст цього терміна в суто науковому сенсі.
Безумовно, з погляду юридичного вирішення судового спору поняття "псевдонауковець" є оцінним судженням. Відповідно до ч. 1 і ч. 2 ст. 263 Цивільного процесуального кодексу України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Вимога законності, зокрема, означає, що суд кваліфікує спірні правовідносини, тобто дає їм правову оцінку, за нормами матеріального права, які містять і норми процедурного права, що визначають поведінку суб'єктів спірних правових відносин. Застосування судом норми матеріального права полягає у зіставленні встановлених обставин у справі з ознаками норми матеріального права, яка регулює поведінку учасників спірних правовідносин, і в установленні відповідних правових наслідків у разі порушення норми кимось з учасників.
Оскільки нормативного (еталонного) визначення поняття "псевдонауковець" не існує, суд не може визначити, є це твердження достовірним чи ні, бо, за відсутності нормативного (еталонного) визначення, суду немає з чим порівнювати. Як указав відомий фахівець у сфері боротьби із псевдонаукою (на якого, до речі, посилалася сторона позивача) професор С.Кутателадзе, "псевдонаука, як і наука, відноситься до речей, які легше вказати, ніж визначити строго".
З іншого боку, з погляду наукової оцінки характеристика "псевдонауковець" може мати й певне фактичне підґрунтя. Наразі саме так і було, про що свідчить низка експертних висновків фахівців із природничих та технічних дисциплін, наданих суду. Але юридичний аспект проблеми полягає в тому, що, відповідно до українських правових традицій, наукові спори не можуть вирішуватися в суді. Згідно з п. 17 постанови пленуму Верховного суду України від 27 лютого 2009 року №1 "Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи", у порядку цивільного чи господарського судочинства… не можуть розглядатися наукові спори, тобто вимоги про спростування інформації наукового характеру.
У зв'язку із цим слід наголосити, що всі висновки наукової спільноти про цінність чи достовірність наукової публікації мають оцінний характер, як-от, наприклад, "видатний учений", "значний внесок у науку", "дисертація є вирішенням важливої наукової проблеми" тощо. Відповідні висновки можуть бути зроблені й зазвичай робляться на підставі фахових експертних оцінок, а не в судовому порядку. Але й залучення найкращих експертів не може гарантувати справедливості оцінки певної наукової праці, що неодноразово траплялося в історії науки. А як же з пошуком істини? Можна не хвилюватися: усе гаразд. Наука поступово, крок за кроком, у кожному конкретному випадку, для кожної конкретної проблеми наближається до істини. Ба більше, застосовує набуті знання в повсякденній інженерній, медичній, військовій і правоохоронній практиці. Але пошуки істини мають відбуватися виключно науковим методом. Псевдонаукове базікання треба відразу відкинути, бо довільні припущення, які неможливо перевірити на досліді й які суперечать уже наявному досвіду людства, не здатні бодай наблизитися до істини. Ясна річ, що ці складні проблеми, належне вирішення яких може бути розтягнуте в часі, не слід розв'язувати в судовому порядку.
Для вирішення справи в судових провадженнях, про які йдеться, було два варіанти: або визнати твердження відповідача оцінним судженням і відмовити в позові, або оцінювати твердження відповідача по суті, зокрема й з урахуванням наведених вище особливостей теорії несилової взаємодії та наявних експертних оцінок, але тоді визнати, що суд заходить у сферу вирішення судового спору і закрити провадження на підставі п. 1 ч. 1 ст. 255 Цивільного процесуального кодексу України, оскільки справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
3. Поміркуємо тепер, наскільки обґрунтованою може вважатися позиція суду першої інстанції, яка ґрунтувалася на твердженні, що офіційно визнаного доктора наук, професора не можна назвати "псевдонауковцем". Згідно з ч. 1 і ч. 2 ст. 7 Цивільного кодексу України, цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм, зокрема звичаєм ділового обороту. Звичаєм є правило поведінки, яке не встановлене актами цивільного законодавства, але є усталеним у певній сфері цивільних відносин. Звичай може бути зафіксований у відповідному документі. Звичай, що суперечить договору або актам цивільного законодавства, у цивільних відносинах не застосовується.
Тобто, не маючи нормативного (еталонного) визначення даного поняття, суд, якщо він вирішив розглядати справу по суті, повинен був керуватися загальновизнаною світовою практикою. А загальновизнана світова практика, практика СРСР, Росії, України свідчить про те, що застосування оцінки "псевдонауковець" не виключається і щодо тих осіб, які у встановленому державою порядку визнані докторами наук, професорами, лауреатами державних премій тощо, але просувають сумнівні, псевдонаукові теорії, поширюють їх у науковій чи в науково-популярній літературі, а надто викладають ці теорії студентам.
Так, відомий радянський учений і борець із псевдонаукою М.Волькенштейн вказував: "…Автором лженаучной работы может быть или человек, совершенно невежественный (и сегодня встречаются непризнанные гении, конструирующие новые модели вечного двигателя), или специалист в какой-либо области науки или техники, претендующий на то, что он сделал великое открытие в иной области, с которой он в действительности не знаком".
Інший фахівець у сфері боротьби із псевдонаукою - російський професор С.Кутателадзе наголошує: "ни академические чины, ни подлинные заслуги в науке не дают иммунитета против псевдонауки. Каждый может попасться. Надо быть бдительным, почаще мыть руки и смотреть на себя со стороны".
Як казав видатний російський письменник Олександр Грибоєдов: "Чины людьми даются, а люди могут обмануться".
4. І юридична оцінка наостанок. Чи означає винесене рішення апеляційного суду, що відтепер кожна особа може будь-кого безкарно і без достатніх підстав називати "псевдонауковцем", а ображена особа буде позбавлена права на судовий захист? Очевидно, що певною мірою так. Насамперед, саме наукова спільнота може і повинна оцінювати поведінку тих чи інших учасників професійно-наукової дискусії. Однак і абсолютизувати цю проблему не варто. Так, згідно з ч. 6 ст. 277 Цивільного кодексу України, фізична особа, особисті немайнові права якої порушено в друкованих або інших засобах масової інформації, має право на відповідь, а також на спростування недостовірної інформації в тому ж засобі масової інформації в порядку, встановленому законом. Відповідно до ст. 37 Закону України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні", громадяни, юридичні особи і державні органи, а також їхні законні представники мають право вимагати від редакції друкованого засобу масової інформації опублікування ним спростування поширених про них відомостей, що не відповідають дійсності або принижують їхню честь і гідність. Якщо редакція не має доказів того, що опубліковані нею відомості відповідають дійсності, вона зобов'язана на вимогу заявника опублікувати спростування їх у запланованому найближчому випуску друкованого засобу масової інформації або опублікувати його з власної ініціативи. Відповідно до ч. 1 ст. 65 Закону України "Про телебачення і радіомовлення",громадянин або юридична особа, стосовно якого (якої) в програмі чи передачі телерадіоорганізації було поширено відомості, які не відповідають дійсності або порушують його (її) права і законні інтереси, має право на відповідь (коментар чи власне тлумачення обставин справи) в програмах і передачах даної телерадіоорганізації незалежно від того, було подано заяву з вимогою спростування чи ні.
Відповідно до "Мінімальних правил стосовно права на відповідь у пресі, по радіо, телебаченню та в інших періодичних ЗМІ" Резолюції (74) 26 Комітету міністрів Ради Європи "Про право на відповідь - стан особи відносно преси", будь-яка фізична або юридична особа, а також інші органи, незалежно від їхнього громадянства та місцезнаходження, якщо про них ішлося в газеті, журналі, передачі по радіо чи телебаченню або в будь-якому іншому засобі інформації періодичного характеру, можуть використати право на відповідь з метою спростування фактів, що стосуються цієї особи або органу, якщо, за їхнім твердженням, факти, що стали надбанням громадськості, є неправдивими. Отже, особа може мати право на відповідь, незалежно від доведення нею недостовірності інформації. Достатньо мати твердження особи, що відомості про неї є неправдивими.
Тому будь-яка особа, яку названо "псевдонауковцем", має право на відповідь. Це і може становити сутність наукової дискусії. У зв'язку із цим симптоматично, що в даній судовій справі позивач Ю.Тесля відмовився від вимоги до Верховної Ради України щодо надання права на відповідь. Подальші події довели: що довше тривали публічні виступи пана Теслі чи то під час судових засідань, чи то на інших інформаційних майданчиках, то привабливішою виглядала позиція відповідача пані І.Єгорченко, то ясніше вимальовувалася справедливість її позиції стосовно "псевдонауковості" позивача.
Таким чином, із правового погляду Київський апеляційний суд урятував честь і гідність української держави й доволі спаплюженої останнім часом вітчизняної науки з боку численних псевдонауковців різного штибу. Принаймні ідентичність поведінки живого і мертвого тіла, яка випливала з друкованих матеріалів та публічних виступів позивача, не була підтримана.
Перебіг і результати судового процесу мали й інше, соціально-політичне значення. Вони яскраво продемонстрували, що ступені, звання та лауреатські віночки, надані Міністерством науки і освіти й державними комітетами з розгляду претендентів на премії, не обов'язково корелюють із науковим рівнем осіб, котрі ці відзнаки отримали, та з достовірністю їхнього заявленого доробку.