Хто ховає українську археологію
Поки найвищі державні провідники не вельми успішно б'ються за євроінтеграцію, вітчизняна археологія вже давно інтегрувалася з європейськими структурами. Здобутки наших вчених, у співпраці з найвідомішими західними і східними дослідниками, є органічною складовою світового наукового процесу. Гучні археологічні відкриття: житла з кісток мамонтів, трипільські поселення-гіганти, скіфська пектораль, античні міста Причорномор'я - принесли українськім науковцям світову славу. Але настали часи, коли українська археологічна наука може припинити своє існування.
Все, як відомо, почалося з мамонтів. Уперше рештки мамонта було виявлено 1871 р. в селі Гінці в Україні, а з 1873 р., з участю професора геології Київського університету К.Феофілактова, розпочалися перші дослідження палеоліту в Східній Європі. 1893 р. археолог В.Хвойка виявив рештки велетнів у Києві, на Кирилівській вулиці. У 50-тих роках археолог Іван Шовкопляс та палеонтолог Іван Підоплічко, досліджуючи величезні cкупчення кісток у с. Мізин Чернігівської області та Межиріч Черкаської, встановили, що це житла, і відтворили процес будівництва дивних споруд. Після розкопок пізньопалеолітичних стоянок Добранічівка та Гінці виявилося, що на території України міститься найбільша у світі кількість жител із кісток мамонтів. Будівлю зі стоянки Межиріч реконструювали й виставили в Національному науково-природничому Музеї НАНУ. Але міжнародний резонанс був таким сильним, що житло довелося розібрати і транспортувати спочатку до виставкових центрів у країнах Європи, а потім і до Японії. Керівника робіт, класика української археології та всебічно освічену людину І. Шовкопляса японці з вдячністю згадують донині.
Після 1991 р. роботи на "мамонтових" пам'ятках України було відновлено. Вже понад 20 років працює українсько-французька експедиція на стоянці Гінці у Полтавській області. Її очолюють професор університету Сорбонни, науковець Національного центру наукових досліджень Франції (CNRS) Франсуа Джинджан та співробітник Інституту археології НАНУ, асоційований член CNRS, вчений секретар Комісії "Верхній палеоліт Євразії" USPP Людмила Яковлева. До речі, недавно Людмила Анатоліївна, яка у Франції має звання Офіцера Ордена Академічних Пальм за заслуги в освіті та науці, на батьківщині отримала Державну премію України в галузі науки і техніки.
Над розкопаними житлами з кісток мамонтів споруджено ангари, що забезпечують збереженість унікальних давніх споруд. Завдяки цьому стоянка невдовзі може стати ефектним туристичним центром.
Хоча знахідки первісної археології мають не такий ефектний вигляд, як скіфські прикраси чи античні статуї, вони приховують багато цікавих таємниць. Наприклад, у кримській печері Буран-Кая було виявлено кістки прадавніх людей. Інтрига полягала в тому, що це чи не найдавніші рештки людей сучасного антропологічного типу (Homo sapiens sapiens) в Європі. Цей факт спричинив неабиякий інтерес до пам'ятки, відкриття мало чималий резонанс у європейських та вітчизняних засобах масової інформації. Дослідження тривали понад 20 років під керівництвом наукового співробітника Інституту археології О.Яневича у співпраці з колегами зі Сполучених Штатів Америки, Бельгiї та Францiї. Палеолітичним поселенням зацiкавилися навіть у далекій Японії. У 2008 р. за сприяння фонду "Fukutaka Foundation" було створено українсько-японський проект, де японську сторону представив доктор Масайошi Ямада.Останнiми роками iнтернацiональну команду, в якій брали участь археологи, археозоологи, антропологи, геолог та фахівці з датування фізичними методами, очолювали з української сторони - О.Яневич та з французької - палеозоолог, доктор Ст.Пеан. Фінансувалися дослідження, знову ж таки, не Україною, а міністерством закордонних справ Франції. Хоча дослідження на стоянці довелося раптово припинити через наглу анексію Криму, вивчення археологічних матеріалів спільними зусиллями українських та французських фахівців тривають.
Ще одна археологічна гордість України - Трипільська культура, загадка, яка не дає спокою багатьом генераціям дослідників, починаючи від Вікентія Хвойки. Спільнота хліборобів, ровесників Месопотамії та Анатолії, які жили у глинобитних будівлях і розписували посуд фантастичними орнаментами, що їх учені намагаються розкодувати вже понад 100 років. Багато років вивчаються велетенські поселення на Черкащині, названі науковцями протомістами.
Нового дихання набули трипільські студії із залученням іноземних колег. На поселенні Небелівка Кіровоградської області з 2008 р. працювала українсько-британська археологічна експедиція Інституту археології НАН України (керівник - старший науковий співробітник Інституту археології НАНУ, кандидат історичних наук М.Відейко) та Департаменту археології Даремського університету Великобританії (керівник - професор університету Дж.Чапман). Спільний проект українських та британських учених із промовистою назвою TRIPOLYE MEGA-SITE фінансували уряд Великобританії і наукова корпорація National Geographic. У 2012 р. на дослідників чекала нечувана сенсація: будівля з глини та дерева площею 60х20 м, яку М.Відейко та Н.Бурдо інтерпретували як першу храмову споруду трипільської культури. Всередині було знайдено 5 кімнат зі стінами, фарбованими в червоний колір, 8 хрестоподібних глиняних платформ - вівтарів та величезні посудини із рештками жертовних тварин. Навколо - численні жіночі статуетки, які вказують на ритуали на честь Великої Матері. Знайшлися і досі невідомі трипіллєзнавцям речі - наприклад, золоті прикраси для волосся. Кістки тварин дали можливість провести датування пам'ятки - близько 6 тис. років тому. Знахідка грандіозного храмового комплексу порушує зашкарублі стереотипи про провінційність та другорядність територій України у добу міді.
Не менш приголомшливою стала знахідка унікальних гончарних горнів величезних розмірів біля села Легедзине Черкаської області. Досі вважалося, що вироби такої складної конструкції з'явилися лише в античний час. Завдяки відкриттю, зробленому під керівництвом кандидата історичних наук О.Корвін-Піотровського (Інститут археології НАНУ), змінилися уявлення про економічні та технологічні процеси у стародавньому світі. Розкопки провадилися за сприяння американського благодійного фонду Search Foundation (голова Бертранд Кост). Знайдені артефакти постійно експонуються у Музею-заповіднику трипільської культури в с. Легедзине, який, до речі, входить до туристичного маршруту "Черкаська підкова".
І, звичайно, найбільші археологічні сенсації в Україні традиційно пов'язані з войовничими, але художньо обдарованими степовими кочівниками - скіфами. Перше, що спадає на думку, коли ми чуємо це слово, - золота пектораль з кургану Товста Могила, яку 1971 р. знайшов видатний український археолог і талановитий поет Борис Мозолевський (до речі, 2016 рік оголошено роком цього видатного дослідника). У цій нашийній прикрасі відображена скіфська модель світу. У нижньому ярусі - підземні крилаті тварини, а у верхньому - реальні земні люди, зайняті буденними справами. У мініатюрних фігурках людей філігранно відтворені обличчя, одяг, м'язи... Можна навіть розгледіти отвір голки в руках у кравця! Така майстерність напівдиких кочівників не могла не вражати тогочасні народи. Зображення пекторалі стало настільки популярним, що його можна вважати логотипом України.
Не менш значимий скіфський поховальний комплекс біля с. Рижанівка Черкаської області у 1995–1998 рр. досліджувала спільна українсько-польська експедиція під керівництвом доктора історичних наук С.Скорого (Інститут археології НАНУ) та Я.Хохоровського (Інститут археології Яґеллонського університету). Науковцям пощастило обстежити абсолютно непошкоджений грабіжниками курган. Під високим насипом кургану містилася поховальна камера, яка слугувала посмертною домівкою для вождя. Він лежав на дерев'яному помості, мов на високому ложі, вбраний у білий урочистий каптан та червоні штани. Шию прикрашала срібна гривня з мініатюрними левами на кінцях. Небіжчику забезпечили повний набір наступальної зброї, вдосталь м'яса і 100 літрів вина в амфорах. Біля входу в поховальну камеру була викопана яма для охоронця та його коня. Коню перед похованням відтяли голову, - такий обряд у скіфів археологам трапився вперше. У боковій гробниці була похована жінка, також разом із слугою. Комплексне дослідження поховання ІІІ ст. до нашої ери дало підстави припустити, що тут був похований вождь скіфського об'єднання чи навіть номарх - керівник одного з лісостепових периферійних округів-номів, які з ІV ст. входили до складу Великої Північнопричорноморської Скіфії.
Набагато складніша ситуація у фахівців, що вивчають грандіозний археологічний комплекс - давньогрецькі колонії Борисфен (поселення на острові Березань) та Ольвія у Миколаївській області. Великі експедиції, які налічують понад 150 учасників, а бувало - й по 300-400, тепер фінансуються із… коштів "українських Шліманів" - зарплат керівників та наукових працівників, здебільшого ж - благодійних внесків волонтерів - багатолітніх учасників дослідження цих видатних пам'яток античної культури на теренах України. Крім того, великі міждисциплінарні проекти з вивчення Ольвії та Березані також фінансуються закордонними науковими товариствами. Так, 10 років тривала плідна співпраця Інституту археології НАН України з Центром Причорноморських досліджень при Орхуському університеті (Данія). Результати широкомасштабних досліджень фахівців із багатьох країн було опубліковано у великій двотомній монографії європейськими мовами. Сьогодні на базі Ольвії та Березані успішно працюють декілька міжнародних проектів, у рамках яких спільно з фахівцями з Німеччини та Польщі проводяться лабораторні дослідження здобутих там археологічних артефактів.
Я згадала лише декілька проектів, об'єднаних спільною особливістю: на їх проведення витрачали і продовжують витрачати гроші Франція, Польща, Бельгія, Німеччина, Великобританія, США, Японія… хто завгодно, але не Україна. Фінансування польових археологічних досліджень припинилося ще далекого 1992 р.
Відтоді кількість співробітників Інституту археології скоротилася вдвічі і тепер становить лише 136. Якщо в невеликій за розмірами Польщі налічується близько 7 000 археологів, у маленькій Грузії, яка пережила не найкращі часи, - понад 1000, то по всій Україні працює не більше 300 спеціалістів з археології. Майже половина співробітників Інституту археології працюють на 75, 50 і 25 % зарплатні.
Але нинішнього року український уряд, вочевидь, вирішив закрити проект "Українська археологія". Інституту археології НАНУ було виділено коштів на 30% менше, ніж потрібно для мінімального функціонування наукової установи. Другий місяць поспіль археологи "добровільно" пишуть заяви на відпустки за свій рахунок. 43 % наукових співробітників - а це 60 науковців різного віку, працездатних і активних, отримали попередження про скорочення. Деякі з них не уявляють свого життя без археології.
До речі, нині в Інституті археології працюють 8 колишніх співробітників Кримської філії. Колеги полишили звичні робочі місця, квартири і переїхали на материкову Україну з надією підтримати українську науку. Тепер їм доведеться утримувати свої родини на урізані урядом України ставки.
Західні колеги не можуть зрозуміти: чому з величезних фінансових потоків, які надають Україні їхні уряди, український уряд не може виділити 5 мільйонів, необхідних для збереження Інституту археології. А натомість вилучаються гроші з кишень самих археологів? І з ким вони працюватимуть у майбутньому? З Інститутом звільнених археологів? Отака євроінтеграція…
Що ж у сухому залишку? Наука засинає, прокидається мафія. Зажерлива і неспинна мафія так званої "чорної археології" - від простуватих "недільних" копачів з металошукачами та лопатами до озброєних грабіжників, і ще вище - до олігархів та родичів колишніх президентів. Чим менше прав і можливостей у професійних археологів - тим розкутіше почуваються "чорні". Звичайні люди, журналісти, політики і навіть міністри культури не завжди розуміють різницю між фахівцями і злочинцями. Інколи у пресі можна прочитати захоплюючі описи піратських "розкопок", злодюжки полюбляють хизуватися "трофеями" по телевізору. І навіть без докорів сумління святкують День археолога! Але така нерозбірливість суспільства, а головне - уряду, призведе до того, що найбільші багатства української історії, які мають виставлятися в музеях і приваблювати туристів, прикрашатимуть приватні колекції або розпродуватимуться на ринку. Втім, украдені в держави скарби навряд чи принесуть комусь щастя. Коли сановні дами вдягають на себе "позичені" зі скіфських поховань прикраси, вони не здогадуються, які магічні ритуали провадились із цими предметами задля їхньої збереженості.
У 90-тих роках я працювала в інститутській бібліотеці. Гортаючи благенькі, на газетному папері видані монографії колег, заздро поглядала на розкішні глянцеві альбоми, присвячені античним старожитностям. Місця видання цих шедеврів поліграфії - Хорватія, Македонія, Сербія, Чорногорія. Країни, які на той час перебували у стані перманентної жорстокої війни. І в яких інфляція була в сотні разів більшою, ніж в Україні. Коли ж я змогла на власні очі побачити хорватські пам'ятки римського і візантійського часу, була вражена не тільки їхньою збереженістю, доглянутістю, а й тим, що вони розміщені прямо посеред міст, без охорони й огорож. Ніхто не витягує античне каміння й не волоче на будову садиби. Ніхто не розбиває безцінних статуй і не витягує камінці з мозаїк на пам'ять. Так само розкошують обсаджені олеандрами руїни Стародавньої Греції. Країни, яка перебуває у "жахливій" фінансовій кризі.
Можливо, годі вже списувати на війну та економічний занепад невігластво нашої влади? Економлячи на історії, вона відкриває безмежні можливості перед проповідниками псевдонаукової маячні, які ганьблять Україну більше, ніж найзапекліші кремлеботи.
Частина України окупована загарбниками. Але набагато страшніші - духовні загарбники, які прагнуть украсти наше минуле. Минуле, що його оберігає археологія.
Наталія Михайлова