Серед науковців - чергова паніка. Причиною став наказ МОНМС №1112 від 17 жовтня 2012 року «Про опублікування результатів дисертацій на здобуття наукових ступенів доктора і кандидата наук», який після реєстрації в Мін’юсті набув сили загальнообов’язкового.
Наказ передбачає, що за темою дисертації на здобуття ступеня доктора/кандидата необхідна наявність не менше ніж 20/5 публікацій у наукових (зокрема електронних) фахових виданнях України та інших держав. Причому не менш як чотири публікації для докторської (одна - для кандидатської) повинні бути саме у виданнях іноземних держав або у виданнях України, які включено до міжнародних наукометричних баз. Хоча це положення набуває чинності лише з 1 січня наступного року, саме воно призвело до того, що дисертації соціогуманітарної тематики спецради вже почали масово знімати з розгляду.
Отже, спробуймо проаналізувати: що насправді означає наказ №1112? І якими будуть наслідки його впровадження?
Насамперед - про наукометричні бази. Приблизно півстоліття тому ефективність наукової праці спробували формалізувати на основі показників цитованості. А це потребувало створення баз статей, цитування в яких «зараховувалося». З цього поступово виросли потужні бази даних про наукові публікації з усіх галузей знань. Найвідомішими з них є Web of Knowledge, яку підтримує Thomson Reuters, і SCOPUS - дітище потужного наукового видавництва Еlsevier. Між цими універсальними базами відбувається жорстка конкурентна боротьба за споживача. За особистими спостереженнями автора, в академічних середовищах на Заході популярніша перша, але в Україні частіше користуються другою - чи не в першу чергу через її лояльнішу цінову політику.
Тому далі - про SCOPUS. На травень 2012 року вона накопичувала дані про статті в 18500 провідних наукових журналах світу і містила інформацію про понад 47 млн. наукових публікацій. Людина, що має доступ до бази, легко довідається про обраховані на основі цих даних імпакт-фактор журналу та індекс цитованості й індекс Гірша окремого науковця чи наукової установи. Ці цифри й формують сьогодні неформальний, але загальновизнаний науковий «табель про ранги». Таку систему заслужено критикують (індекс Гірша в Альберта Ейнштейна виявляється нижчим, аніж у деяких наших сучасників із явно скромнішими науковими заслугами), але кращої досі ніхто не придумав.
Водночас незаперечним є інше: публікації у виданнях, що не включені до міжнародних наукометричних баз, фактично не мають шансів дійти до світової наукової спільноти. Вони залишаються своєрідною «наукою в собі», здатною потішити лише автора та його найближчих колег. І тут є серйозна проблема. З кількох тисяч наукових видань України (визнаних такими колишнім ВАКом і нинішнім МОНМС) у міжнародних наукометричних базах реферуються кілька десятків. Причому практично всі вони - з природничих і точних наук. Відтак праці українських «технарів» і медиків відомі світові мало, а фахівців із соціогуманітарних наук не відомі майже зовсім.
Наказ №1112 не містить чіткого визначення поняття «міжнародні наукометричні бази» (віддаючи таким чином його тлумачення на відкуп спецрад). Але якщо ці спецради діятимуть «за гамбурзьким рахунком», визнаючи тільки те, що ввійшло до баз Web of Knowledge і SCOPUS, результати можна спрогнозувати вже зараз. Нова норма не створить жодних ускладнень для більшості «природничників» - вони вже нині широко друкуються за кордоном, та й провідні вітчизняні журнали із цих наук є принаймні в SCOPUS (вимоги Web of Knowledge жорсткіші). Водночас «технарям» і медикам дотримати її буде значно складніше. А число захистів із соціогуманітарних наук скоротиться в багато разів - бо вітчизняних міжнародно реферованих журналів тут немає, а публікації наших фахівців цього профілю за кордоном є радше винятком.
Якщо спецради зараховуватимуть до міжнародних наукометричних баз іще й базу російського ВІНІТІ (який за традицією реферує всі «старі» журнали пострадянського простору), це істотно полегшить ситуацію з «технарями» і медиками, але майже не допоможе гуманітаріям. Тому можна спрогнозувати, що норму про «публікації у виданнях іноземних держав» намагатимуться виконати за рахунок збірників тез провінційних російських конференцій (які відтак неабияк зростуть у ціні для вітчизняних пошукачів). Формально це не порушуватиме букви наказу №1112. Фактично ж - вихолощуватиме справді наявну в ньому раціональну ідею: хоч якось спонукати українських соціогуманітаріїв відкритися світові.
Адже українські науковці безумовно повинні більше друкуватися за кордоном. А українські журнали - перетворитися нарешті на джерела наукової інформації (зараз чимало з них - це стосується насамперед різних «вісників» провінційних університетів - є просто «відстійниками» аспірантських текстів). Мусить змінитися й мотивація для написання наукової статті. Адже статті до «реферованих» журналів здебільшого пишуть, прагнучи повідомити науковій спільноті про отримані нові важливі результати (а також забезпечити передумови для отримання грантів на проведення подальших досліджень). Натомість головною мотивацією для значної частини статей в українських журналах є виключно забезпечення необхідної кількості публікацій при захисті дисертації.
Звичайно, друкуватися за кордоном складно (особливо без закордонних співавторів). Складно домогтися і включення журналу до бази SCOPUS. Але й нічого неможливого ні в тому, ні в тому немає. Критерії для журналів відомі: це, поміж іншого, обов’язкові англомовні резюме, процедура попереднього рецензування статей, наявність закордонних учених у складі редколегії та серед авторів, наявність посилань на цей журнал у публікаціях, які вже були реферовані в SCOPUS, періодичність виходу, якісна сторінка в Інтернеті. Словом, той мінімум, який робить науковий журнал справді науковим журналом, а не черговою «мурзилкою».
За наявності хоч якоїсь цілеспрямованої державної політики підтримки науки число українських видань у SCOPUS уже сьогодні могло б, за підрахунками експертів, становити принаймні півтори сотні. Але чи сприятиме цьому наказ №1112 - прогнозувати не беруся. Як не беруся й прогнозувати, чи сприятиме він підвищенню фатально низького рівня багатьох соціогуманітарних (і не лише соціогуманітарних) дисертацій.
Адже коли вляжеться паніка і люди знайдуть лазівки - все може легко повернути на круги своя. Жертвами виявляться хіба що мистецтвознавці з філологами, для яких сьогодні різко й неочікувано для них змінили правила гри (публікуватися фахівцям з українського народного мистецтва чи фольклору за кордоном і в реферованих журналах справді ніде). Бо головних проблем української науки - хронічних злиднів, відсутності будь-яких реальних стимулів для залучення молоді й браку елементарних уявлень у правлячої верхівки про те, навіщо наука потрібна взагалі, - цей наказ аж ніяк не вирішує.