Бурхливу суспільну реакцію викликали повідомлення у ЗМІ про відкриття в галузі мутації генів молодого доктора наук Ольги Броварець та її наукового керівника Дмитра Говоруна і перспективи створення на цій основі засобів для лікування раку. Мабуть, жодна проривна наукова розробка, здійснена за роки незалежності українськими вченими, не привертала такої уваги засобів масової інформації та політиків. В одній із телепередач було заявлено, що наукове відкриття О.Броварець заслуговує на Нобелівську премію.
Про досягнення О.Броварець і Д.Говоруна свого часу розповідало DT.UA. Наприкінці 2015 р. Ольга захистила докторську дисертацію і стала наймолодшим - у 29 років - доктором наук в Україні. О.Броварець вивчала молекулярні механізми таутомерії азотистих основ із допомогою квантово-хімічних розрахунків, спільно з професором Д.Говоруном опублікувала низку наукових праць і має показник індекса Хірша 12 (без самоцитування). Торік вони отримали міжнародну премію SCOPUS AWARDS UKRAINE 2016 у номінації "Найкращий колектив учених, який досяг значних наукових результатів без західних колаборацій".
Повідомлення, що українські вчені відкрили новий шлях до створення нетоксичних ліків від раку на базі похідних нуклеотидних основ, викликало ефект інформаційної бомби. Група народних депутатів на чолі з О.Мусієм звернулася до президента НАН України Бориса Патона з проханням висунути кандидатуру О.Броварець на здобуття Нобелівської премії.
Кілька днів тому в Інституті молекулярної біології та генетики НАН України відбулася наукова конференція, на якій із доповіддю "Молекулярні механізми спонтанних та індукованих точкових мутацій і їх значення для розробки засобів лікування онкологічних захворювань" виступила доктор фізико-математичних наук Ольга Броварець. Докладне і всебічне обговорення тривало більше трьох годин, в результаті чого науковці заявили, що робота О.Броварець жодним чином не стосується вирішення проблеми раку і не дозволяє сподіватися на створення відповідних ліків, принаймні у найближчі 10-12 років. Отож говорити про вагоме наукове відкриття світового рівня зарано: поки що проведено тільки теоретичні розрахунки для наукової гіпотези, які не перевірялися на загальноприйнятих моделях і не знайшли експериментального доведення чи спростування. Національна академія наук України звернулася до представників ЗМІ з проханням не маніпулювати фактами та суспільною свідомістю громадян і не створювати безпідставних сенсаційних заяв. Зрештою, і сама Ольга Броварець після хвилі публікацій у ЗМІ на своїй сторінці у Facebook попросила журналістів не створювати сенсацій і не давати невиправданих надій онкохворим.
Але інформаційний джин уже був випущений.
Нижче - виважений і неупереджений погляд на "наукову сенсацію" відомого вченого-біохіміка.
Вчений зобов'язаний звітувати про свої успіхи перед суспільством, яке його фінансує грішми платників податків. Ми маємо бути вдячними Ользі Броварень за те, що не лише виконала цикл цікавих і перспективних досліджень, а й подала свої результати в такій провокаційній формі!
В історії Нобелівських премій траплялися драматичні епізоди, але впродовж багатьох років вона була і є критерієм найвидатніших досягнень. Часом на передній план виходить і суспільний розголос. Повчальною є історія з найпершою Нобелівською премією з фізики. Як відомо, її отримав у 1901 р. Вільгельм Рентген за відкриття променів, які носять його ім'я. Про своє відкриття він повідомив на засіданні Британського королівського товариства, все це супроводжувалось як шалена сенсація у тодішній пресі. Фотографію руки його дружини в невідомих променях надрукували найпрестижніші видання Європи і світу. Проте яке саме джерело світла використав Рентген у своїх перших дослідженнях? Вчені вважають, що це була лампа Івана Пулюя, українського вченого, який тоді працював у Празі і зробив свої відкриття паралельно з Рентгеном. Він не надавав своїй роботі публічного розголосу, і Нобелівську премію отримав не він.
Українські вчені старшого покоління добре пам'ятають Сергія Гершензона, видатного генетика, який певний час працював у тому ж інституті, що й Ольга Броварець, був його засновником. І найважливіші відкриття в нашій генетиці зробив саме він. Це були відкриття, за які інші вчені, відтворивши їх, отримували Нобелівські премії. Але в ті тяжкі для науки в СРСР часи генетика вважалася ворожою наукою, а публікація статті за кордоном - державною зрадою. Ще тоді, коли ДНК не вважалася носієм генетичної інформації, він виступив із роботою про її мутагенну дію. Статті не помітили, а Нобелівку отримав американець Меллер. Процес зворотної транскрипції був описаний Гершензоном, а Горвард Тьомін і Девід Балтімор, які отримали Нобелівську премію, потім визнавали, що просто не читали його праць.
Ці приклади свідчать, що оцінка наукових досягнень - річ непроста. Тут переплітаються і сама логіка розвитку науки, і її зв'язок із суспільством. Вчений має право на власну оцінку своїх досягнень. Іноді - це й недооцінка, але дуже часто трапляється перебільшення. Немає такого вченого, котрий би не вірив у важливість своєї роботи. Критерієм може бути лише оцінка спеціалістів, а за нею - і оцінка в суспільстві. Автори циклу робіт про механізми спонтанних та індукованих точкових мутацій ДНК свідомо чи мимоволі здійснили блискучу провокацію, що викрила глибоке провалля між наукою та державою, наукою і суспільством. Не може ж учений просто так заявити про своє відкриття світового рівня, звертаючись одразу до преси. Тут єднальною ланкою із суспільством мала б бути наукова журналістика, якої в Україні, фактично, немає. Ця порожнеча в нас заповнена, за дуже поодинокими винятками, людьми, котрі не знають ані науки, ані журналістики, та й з елементарною етикою мають проблеми.
Саме на цьому прикладі можна простежити кілька фактів. Чи знайдеться в цивілізованому світі журналіст, котрий береться говорити й писати про біомедичну науку, не знаючи, як створюються і впроваджуються ліки? А саме - що багато тисяч варіантів мають бути випробувані на клітинних лініях, далі - на лабораторних тваринах вивчаються як їх ефективність, так і різноманітні побічні ефекти, і лише після цього розпочинаються тривалі та багатопланові преклінічні й клінічні тести на людях. Усе це потребує багатомільйонних витрат і багаторічної праці. І вважається великим успіхом, якщо один із багатьох тисяч препаратів увійде в клініку. Зважаючи на це, комічно виглядають розрахунки двох молекул у вакуумі. Це іронізують обізнані вчені, а як бути лікарям, котрі мають справу з безнадійно хворими? А як бути з хворими, котрі помирають від раку й тут отримують примарну надію?
Мусить чи не мусить журналіст, який береться писати й говорити про науку, знати, що саме в науковому світі є визнанням отриманих наукових результатів? І коли їх оцінка стає святом науки? Як виглядає це свято? Це не тоді, коли плещуть у долоні і вручають квіти, а тоді, коли інші вчені, зацікавлені результатами, витрачають свій творчий час на ознайомлення з ними, виступають із критичними зауваженнями. І таких колег, зацікавлених у роботі, на засіданні вченої ради ІМБІГ була повна зала, чимало людей навіть стояли у проходах. У кількагодинній дискусії робота оцінювалася багатогранно, і був зроблений одностайний висновок: є робота високого гатунку, немає відкриття світового рівня і вирішення проблеми раку. Але всі намагалися допомогти й підтримати, порадити, як рухатися далі. Це було справжнє свято науки, якого у стінах НАНУ я не бачив давно. І ось після того я читаю на одному з сайтів, що молоду геніальну вчену цькували і знущалися з неї. Як ми дійшли до такого абсурду?
Читач може спитати - а як так сталося, що в країні з розвиненою наукою, де багато тисяч науковців працюють в університетах і в системі НАНУ, немає професійної наукової журналістики? Дуже просто: наша система організації науки цього не потребує. Звучить дуже дивно. Проте зважте, чи залежить зарплата науковця, його умови праці, залучення допоміжного персоналу та інші важливі чинники успішної наукової роботи від її оцінки в суспільстві, у чому важливу роль відігравала б наукова журналістика? Зовсім ні, бо роль відіграють інші чинники, часом зовсім не пов'язані з наукою. Може, саме тому й було закрито спецкурс "наукова журналістика" в Інституті журналістики КНУ. Тим часом виходить багато книжок із біографіями членів президії НАНУ, дотичних до президії академіків, директорів інститутів. Але для їх написання високий професіоналізм не потрібен, бо цих книжок ніхто не читає й читати не буде. А що залишається простим науковцям, авторам певних досягнень, аби привернути до себе увагу громадськості, показати, що наука в Україні ще не вмерла? Так, лише номінуватися на Нобелівську премію.
А тепер даймо слово самому молодому науковцю. Хіба це не ознака геніальності пані Броварець, коли на каналі ТСН нею було сказано: "Наше з науковим керівником Дмитром Говоруном відкриття лягло в основу моєї докторської. Його можна порівняти з відкриттям нового континенту. Поміж всього іншого, воно може допомогти в недалекому майбутньому лікувати рак та вірусні захворювання. Мріємо створити антираковий та антивірусний препарат, який би знищував заражені клітини шляхом мутаційної катастрофи в їхньому геномі". Відчуваєте у сказаному подих геніальності? Адже ці фрази не зобов'язують до жодної відповідальності. "Може допомогти", а може й не допомогти.
Проте як чудово все спрацьовує. Прем'єр-міністр приймає Олю Броварець і видає їй нагороду. Група народних депутатів звертається до НАНУ з вимогою висунути її та її керівника на Нобелівську премію. Я не називаю авторів звернення, бо спонтанний наплив інших прохачів Нобелівської премії може їх відволікти від державницької законотворчої роботи. Але уривок із цього листа процитую: "Визначним досягненням вченої стало її дослідження, в якому вона вирахувала закономірність, з якою пари хромосом з мутацією вбудовуються в ДНК людини, в результаті чого виникають небезпечні смертельні хвороби". Ви нічого не помітили? А уважний школяр вловив би повне безглуздя цієї фрази.
Я довго сміявся. Ну навіщо ці поважні люди пошилися в дурні? Вони ж не самі це придумали, їх підштовхнули писаки-невігласи, і невігласами виявилися їхні помічники, котрі готували цей документ. Я є членом комітету з присудження іншої міжнародної премії, не такої високої, як Нобелівська, але організованої за тим самим принципом. Ну спитали б у обізнаних людей. Врешті, з принципами роботи нобелівського комітету можна ознайомитись у вільному доступі в Інтернеті.
Аплодую авторам цієї роботи. Я б ніколи не додумався до такого. Тепер дуже багато вчених схочуть стати Нобелівськими лауреатами. Це ж так просто - піймати одну тележурналістку й дати їй інтерв'ю. Може, й мені спробувати? У моїй лабораторії створюються й досліджуються не дві молекули у вакуумі, а все ж таки реальні наночастинки, що вільно проникають всередину живої клітини і здатні нести протиракові ліки.