Український суд «виправдав» плагіат у роботах міністра освіти Сергія Шкарлета. Чому це стало можливим, і чи може хтось заборонити активістам називати академічний плагіат цим терміном?
Одразу розставимо крапки над «і». Український суд НЕ виправдав плагіат у роботах міністра освіти Сергія Шкарлета — у його рішенні йдеться лише про неправильність процедури, за якою Комітет з питань етики НАЗЯВО встановив факт плагіату.
Українські суди є окремим цікавим явищем і можуть виносити рішення, наслідки яких непередбачувані.
Маю особистий досвід участі в суді за позовом науковця, чиї тексти я колись оцінила як псевдонауку. Ви здивуєтеся, але в рішенні суду першої інстанції йшлося, що всі твердження певної особи з наукових питань не можуть вважатися псевдонаукою, бо ця особа є доктором наук (хоча й із геть іншої тематики). Оскільки псевдонаука стосувалася фізики, можна сказати, з судового рішення випливало, що принцип інерції Галілея та, відповідно, закони Ньютона не виконуються, а неживі об'єкти можуть отримувати інформацію і приймати рішення, куди їм, наприклад, упасти чи не падати, — що скасовувало, зокрема, наукові основи всієї судової експертизи і мало б унеможливити будь-яку дорожньо-транспортну та балістичну експертизу. Судове рішення було прийнято, хоча численні інші доктори та кандидати наук із саме математичної й теоретичної фізики (і величезний експериментальний досвід людства) підтверджували псевдонауковість і некоректність вищезазначених ідей із заперечення основ фізики. На щастя, апеляційний суд наступної інстанції зрозумів наслідки і просто скасував згадане рішення, залишивши вченим право виносити оціночні судження — наукові чи псевдонаукові певні твердження щодо питань зі сфери науки.
Нерідко схожі історії трапляються під час судової боротьби з академічним плагіатом.
Нагадаю, що, згідно зі статтею 42 Закону «Про освіту», академічний плагіат — це «оприлюднення (частково або повністю) наукових (творчих) результатів, отриманих іншими особами, як результатів власного дослідження (творчості) та/або відтворення опублікованих текстів (оприлюднених творів мистецтва) інших авторів без зазначення авторства». А «Порядок виявлення та встановлення фактів порушення академічної доброчесності визначається уповноваженим колегіальним органом управління закладу освіти з урахуванням вимог цього Закону та спеціальних законів». Тобто, теоретично, заклад вищої освіти, в якому захищався плагіатор, має сам же і боротися з цим («я тебе породив, я тебе і вб′ю»).
Зазначимо, що законодавство про академічний плагіат готували МОН і ВР у період, коли міністром науки та освіти була Лілія Гриневич. Коли гарно говорили про академічну доброчесність, але не вживали жодних санкцій до більшості порушників цієї академічної доброчесності, поламавши всю систему атестації наукових кадрів. На мою експертну думку — задля збереження докторського ступеня Катерини Кириленко, дружини свого на той час однопартійця.
Закон про освіту не передбачає жодних санкцій для порушників принципів академічної доброчесності (за винятком ситуацій, коли такі санкції будуть ініційовані Педагогічною чи Вченою радою закладу освіти). І взагалі виключає можливість офіційного виявлення та встановлення фактів порушення академічної доброчесності для людей, котрі не причетні до закладів освіти.
Але є важливий нюанс: законом нікому не заборонено виносити оціночні судження щодо того, чи містить якийсь текст академічний плагіат — тобто чи є ситуація «оприлюднення (частково або повністю) наукових (творчих) результатів, отриманих іншими особами, як результатів власного дослідження (творчості) та/або відтворення опублікованих текстів (оприлюднених творів мистецтва) інших авторів без зазначення авторства», в рамках загальної академічної дискусії.
Зробити власну оцінку відповідності певного тексту означенню академічного плагіату може будь-яка людина, котра вміє читати й порівнювати тексти і дати опублікування та написання двох текстів.
Спосіб заперечити таке твердження в рамках академічної дискусії є: можна довести, наприклад, що текст, оцінений як академічний плагіат, насправді був опублікований належним чином і раніше, ніж той текст, із якого нібито списано. Або що текст містить лише стандартні для певної наукової галузі фрази та загальновідомі результати. Або (стосовно, наприклад, математики) що йдеться про нове незалежне розв'язання задачі, яке або не повторює попереднього і має власну наукову цінність, або виконане автором у невіданні про попереднє розв'язання, бо воно не було оприлюднене чи оприлюднене в недоступному джерелі.
Подання до суду чи рішення суду щодо некоректності процедури розгляду або виявлення факту академічного плагіату не свідчать, що цього самого академічного плагіату немає. Хоча б тому, що жодної процедури офіційного розгляду за межами навчальних закладів не існує. Ні законодавці, ні МОН, ні Кабінет міністрів не зацікавлені в такій процедурі. Бо дуже не хочеться позбавляти ступенів своїх однопартійців, друзів та членів їхніх сімей (та часто й самих себе). Дуже їм не хочеться усувати зручних і лояльних, але академічно недоброчесних осіб із посад. Проте, попри всі багатолітні небажання законодавців і урядовців встановлювати дійові санкції за академічну недоброчесність, науковцям та звичайним громадянам залишається право висловлювати й мати оціночні судження щодо того, чи є в роботах певної особи академічний плагіат, і підтверджувати ці судження порівняльними таблицями для пар текстів. Зазначу також, що ці порівняльні таблиці саме й містять належні посилання, і наведення цитат із творів з академічною метою не є порушенням авторського права (ще один популярний метод від осіб, у яких знайшли академічний плагіат, намагатися заткнути рот громадськості — заявляти, ніби створення таких таблиць порушує їхнє авторське право).
На мою думку, намагання судитися з приводу некоректності процедури виявлення академічного плагіату є лише визнанням неспроможності довести відсутність академічного плагіату в рамках академічної дискусії. Тобто декларацією неспроможності розібрати відповідні порівняльні таблиці абзац за абзацом та довести, що насправді «нові» абзаци й речення були опубліковані раніше, а не пізніше, ніж «оригінали», чи що вони є стандартними фразами або загальновідомими фактами. Кожен герой незалежного розслідування академічного плагіату може скільки завгодно подавати до суду й отримувати рішення про некоректність процедур (нагадаю, що ніяких офіційних процедур розгляду за межами навчальних закладів законодавство та нормативні документи не передбачають і пропоновані зараз законопроєкти цієї проблеми не вирішують), але таким чином цей герой не заперечить отих порівняльних таблиць, із яких кожен, хто вміє читати й достатньо інтелектуально чесний, легко пересвідчиться в наявності отого академічного плагіату згідно з визначенням у Законі України «Про освіту». Таким чином, усі подання до суду щодо некоректності насправді неіснуючих процедур, а також претензії про буцім порушення авторського права та оприлюднення особистих даних у розслідуваннях щодо академічної недоброчесності — насправді є декларацією неспроможності довести відсутність академічного плагіату в академічній дискусії та простим намаганням заткнути рот громадськості й експертам.
Те ж саме можна сказати про судовий позов щодо судження про псевдонауковість: звернення до суду з приводу процедур, права на публікацію порівняльних таблиць і так далі є насправді публічним визнанням неспроможності довести академічній спільноті та широкій публіці науковість і відсутність академічного плагіату. Можна скільки завгодно забороняти в судовому порядку Особі_1 чи Організації_1 говорити про академічний плагіат Особи_2, та це аж ніяк не спростовує наявних порівняльних таблиць і не скасовує права виносити оціночні судження та говорити для всіх інших.
Численні законопроєкти щодо нібито формування академічної доброчесності так само ні про що і не містять реальних способів вирішення основної проблеми української освітньої та наукової сфери — засадничої недоброчесності.
Щоб дозволити недоброчесним особам безперешкодно списувати чужі тексти і примусити замовкнути всіх, хто вказує на недоброчесність впливових осіб, можна прийняти законопроєкт про заборону порівнювати тексти і взагалі вести публічні дискусії про порівняння будь-яких текстів будь-яких авторів. І в ньому законодавчо встановити, що можна переписувати будь-що і вважати це власним твором.
Очевидно, спроби людей, нездатних до академічної дискусії, через суди примусити обмежити академічну свободу і свободу слова, підтримані частиною суспільства, яка теж хоче вільно списувати або просто обілити політичних союзників, триватимуть. Можна взагалі заборонити говорити про академічну недоброчесність, текстові запозичення без належних посилань і довільні евфемізми цих понять. Примусити громадськість і академічну спільноту мовчати. Заборонити будь-які академічні дискусії на цю тему. Вчителі та викладачі дозволятимуть списувати що завгодно і ставитимуть замовлені оцінки з розпискою, що учень або студент погоджуються, — бо розбиратися зі списуванням через суди нікому не захочеться. Далі можна взагалі закривати формальну освіту в країні й залишати добровільні курси для бажаючих. Ну й оголосити всьому світові, що наукові ступені, публікації та академічні оцінки в Україні — це просто так, для загального задоволення, і довіряти цим ступеням та оцінкам не варто. Якщо комусь не подобається — доведеться складати закордонні незалежні іспити або їхати вчитися за кордон і отримувати там документи про освіту та ступені, які викликатимуть довіру.
Інтернет не обмежується Україною, — якщо почати дуже тиснути на академічну свободу висловлювання суджень щодо авторства та текстових запозичень, отримаємо лише набагато більшу публічність української академічної недоброчесності у світі.
Освіта і наука не можуть існувати без довіри. А спроби примусити мовчати про занадто очевидну академічну недоброчесність руйнують довіру, науку й освіту, в тому числі довіру до наукових результатів і даних, які надає країна, довіру в міжнародних відносинах — якої не відновлять жодні місцеві судові рішення.
Більше статей Ірини Єгорченко читайте за посиланням.