Як зібрати разом наші відчуття й думки про майбутнє? Як зрозуміти одне одного? Як домовитися про спільне життя в державі, не ранячи й не руйнуючи одне одного нерозумінням і хейтом, якщо твоєї позиції, зумовленої твоєю реальністю, не сприймають інші, ті, хто бачить і відчуває інакше й теж має рацію? Адже всі ми — від лінії фронту до Америки — є частинами одного цілого — України. Ця проблема — а вона заважатиме нам будувати країну після війни — вже зараз присутня на всіх рівнях суспільства, зокрема й культурному та експертному. Сенси й ідеї майбутнього не вступають у синергію, а б’ються одна об одну, гинучи не підтриманими й забутими. Цей текст є спробою знайти рецепт згуртованості.
Хочу запитати в читача: як ви собі уявляєте згуртоване суспільство?
Так, злагода, спільні цінності, спільна візія майбутнього тощо, — перелік можна продовжувати ще довго. Але всі ці поняття стають актуальними лише через спільні дії. Одна з наших проблем, на мою думку, головна, — розбрат і хайп в інформаційно-аналітичному просторі, які не дають сформулювати й погодити всі ці речі, тож до спільних дій просто не доходить справа. А це зумовлено передусім неготовністю нас і наших інтелектуальних еліт домовлятися. І на цьому можна було б поставити крапку й просто чекати, коли ж ми всі подорослішаємо.
Та я пропоную іншу поведінкову модель. Якщо ми не можемо домовитися, давайте діяти не домовляючись!
Корисний досвід
Перед повномасштабним вторгненням ГО «Інститут громадянського суспільства» проводило цикл дискусій «Діалоги про згуртованість» про принципи підвищення згуртованості українського суспільства. Ми охопили цими дискусіями практично всі сфери активності українського суспільства, в яких знайшли ознаки протистояння думок: від мови й церкви до освіти й культури.
Що цікаво, найчастіше більшість експертів, — а ми запрошували тих, хто репрезентував погляди з усього спектру думок у відповідній галузі, — насправді має дуже близькі цінності, візії та стратегії реалізації цих цінностей. Але спроби домовитись про спільні дії, проєкти й ініціативи не призводять ні до чого, а іноді, навпаки, закінчуються суперечками й навіть конфліктами.
Причому це не люди з вулиці, а фахівці, які мають авторитет у своїх галузях, із великим комунікаційним досвідом. Коли просто висловлюють думки, всі з усім згодні, а як настає час домовлятися про дії — нічого не виходить, розбіжності у формулюваннях та баченні дрібниць стають на заваді.
Принцип «взаємодіяти без необхідності погоджувати»
У мене часто складалося враження: якби вони, не обговорюючи нічого, просто мовчки почали щось робити разом, то все б у них вийшло.
Головний практичний висновок із ситуації, який я зробив для себе: в суспільстві потрібно на всіх рівнях запускати ініціативи, в яких було б закладено механізм долучення до них будь-кого без необхідності домовлятися про щось із іншими учасниками ініціативи. Тобто ти бачиш в ініціативі певні цінності, якщо вони тобі близькі, підключаєшся до неї, береш на себе якусь вільну функцію. Якщо ж тобі ці цінності не близькі, ти не намагаєшся когось у чомусь переконати, а просто проходиш повз.
Наприклад, флешмоб «Мій вибір — українська!». Я переходжу з російської на українську мову. Я не засуджую тих, хто розмовляє російською, й не сперечаюся з тими, хто їх засуджує. Просто відповідно до власного уявлення, не погоджуючи його ні з ким, просуваю українську в своєму та суспільному житті.
Трохи інший приклад. На лідерських тренінгах для підвищення ефективності команд часто використовують вправи, коли команди мають разом виконати завдання, наприклад, подолати якусь фізичну перешкоду за обмежений час, але, що важливо, мовчки, не перемовляючись для узгодження спільних дій. Ті, хто займається тімбілдингом, кажуть, що якщо не ставити такої умови, процес затягується й часто не вкладається у визначений термін або взагалі розвалюється.
Найкраща ж ілюстрація цієї ідеї — самоорганізація людей під час Майдану та після нього.
Принцип Поліанни
Нещодавно з подачі голови правління міжнародного Інституту інтегрального розвитку Катерини Ясько в мене народилася ідея ще однієї ініціативи, яка реалізує той самий принцип — «взаємодіяти не домовляючись». Ідея в тому, щоби в інтелектуально-експертному середовищі українського суспільства, яке розробляє публічні політики, сформувати надбудову — простір обміну думками, долучитися до якого може будь-який експерт, котрий бере на себе добровільне зобов’язання дотримуватися лише одного принципу, що розкладається на три правила:
• Бери ту думку будь-якого іншого експерта, яка здалася найцікавішою та найціннішою, розвивай її. Хоча б одну. Згадай автора!
• Не критикуй! Не реагуй на ту думку, яка здалася тобі дурною, шкідливою та/або небезпечною.
• Не відповідай на критику! Використовуй в критиці лише те, що дає змогу виправити, уточнити та вдосконалити твою власну думку.
Внаслідок цього може виникнути поле ідей, думок, концепцій, із якого потім можна відібрати та сконструювати необхідну концепцію публічної політики в обраній галузі чи на стику галузей.
Цей принцип я б назвав «принципом Поліанни» — за назвою однойменної дитячої книжки. В цьому романі йдеться про дівчину, яку батько навчив у будь-якій ситуації фіксуватися на тому, що дарує радість, а не на тому, що обурює, бентежить чи дратує. Наприклад, коли Поліанні подарували замість ляльки милиці, вона пораділа тому, що в неї здорові ноги й милиці їй не потрібні.
Відмова від критики ідей, думок, висловлювань
Технологією запровадження цього принципу в інтелектуальному середовищі може стати застосування одного з правил проведення мозкового штурму — відмови від критики й дискусій, особливо навколо ідей і думок, ідеологізованих політичною та воєнною доцільністю.
Як це зробити? Дуже просто! Кожен експерт, аналітик свідомо бере на себе зобов’язання, реагуючи на будь-яку подію, публікацію, виступ в інтелектуальному просторі, обговорювати лише ті аспекти, які здалися йому позитивними, конструктивними, ефективними й наштовхнули на власні нові ідеї.
Насправді це геть непросто! На жаль, іще багато експертів будують свою активність саме на тому, що засуджують, звинувачують, викривають владу, опозицію, міськраду, сусідів, опонентів і навіть однодумців. Відмовитись від цього спершу буде важко.
Але ніщо не заважає спробувати! Для цього лише потрібно ухвалити рішення стосовно самого себе. Це не складніше, ніж припинити давати хабарі чи почати переходити дорогу лише на зелене світло.
Важливі обмеження
Важливою є добровільність. Узяти принцип Поліанни на озброєння — особиста справа окремого експерта. Його необов’язковість у поєднанні з викликом, на який відгукується експерт, має стати запорукою його привабливості. Це підкріплюється правом на помилку, згідно з яким експерти на етапі пошуку ідей повністю звільнені від відповідальності.
Пропоную застосовувати цей принцип лише до філософських, інтелектуальних, культурологічних, футурологічних/стратегічних дискусій у царині розроблення широкого спектру публічних політик. Причому у форматі або текстових публікацій, або аудіо- та відеовиступів.
Звісно, цей принцип не можна застосовувати до політичних дискусій, публічного обговорення адміністративних, фінансових, кримінальних правопорушень як окремих фізичних, так і юридичних осіб — інституцій, організацій, підприємств, а також до дебатів у реальному часі й дискусій, які за форматом передбачають конкурентність і зіткнення поглядів.
Ще важлива заувага. Щоби колективний інтелектуальний процес, побудований на цьому принципі, працював, потрібна наявність проєктних команд, здатних «витягувати» з цього процесу ідеї й концепції та перетворювати їх на проєкти й ініціативи. Вони можуть складатися з тих самих експертів, які беруть участь у самому процесі.
Процес вважатиметься успішним, якщо виникне кілька довгих ланцюжків посилань учасників одне на одного. Звісно, ефект накопичуватиметься поступово. Дії одного експерта за цим принципом не будуть помітними. Двох теж. Трьох, найімовірніше, — теж. Коли їх кількість досягне певної критичної маси — може виникнути лавиноподібний ефект.
Це фактично стане рознесеним у просторі й часі колективним мозковим штурмом.