"Головні особливости в організації Української Академії Наук зв'язуються з тим, що вона твориться в XX сторіччю підо впливом рівночасної сили двох потоків, які викликають її до життя і з яких один - то національна самосвідомість українського громадянства, а другий - то неминучі заходи, щоб видобутися з наслідків усесвітньої кризи…
В першім відділі - на відміну від Академій усього світу - мають науковий розвиток ті парости знаття, що для них основа - дослідження українського народу… В цім відділі Української Академії, що його викликано потребами української національної самосвідомости, закладається орган наукової праці, який іще ніколи і ніде не існував…"
Ці уривки з пояснювальної записки (жовтень 1918 року) міністра народної освіти і мистецтв Української Держави Миколи Василенка до законопроекту про заснування Української академії наук продукують доволі складні почування. Стилістичний колорит і патетичні звороти мимоволі виказують нервовий пульс доби, нестримний порив думки, довгоочікуване передчуття тріумфу й остраху за невідоме майбуття…
Питання про те, чому саме переломним часом для української наукової спільноти став славнозвісний 1918 рік, а не, приміром, 1917-й, генерує чимало можливих відповідей і пояснень. На уявних шальках терезів розміщуються як епохальні контексти, так і персональні мотиви, організаційні традиції, політичні обставини, історичні факти, воєнні події тощо. Та над усіма ними незримо витає ідея Української академії, яка була дітищем не ХХ століття, а принаймні останніх десятиліть ХІХ.
Наприкінці цього століття, метафорично прозваного століттям націй, слов'янські народи переживали своєрідний культурний ренесанс. Саме тоді народилася низка національних академій: 1866 р. - Югославська академія наук і мистецтв у Загребі, 1872-й - Краківська академія наук, 1886-й - Сербська академія, 1888-й - Чеська академія наук, словесності і мистецтв. Натомість українське наукове життя було міцно затиснуте в лещатах імперського простору.
Промовистий приклад Миколи Костомарова, якого російські сучасники розглядали як історика рівного за масштабом Миколі Карамзіну. Та від 1862 року Міністерство народної освіти не дозволяло вченому викладати в жодному університеті. Щонайменше двічі (1865, 1871) "міністерська партія" в імператорській Санкт-Петербурзькій академії наук перешкоджала М.Костомарову стати її членом.
За гіркою іронією долі 1872 року завершилося видання 12 томів історичних монографій М.Костомарова. Відтак його сприймали як одного з найвидатніших учених Російської імперії, проте обрали членом-кореспондентом згаданої Академії лише в грудні 1876 року. На той час М.Костомаров уже зазнав "двох мозкових ударів", імовірно мікроінсультів, і вступив у фінальний період свого життя.
Звісно, українські вчені досягали академічних висот, здобували членство у Санкт-Петербурзькій та інших іноземних АН. Утім українофіли, особливо ті, хто студіював гуманістичні й суспільні дисципліни, мусили дотримуватися урядових заборон. Мабуть, не варто дивуватися, що ідея Української академії постала як культурний та інтелектуальний спротив політиці імперського центру. У хронікальній замітці, уміщеній 1925 року на сторінках журналу "Україна", редагованому Михайлом Грушевським, зазначалося, що Українська академія "мала бути реваншем указові 1876 року, протестом проти русифікації українського життя".
Ідея Академії визріла в нестерпній для культурного українства атмосфері кінця 1880-х. Саме тоді народився план наддніпрянських інтелектуалів Володимира Антоновича, Олександра Кониського, Миколи Лисенка, Костя Михальчука, Тадея Рильського, Василя Симиренка та ін. створити видавництво у Львові. На основі видавництва та наукового товариства передбачалося виплекати Українську академію на теренах підавстрійської Галичини з її ліберальнішими передумовами.
Попри ідеалістичність, почасти наївність цього проекту, відтоді розпочалися тривалі змагання за Академію. Вони невпинно тривали по обидва боки імперських кордонів, зокрема в Науковому товаристві імені Шевченка (НТШ) у Львові, Українському науковому товаристві (УНТ) в Києві та інших осередках. Ба більше, ідея Української академії спиралася на організаційні взірці, апробовані М.Грушевським, і стала неодмінною частиною національного проекту.
1917 рік приніс реальні надії та перспективи щодо конституювання Академії. За ініціативою М.Грушевського 29 березня при УНТ утворили комісію для розробки статуту та заходів щодо створення Академії. Та прискореність революційного часу нав'язувала ситуацію перманентного цейтноту, через що комісія статуту не розробила, а підготувала лише робочі матеріали.
Революційна реальність повсякчас гальмувала і відкидала заснування Академії на другий план. Адже академічний проект потребував тривалої підготовчої роботи. Натомість доводилося реагувати на швидкоплинний перебіг подій, що генерував чимдалі більші загрози. Недавні відчуття 2014 року дають певні, хоча й спрощені, уявлення про те, як стискається і поглинається історичний час за революційної доби.
Лише в березні 1918-го, після повернення Української Центральної Ради до Києва, думки щодо Академії поступово переміщуються у практичну площину. У збірці "На порозі Нової України: Гадки і мрії", виданій напередодні гетьманського перевороту, М.Грушевський напише: "Без "високої" так би сказати, чи "чистої" науки ні освіта, ні школа, ні популярна література, ні навіть публіцистика не можуть держатись на відповідній висоті - се той фундамент, той рівень, по котрому рівняється все. Україна повинна мати академію наук і через неї забезпечити можність зайнятись чистою наукою людям, які виявляють до того потрібний хист і енергію…"
Проте за доби Української Держави справу творення Академії перебирають діячі, наближені до гетьмана Павла Скоропадського. Ініціатором академічного проекту став тодішній міністр - відомий історик права М.Василенко. Заснування Академії опинилося навіть в епіцентрі культурної політики Павла Скоропадського, яку гетьман уявляв як вільну боротьбу двох культур "без жодного насилля".
Протягом лічених днів М.Василенко визначився щодо голови Комісії для вироблення законопроекту про заснування УАН. Комісію очолив академік Російської АН Володимир Вернадський. Цей вибір не був випадковим. Обох інтелектуалів єднало спільне поле діяльності та погляди. В.Вернадський і М.Василенко належали до Партії конституційних демократів, яку ще у передвоєнну добу називали "професорською партією".
Крім того, М.Василенко мав досвід успішного співробітництва з В.Вернадським. Обидва вчені протягом серпня-жовтня 1917 року співпрацювали як товариші міністра освіти в Тимчасовому уряді в Петрограді. Саме в цьому середовищі побутували ідеї щодо розгортання нових академічних проектів - Сибірської АН, Грузинської АН та ін.
Гетьманський переворот заклав одну з найбільших інтриг у конституюванні та ранній історії Академії, коли в червні 1918 року перетнулися дві відмінні концепції її творення.
Спогади та щоденник В.Вернадського свідчать, що йому вдалося вийти на неофіційну комунікацію з М.Грушевським через його брата Олександра. Вони навіть зустрілися приватно 8 червня 1918 року.
Аргументи та позиції кожного з інтелектуалів спиралися на особистий життєвий і професійний досвід. М.Грушевський обстоював соціогуманітарну концепцію творення Академії на ґрунті взірців НТШ й УНТ. Він вважав, що Академія передусім має стати частиною проекту відродження нової України.
Автор монументальної "Історії України-Руси" мав за взірець французьку наукову спільноту. Він побоювався, що масове включення фахівців з інших наук, яких було обмаль поміж українських учених, істотно змінить національний характер УАН. До того ж йому імпонувала та виняткова роль, яку академічна спільнота відігравала в культурному житті Франції.
Натомість В.Вернадський тримався, так би мовити, концепції чистого академізму, проте спертого на загальноросійський культурний ґрунт. Він вважав французьку академічну спільноту архаїчною. Природознавець обстоював тезу про потужне світове зростання й міжнародну трансформацію науки. Зокрема, В.Вернадський вважав, що в новій Академії чільне місце мають посісти фізико-математичні, природничі та технічні дисципліни.
Вислід перемовин з В.Вернадським виявився вповні очікуваним. М.Грушевський відмовився брати участь у "гетьманському" проекті Академії.
9 червня 1918 року, тобто відразу після розмови з М.Грушевським, В.Вернадський зустрівся з П.Скоропадським. Останній запевнив його в підтримці академічного проекту. Запис В.Вернадського 10 червня 1918 року досить відверто окреслює його розуміння своєї місії: "1) об'єднання українців, працюючих в українському відродженні, але люблячих російську культуру, для них також рідну, та 2) зберегти зв'язок усіх учених і науково-навчальних установ із російською культурою і аналогічною російською організацією, а не німецькою".
13 червня 1918 року на шпальтах газети "Нова Рада" публікується лист міністерства з повідомленням про створення комісії. Декларувалися й ближчі плани - два місяці підготовчої роботи та заснування Академії.
Незабаром інформацію про публічне запрошення до комісії М.Грушевського та представника від НТШ поширила галицька преса. Звістки про скликання комісії дійшли навіть до північноамериканських українців. Приміром, згадували Федора Вовка, котрий помер у дорозі від Петрограда до Києва, прямуючи на її запрошення.
Водночас розпочалася конфронтація міністерства з УНТ. Газета "Нова Рада" 18 червня навіть видрукувала статтю, в якій наголошувалося, що "українська наука з історичних причин розвивалась і організовувалась під знаком філології… Являється ще велика небезпека, що Українська Академія може бути організована на зразок Петербурзької, що було би справжньою органічною хворобою для української науки на довгі часи".
Ця публікація вповні відображала перестороги М.Грушевського. 23 червня 1918 року загальні збори УНТ негативно поставилися до позиції міністерства, яке прагнуло заснувати Академію як державну установу. Адже УНТ позиціювало себе як базовий науковий осередок для конституювання академічної спільноти. Ряд українських інтелектуалів обстоював думку, що Академія має стати незалежною асоціацією вчених подібно до НТШ й УНТ, а не державною, хоч і самоврядною установою.
Таким чином, напередодні початку роботи комісії залишалися нез'ясованими ключові питання: якою має бути конструкція Академії та поєднання різних наук? як поєднати ідеали "чистої" науки з державними потребами й національними інтересами в умовах революційного збурення? на яких статутних засадах має функціонувати УАН?
Увечері 9 липня 1918 року в міністерському кабінеті М.Василенка розпочалося обговорення, яке започаткувало серію тривалих нарад. До складу комісії ввійшли академік В.Вернадський (голова), професори Д.Багалій, М.Кащенко, Б.Кістяківський, Й.Косоногов, А.Кримський, ректор університету Св. Володимира Є.Спекторський, професори О.Сперанський, С.Тимошенко, М.Туган-Барановський, представники УНТ - професори Г.Павлуцький, Є.Тимченко, П.Тутковський, завідувач Центральної дослідної станції Всеросійського товариства цукрозаводчиків С.Франкфурт.
Первісний проект В.Вернадського обстоював конструкцію Академії у вигляді чотирьох відділів: 1) історично-філологічного (з класом українським); 2) фізично-математичного;
3) економічно-юридичного;
4) прикладного природознавства. Така пропозиція була суттєвим переглядом популярного в ті часи неокантіанського поділу наук на науки про природу і науки про духовну культуру. Ба більше, ідея виокремити сегмент прикладного природознавства відображала прийдешні некласичні трансформації світової науки.
Союзником В.Вернадського став професор С.Тимошенко. Він був прихильником використання американського й німецького досвіду співпраці технічних і наукових працівників, обстоював важливість такого поєднання в майбутній Академії.
Водночас В.Вернадський як прибічник міжнародної кооперації наукового життя намагався збалансувати наукові практики й інтереси. Він пропонував поєднати завдання національного і державного масштабів з міжнародною репрезентацією та визнанням української культури і науки. Наприклад, ішлося про можливе членство УАН у Міжнародній асоціації академій або її повоєнній наступниці.
Втім, проект В.Вернадського критично сприйняли вчені-гуманітарії. Останні непохитно наполягали на домінуванні гуманістичних і суспільних дисциплін у майбутній Академії. Вони зайняли доволі сконсолідовану позицію, відображену в пояснювальній записці до проекту організації Історично-філологічного відділу УАН.
Та загальна атмосфера в комісії, незважаючи на революційно-воєнне повсякдення літа 1918-го та гострі дискусії, була розкутою і піднесеною. Академік Д.Багалій в автобіографічних споминах згадував, що ті часи були найщасливішими в його громадській діяльності.
На тлі кривавих воєнних подій з катастрофічним резонансом майже всі вчені обстоювали дивовижну віру в гуманістичні ідеали. Напрочуд цікавими і навіть пророчими видаються коментарі ряду вчених, запрошених до роботи в підкомісіях. Скажімо, пропозиція учня Ф.Вовка - молодого етнографа О.Алешо про нагальну потребу пов'язати антропологію й етнографію в "єдиному музеї людини" при Академії. Вона немовби вгадувала майбутні антропоцентричні трансформації західної гуманістики.
Важливе значення мала й урядова підтримка, яка була вагомим аргументом для переконування опонентів. За законом Української Держави від
26 липня 1918 року на початкові видатки для організації Академії асигнувалося 200 тисяч карбованців. Отже, перші заходи зі створення академічних інституцій де-факто розпочалися ще до заснування Академії.
Врешті, завдяки спільній позиції М.Василенка і В.Вернадського досить швидко дійшли згоди щодо її статусу. Це рішення було зафіксовано 3 серпня 1918 року: "Українська Академія наук є самостійною вищою вченою державною установою України, безпосередньо підлеглою верховній владі".
Неабияку полеміку спричинило питання про кількість і перший склад академіків. Більшість підтримала пропозицію Д.Багалія про 12 дійсних членів майбутньої Академії. Втім, навколо способу їх конституювання спалахнула гостра дискусія. М.Туган-Барановський стверджував, що їх має призначити верховна влада за рекомендацією комісії. Натомість В.Вернадський вважав, що це може підважити легітимність Академії. Згоди таки дійшли, й
11 вересня 1918 року новина про майбутнє призначення першого складу з 12 академіків з'явилася на шпальтах періодичної преси.
Комісія завершила роботу 17 вересня 1918 року. Неймовірно, але вона майже вклалася у запланований двомісячний строк і досягла досить складного компромісу! Формат цього непростого порозуміння зафіксувала пояснювальна записка міністра М.Василенка.
Організаційна конструкція Академії намічалася у вигляді трьох відділів: історично-філологічних наук, фізично-математичних наук, соціальних наук. Комісія відмовилася від четвертого відділу - прикладного природознавства, запропонованого В.Вернадським. Але кафедри з прикладного природознавства мали бути в складі фізично-математичного відділу.
Порозуміння досягли й у мовному питанні, хоча в нотатках В.Вернадського неодноразово згадується про вперте небажання М.Василенка та інших поступатися. УАН отримувала право публікувати наукові студії не тільки українською, а й іншими мовами з огляду на потреби міжнародної комунікації.
Початковий проект В.Вернадського зазнав низки змін. Передусім вони стосувалися ролі суспільних і гуманітарних наук у майбутній Академії. Проте його місія в комісії виявилася вдалою. Цей успіх спирався на великий організаційний досвід В.Вернадського як одного з фундаторів Академічного союзу 1904 року, комунікативну відкритість, становище стороннього інтелектуала-експерта, який не був тісно пов'язаний з місцевими колами. Урядова підтримка, яку забезпечив М.Василенко, та виняткова енергійність В.Вернадського просунули проект організації Академії на кінцеву стадію.
Та залишалося кардинальне питання - хто має увійти до складу перших академіків і очолити Українську академію наук? Попри відмову М.Грушевського брати участь у роботі "гетьманської" комісії його реноме вченого й організатора НТШ й УНТ було надзвичайно високим.
У мемуарах П.Скоропадського і Д.Дорошенка стверджується, що гетьман був готовий призначити М.Грушевського першим президентом УАН.
В автобіографічному листі
М.Грушевського, опублікованому ще за "гарячими" враженнями в квітні 1920 року, він також згадував про цю можливість.
Очевидно, М.Грушевському запропонували ввійти до кола перших академіків невдовзі після завершення роботи комісії. За свідченням А.Кримського, М.Грушевський категорично відхилив пропозицію "вступити до Академії через призначення". Натомість він вважав можливим для себе стати академіком в єдиний спосіб - "через вибір цілою академічною колегією", яка має до того часу законно конституюватися.
Ймовірно, своєрідною ціною для М.Грушевського у справі Академії мала стати публічна лояльність до гетьманської влади, неприйнятна для колишнього голови Української Центральної Ради. Тим більше що наприкінці літа, восени
1918 року, Департамент державної варти мав наміри заарештувати М.Грушевського. Задля цього 17 листопада на вулиці Рейтарській, 6 провели обшук, що не дав жодних результатів.
Тим часом у проекті закону Української Держави анонсувалася дата заснування УАН -
31 жовтня 1918 року. Та просування академічного проекту скорегували переломні повороти великої війни і національно-визвольних змагань.
Знекровлена Німеччина на початку листопада 1918 року капітулювала. Гетьманат позбувся стратегічного союзника і проголосив "акт федерації" з майбутньою небільшовицькою Російською державою. На хвилі антигетьманських повстань сформувалася Директорія.
Криза, згодом відставка уряду Ф.Лизогуба і врешті військово-політичні метаморфози загрожували зірвати конституювання Академії в останній момент. Заява М.Василенка вже як колишнього міністра (написана ним 22–23 жовтня
1918 року), присвячена спростуванню повідомлень про відтермінування організації УАН, свідчила про реальну загрозу. Та цього не сталося…
13 листопада П.Скоропадський затвердив асигнування в розмірі майже 870 тисяч карбованців на утримання УАН.
14 листопада гетьман підписав Закон Української Держави "Про заснування Української Академії наук у м. Києві" і призначив 12 академіків. Так розпочався офіційний відлік академічної історії.
27 листопада на першому спільному засіданні УАН головою-президентом було обрано В.Вернадського, а секретарем - А.Кримського. 30 листопада П.Скоропадський затвердив В.Вернадського президентом УАН, а М.Кащенка і М.Тугана-Барановського - головами відділу фізично-математичних наук і відділу соціальних наук відповідно.
Щоправда, академік Д.Багалій не зміг своєчасно прибути до Києва. У Харкові, захопленому загонами С.Петлюри, перервалося сполучення залізничним транспортом. Не приїхав до Києва й академік С.Смаль-Стоцький. Відтак обрання Д.Багалія головою історично-філологічного відділу відбулося лише 8 грудня. 10 грудня
1918 року, себто за чотири дні до зречення влади, П.Скоропадський затвердив його.
Засновники Академії добре усвідомлювали політичні загрози. Гостре змагання з УНТ в січні 1919 року за часів Директорії УНР, намір реорганізувати УАН восени 1919-го в російську установу після захоплення Києва військами генерала А.Денікіна, нестримні зазіхання більшовицького режиму підтвердили слушність їхніх осторог.
Утім, Українська академія наук встояла, незважаючи на майже фатальний перебіг подій. Кінець незабутнього 1918 року став часом вистражданого тріумфу та моральної сатисфакції для кількох генерацій українських інтелектуалів, які вступили в пору творчої звитяги та важких випробувань.