Такі конкурси проводяться в Україні вперше. Цього разу їх було два —«Наука для безпеки людини та суспільства» і «Підтримка досліджень провідних та молодих вчених». Загальне фінансування — 271,7 млн грн. Та чи ефективно розподілили кошти між науковими проєктами?
Не секрет, що українська наука давно перетворилася на своєрідну «річ у собі», про яку мало хто знає, а багато громадян взагалі вважають її абсолютно зайвим і непотрібним тягарем для аграрної України, що не приносить державі ніякої користі. Думаю, на 90% це правда, але аналогічні слова можна сказати про більшість сфер державного управління в сучасній Україні.
На щастя, в Україні все ще збереглися нечисленні групи ентузіастів, котрі зуміли адаптуватися до сумних реалій сьогодення і проводять наукові дослідження світового рівня, незважаючи ні на що. Сучасна наука — надзвичайно дороге задоволення, де вартість середньостатичного приладу стартує від 250 тис. євро, а ті часи, коли можна було зачинитися в гаражі й на коліні зробити відкриття світового рівня, назавжди залишилися в минулому. Тож якщо в тебе немає відповідного обладнання, ти аж ніяк не зможеш реалізувати свої найгеніальніші ідеї, хоч би як намагався. Такі жорстокі правила гри. Тому вибір в українських вчених непростий: або теоретичні дослідження і комп’ютерне моделювання in silico, для чого потрібні лише ноутбук та власні ідеї дослідника, — або ж налагодження тісної співпраці з закордонними колегами, які мають усі умови для роботи. Прикро, але через безнадійно застарілу інфраструктуру вітчизняних наукових установ така співпраця — одностороння і зводиться до безперервного постачання на Захід висококваліфікованих спеціалістів, навчених за кошти державного бюджету. Звісно, назад вони вже ніколи не повернуться, а як заохочувальний приз українській стороні перепадає хіба співавторство в міжнародній публікації.
Інший варіант — регулярно подавати заявки на конкурси з академічної мобільності, вигравати їх у напруженій боротьбі і за місяць—два перебування в переповненій сучасними технологіями західній лабораторії виконувати річний обсяг роботи звичайного німецького науковця, а далі вже на батьківщині оформляти отримані результати у вигляді спільної статті у престижному міжнародному журналі.
Епідемія COVID-19 поставила хрест на всіх програмах академічного обміну, тож про якісь наукові відрядження до закордонних партнерів можна тимчасово, а то й надовго забути. І зараз робота українського керівника наукової групи до болю нагадує обов’язки командира віддаленого опорного пункту на передовій. Дуже важко не втратити свої позиції, коли з бронетехніки в тебе безнадійно застарілий БТР-70, допомоги чекати нізвідки, солдатів-ветеранів спокушають високою зарплатнею в Бундесвері, а ворог озброєний до зубів сучасними танками щойно з конвеєра. Певна річ, із такими вихідними даними війни не виграєш, і так само неможливо вимагати Нобелівську премію від вітчизняних науковців, не забезпечивши їх коштами на придбання сучасного обладнання для досліджень. Для прориву у вітчизняній науці необхідні сучасні проточні цитометри, хроматографи і мас-спектрометри, і саме Національний фонд досліджень України (НФД) повинен фінансувати їх купівлю для українських науковців, оскільки він задекларував воістину неймовірні можливості для наукової діяльності, яких не було за всю історію незалежної України.
Анонсовані 15 млн грн на три роки — це розмір хорошого європейського гранту, і найголовніше — без жодних обмежень на придбання обладнання, яке в нас бюджетним установам заборонено купувати ще з часів попередньої світової кризи 2008 року — звісно ж, із благородною метою економії бюджетних коштів. Але, як зазвичай буває, декларації НФД ними й залишилися, наштовхнувшись на сувору стіну реальності. Ні, до безпосередніх кураторів програм НФД та технічного персоналу жодних зауважень немає — адже запустити з нуля онлайн-платформу для конкурсів у час тотального локдауну й успішно завершити прийом 900 (!) заявок дорогого вартує, хоча традиційно саме на цих сподвижників буде вилито левову частку критики всіх тих незадоволених учасників конкурсу грантів, які не отримали фінансування.
На жаль, підвело й традиційне українське бажання заощадити на сірниках, що вже стало класикою вітчизняного урядування. Хвалену систему зовнішнього рецензування НФД, на яку покладали величезні надії і сподівання всі прогресивні українські науковці, підкосило категоричне небажання західних експертів виконувати цю роботу на громадських засадах. Адже якісно прорецензувати проєкт, ознайомившись із найсучаснішою літературою за темою, вникнути в методологію, актуальність теми — це не справа кількох годин, а час — це гроші, і пора до цього звикнути. Тож дефіцит кваліфікованих експертів довелося заповнювати всіма охочими, навіть тими, хто не переймається академічною доброчесністю або ж тільки-но захистив кандидатську дисертацію і має доволі розпливчасті уявлення про те, як, власне, писати науковий проєкт і які критерії його оцінювання.
Згідно з нормативними документами НФД (Розділ V, п. 9 Положення про Порядок розгляду та експертизи проєктів), усі проєкти з кошторисом понад тисячу прожиткових мінімумів фізичних осіб на рік підлягають обов’язковій експертизі закордонними вченими (на сьогодні це 2,1 млн грн), тоді як гранти із запланованим фінансуванням менше цієї суми надсилають на рецензування лише українськими фахівцями. На жаль, таке недалекоглядне рішення наукової ради Фонду зіграло з ним лихий жарт. Адже основною причиною створення НФД було саме необ’єктивне і непрозоре рецензування наукових конкурсів іншими бюджетними розпорядниками коштів. А про яку об’єктивність розгляду грантових заявок може йтися, коли це роблять виключно вітчизняні експерти, чимало яких виросли в певних традиціях або часто просто фізично не мають відповідного досвіду в зазначеній сфері? Таку уразливість у системі не могли не виявити ділки від науки, хутко розробивши універсальний алгоритм її «зламу».
Якщо хочеш отримати максимальну оцінку, подавай проєкт із фінансуванням до 2 млн грн і активно примушуй усіх своїх підлеглих та колег реєструватися експертами! В умовах тотального дефіциту експертів є неілюзорний шанс, що твій проєкт буде оцінений «потрібним» експертом максимально високо. Ну, а конкурентів можна й навіть треба «завалити» надмірно суворими оцінками. Вуаля — все абсолютно прозоро, ніякої корупції, і високі рейтинги тобі гарантовані! Тим часом усі проєкти з максимальним фінансуванням, де абсолютна більшість кошторису припадала на надзвичайно дороге обладнання, пройшли суворе горнило закордонного рецензування і були достойно оцінені за західними стандартами — де рейтинг 85% вважається дуже й дуже високим показником. Але такий крок Фонду автоматично обрізав шанси цих проєктів на успіх — адже конкурувати з 98–99% рейтингу грантів із фінансуванням до 2 млн грн, які пройшли лише вітчизняне рецензування, в них не було жодних шансів! Як наслідок, ознайомлення з топом рейтингу проєктів НФД викликає щире замилування та ностальгію за СРСР, бо ідеї саме з тих часів лягли в їх основу.
Безумовно, адепти НФД мені опонуватимуть —«не буває ідеальних конкурсів із першого разу», «дайте нам ще 100 днів», «не присікайтеся до дрібниць», «ви ще надто молоді, щоб отримати грант на цілих 15 млн грн», але ми ці гасла чули вже багато разів, і нічим добрим вони не закінчилися за всі 29 років незалежності України. Та й, врешті-решт, 272 млн грн фінансування — це немалі кошти, хай і вдвічі урізані нинішнім Кабміном під час секвестру бюджету у зв’язку з пандемією коронавірусу.
А тепер задумаймося над іншим питанням — яку користь державі принесуть ці гроші? Чи буде створено задекларовані вакцини від COVID-19 і наскільки вони лишатимуться актуальними наприкінці 2021 року, коли Moderna і AstraZeneca наводнять ринок своїми продуктами зі 100-відсотковою ефективністю? Що дасть Україні розв’язання теоретичних задач у розпал світової економічної кризи та тотального дефіциту бюджету? Чи, може, наукові розробки 1970-х врятують нас від небезпечного коронавірусу? Ні, ні і ще раз ні, зате таких проєктів-переможців удосталь, і, як видно, їх рейтинг упевнено наближається до заповітної позначки 100%.
Чи можна було б цьому запобігти? Безумовно, знадобилися б лише політична воля Наглядової ради Фонду та відповідний ризик-менеджмент. Перше — це проблема необ’єктивної експертизи. На жаль, за понад десять років виконання численних українських і міжнародних грантів (CRDF, УНТЦ) я неодноразово зіштовхувався з тим, що вітчизняні рецензенти свідомо занижували оцінки нашим проєктам тільки за те, що ми наважилися конкурувати з ними в їхній галузі досліджень: за це, мовляв, нас треба показово покарати. Без пояснень і з надуманими зауваженнями. Також комічною є ситуація, коли оцінку маститого наукового проєкту проводять експерти, які, за своїми наукометричними показниками, безнадійно відстають навіть від найслабшого виконавця даної роботи. Так і хочеться процитувати безсмертну фразу «А судді хто?». На жаль, про такі нюанси наукова і наглядова ради НФД чомусь не подумали. Насправді ситуація вирішується елементарно. Наприклад, подаючи гранти на конкурс Європейської дослідницької ради (ERC), аплікант у спеціальній формі може зазначити кандидатури трьох експертів, яких він не хоче бачити серед рецензентів своєї роботи. Технічно реалізувати це на потужній платформі Фонду для Web-розробника завдання кількох годин. До речі, аналогічна ситуація має місце при поданні всіх статей у більшість міжнародних журналів: авторам дозволено вказати як бажаних експертів, так і небажаних, які можуть свідомо занизити оцінки роботи, так би мовити, на зло авторам. На жаль, світ не ідеальний, а принципи академічної доброчесності в Україні, м’яко кажучи, безнадійно відстали від усталених практик у США та Європі. Тому самого «пряника» у вигляді оплати рецензування проєктів (цей пряник коштував 591 гривню за рецензування одного проєкту) буде мало — слід подбати і про «батіг», щоб мати можливість вчасно виявляти недобросовісних рецензентів і назавжди заборонити їм брати участь у конкурсах Фонду.
І останнє — це принципи розподілу коштів. В умовах хронічного дефіциту ресурсів розпорошення фінансування Фонду по «допорогових» проєктах, де 90% коштів піде на виплату заробітної плати, а результатом їх виконання стане черговий стос паперів або так званий «науковий звіт», категорично недопустиме. З тотальним закриттям кордонів тільки якісне оновлення матеріально-технічної бази установ дасть змогу вітчизняним науковцям продовжити свої дослідження на високому методологічному рівні та публікуватися в міжнародних журналах із високим рейтингом, тим самим відновлюючи престиж України на світовій арені як наукової, а не аграрно-робітничої держави. Важливо зазначити, що після виконання проєкту це обладнання нікуди не зникне, а, згідно з умовами договору виконавців гранту з НФД, стане основою для нових центрів колективного доступу, щоб і інші вітчизняні науковці змогли використати його у своїх дослідженнях. То що все-таки краще? Роздати 250 млн грн на 250 «допорогових» проєктів по 1 мільйону кожному і отримати 250 наукових звітів — чи все-таки інвестувати ці кошти у 50 грантів для топ-команд по 5 млн грн і отримати 50 звітів, десяток—два статей у хороших міжнародних журналах та 50 сучасних приладів, які будуть використані в роботі тисяч інших українських вчених?
На жаль, у 2020 році Фонд обрав традиційний для України шлях. Тож коли наприкінці 2021 року прем’єр-міністр України і за сумісництвом голова Національної ради з питань розвитку науки і технологій, заслухавши звіт про виконання проєктів перших конкурсів НФД, очікувано винесе свій вердикт, що «науковці в Україні продукують лише стоси паперів», як це вже раз оголосив Арсеній Яценюк у 2015 році, — з ним важко буде не погодитися…