Видатний російський фізик, лауреат Нобелівської премії В.Гінзбург в одному зі своїх останніх інтерв’ю наголосив: «Майбутнє людства визначається лише наукою. За 400 років, які минули з часів Г.Галілея, у світі відбулися разючі зміни, пов’язані з накопиченням знань. З’ясувалося, що наука формує світ більшою мірою, ніж будь-яка інша галузь. Політики мають це зрозуміти і щедро підтримувати наукові дослідження». Цей заклик перегукується з висловом великого Луї Пастера: «Наука - найбільш піднесене втілення Батьківщини, оскільки з усіх народів першим завжди буде той, хто випередить решту в галузі думки та розумової діяльності». У мене ж складається враження, що далеко не всі поділяють цю думку, у тому числі - наші політики. У них свої турботи, і важко сподіватися, що найближчими роками їм стане глузду усвідомити, наскільки сумне майбутнє чекає на суспільство, в якому наука й освіта залишаються поза увагою його керманичів.
Наважуся навіть сказати більше: будь-який неупереджений спостерігач може легко переконатися, що, попри гучні промови, не наука, а лженаука в Україні розквітла і міцно проторувала шлях в усі офіційні інстанції. Керівні органи підтримують і заохочують релігійні погляди, які фактично перетворилися на державні і які не залишають осторонь ні середню школу, ні армію. Гороскопи, віщуни, шарлатани-цілителі тощо заполонили екрани ТБ і так звані серйозні ЗМІ, а науковий світогляд і атеїзм шельмуються зусібіч, не знаходячи підтримки у суспільстві. Постає запитання: хіба не соромно, що таке відбувається в країні, яка недавно вважала себе країною, що найбільше читає, освіченою і науково розвиненою? У нас наука (насамперед фундаментальна) та її носії - вчені і педагоги - перебувають серед принижених верств суспільства. Врешті-решт, науково-освітня сфера перестала бути престижною як сфера діяльності або працевлаштування. А ті її талановиті представники, котрі отримали освіту, тікають із країни, бо вже засвоїли, що тут видобувачі нового знання навряд чи досягнуть хоча б середнього рівня життя і ніколи, підкреслюю - ніколи! - не зароблять на власне житло. Цей так званий відплив мізків має очевидні наслідки - нестачу кваліфікованих кадрів, без критичної маси яких розв’язання накопичених економічних і соціальних проблем, або здійснення глибинної модернізації, стає утопією.
Як член президії НАНУ, де обговорюються найбільш актуальні питання розвитку нашої науки, свідчу, що останнім часом чи не головне серед них -питання фінансування, катастрофічна нестача якого небезпечна для наукової сфери в цілому. Поточного року ситуація загострилася настільки, що багато установ мають переходити на неповний робочий день, скорочувати персонал. Гадаю, це неприпустимо. При цьому виголошуються такі гасла: «Запропонуйте щось корисне, і тоді держава знайде можливості для належної підтримки». Тобто НАНУ закликають зосередитися тільки на дослідженнях суто практичного спрямування. А фундаментальна наука - математика, фізика, хімія, біологія, - результатом якої є «лише» публікації, може почекати або взагалі не така вже й потрібна.
Мушу наголосити, що носії таких поглядів не розуміють місця науки в сучасному світі, оскільки її користь не зводиться лише до створення нових технологій або продуктів, хоча без неї воно неможливе. Головне призначення науки - здобування нових знань, яке - і це зрозуміли у багатьох країнах - є ключовим чинником для функціонування держави та її стратегічної безпеки. Лише наукові дослідження світового рівня стають запорукою відтворення кваліфікованих кадрів, у тому числі тих, хто знається на високих технологіях. Буквально на наших очах сильна наука з’явилася у країнах, котрі донедавна її не мали і де темпи її розвитку вражають: Японія, Китай, Південна Корея, Бразилія, Індія, Фінляндія тощо. Держави, які сподіваються отримувати наукову інформацію ззовні, приречені на відставання, тому недалекоглядно - вважати пріоритетними лише ті наукові напрями, які начебто приноситимуть безпосередню практичну користь, бо інколи науки, далекі від практичних потреб, стають першочерговими для самого існування країни. Згадаймо приклад ядерної фізики і досить негативне ставлення до неї перед Другою світовою війною. Тому політика концентрування коштів тільки на прикладних роботах може обернутися небезпекою для такої великої країни, як наша. При цьому ми втрачаємо і можливість відкрити щось нове, прирікаючи себе на вічне відставання.
Слід також чітко визнавати, що наука - не тільки питання грошей. Насамперед, це питання системи людських цінностей, особистісної і колективної моралі, правильного світорозуміння, а також - нормального клімату у суспільстві. Ще одна передумова розвитку науки - можливість зберігати (в людських масах) відчуття власної гідності, щоб хоч інколи ключове питання «Хто правий?» мало відповідь по суті. Це, врешті-решт, і елементарна чесність перед громадянами, яку вони мають усвідомлювати як один із пріоритетів, оскільки в науці дуже багато тримається на довірі як суспільства до вчених у цілому, так і між ученими зокрема.
Знаючи про мізерний бюджет НАН України, хочу запитати народних депутатів, які його приймали, чи не вважають вони її працівників - любителями, за аналогією, наприклад, із футболом. Тобто чи може будь-яка аматорська команда сперечатися на рівних із грандами, чий бюджет на порядки більший? Для футболу відповідь очевидна. Так і в науці: якщо її частка становить менше 1% ВНП, вона втрачає конкурентоздатність і помирає. Це добре усвідомили в ЄС або США, де на науку йде від двох до трьох відсотків - і це тільки ВНП! Навіть при цьому третина (31%) європейців вважає фінансування науки в ЄС недостатнім і лише 7% - високим. Показово, що у 2010 р. Європарламент прийняв стратегію «Європа 2020», згідно з якою відсоток ВНП на наукові дослідження у країнах ЄС має становити не менше 3%. Нам би таких депутатів, бо наші вкотре проголосували за приблизно 0,3%! Коментарі, так би мовити, зайві…
Ставлення до науки українського істеблішменту позначається й на ставленні до неї суспільства: наукою цікавляться лише близько 1% (!) українців, тоді як у Європі таких - 79%, що більше, ніж зацікавлених спортом (65%), культурою (69%) або політикою (68%). Привертає увагу й той факт, що повагу до вчених висловлюють 75% людей, а 72% вважають, що саме наука забезпечить покращання їхнього життя у майбутньому.
Торік дві закордонні групи аналітиків (від інформагенції Thomson Reuters та від Національного наукового фонду США) оприлюднили звіти про стан науки у країнах Східної Європи. Попри популярний тезис про покращення ситуації в українській науці (особливо щодо фінансування), показники з ряду ключових позицій виявилися досить невтішними. Насамперед вражає сумний факт скорочення загальної чисельності наукових працівників (за останні 10 років - приблизно на 1-2% на рік). Такі ж країни, як США, Японія, ЄС, Південна Корея, Китай, невпинно збільшують цей показник. Зменшилася також загальна кількість публікацій: за цим показником Україну вже випередила Бразилія. Головну причину занепаду автори вбачають у неадекватному фінансуванні, на чому, зокрема, всі роки незалежності наголошує НАНУ.
Як активний учасник різноманітних наукових досліджень у галузі фізики, можу уявити, як успішно розвиватиметься країна, котра не економить на них. Так само не важко окреслити плачевні перспективи країни, в якої наука стала другорядним чинником її розвитку. Тому, знаючи не з чуток про стан справ із наукою та освітою в Україні, беру на себе відповідальність прогнозувати: якщо наявні тенденції не будуть свідомо і рішуче зламані вищим керівництвом держави, яке - ще раз наголошу - поки що практично нічого не робить на цьому напрямі, передовою Україна не буде ніколи і безповоротно зникне з наукових мап світу.
Проблема розвитку науки стоїть у багатьох індустріальних країнах (включно з «вісімкою»). Їхні вчені стурбовані труднощами з отриманням коштів, викликаними і могутністю бюрократичних структур, і недолугістю політичних діячів, і традиціями. Так, звичайний західний професор витрачає не менше двох третин свого робочого часу на написання грантів, тому за цією позицією з них брати приклад не слід. Проте їх рятують незрівнянно більші загальні кошти, які дозволяють залучати до досліджень найталановитіших фахівців із будь-якого куточка світу, справедливо оплачуючи їм, як правило, ненормовану, проте завжди сумлінну працю. Ми, навпаки, маємо відійти від майже суцільної зрівнялівки і знайти власні шляхи розвитку.
Розраховувати у цій справі на держструктури не доводиться. Тоді залишається бізнес. На нього можна було б покластися, якби в Україні існувало законодавство щодо ринку інтелектуальної власності. Про розширення співпраці вчених і бізнесменів не говорить лише лінивий, але «віз і нині там», і ми практично не маємо законів, котрі б стосувалися інноваційних або технологічних осередків із високим ризиком, де практично завжди триває пошук із бажаним, але не гарантованим наперед результатом. Тут мала б включитися ВР України, хоча не все так просто. З одного боку, у деяких народних депутатів є розуміння, що інвестування в науку - це єдина умова зростання ВНП, а з іншого - правила заохочення бізнесу до довгострокових інвестицій ще не написані. При цьому не секрет, що бізнес підтримує ту або іншу справу лише за умов отримання швидкого зиску. А на часі ще більш нагальна мета - вирощення нового покоління бізнес-еліти, яка б розумілася на комерціалізації саме інновацій і твердо засвоїло, що наука - фундамент, на який спирається покращання стандартів життя. Останні, зокрема, потребують зміни структури економічних витрат в Україні, де лише 15-20% припадає на заробітну платню (у розвинених країнах її частка становить 60-70%), чого не зробити, не спираючись на знання. За різними експертними оцінками, десь до 2015-
2020 рр. у світі буде сформовано ринок VII технологічного укладу, де інтелектуальні вироби стануть основними об’єктами продаж. Уже тепер у передових країнах їх частка становить 25-30%, а буде - 70-80%.
Звісно, рятувати науку потрібно. Але надзвичайна складність завдання полягає в тому, що у 2012 р. пояснювати пересічному платнику податків значення для держави науки і освіти набагато складніше, ніж 10-15 років тому. В Україні виросло покоління людей, для якого інтелект не є суспільним пріоритетом, а, скажімо, звання «професор» не еквівалентне щирій шані з боку громадян і нормальному життєзабезпеченню його носія з боку держави. Суспільство взагалі звикло жити без науки, а певною мірою - і без культури, тому мої слова однаково стосуються будь-кого, хто займається по-справжньому розумовою працею. Для підвищення ролі освіченої людини потрібно узаконити таку зарплату наукового працівника або викладача, яка була б вищою за середню у місці розташування наукової установи чи освітнього закладу. Побутова невлаштованість і житлове питання - ось наріжні чинники розв’язання проблеми старіння кадрів. При цьому обов’язково мають виділятися кошти на обладнання. Якщо цього не зробити, наука остаточно деградує, і про неї в нашій країні можна буде забути.