Вода важлива для нашого побуту, для підприємств, для вирощування сільськогосподарської продукції тощо. Війна та спричинені нею проблеми із доступом до водних ресурсів лише підкреслили неоціненну роль цього ресурсу у нашому житті. Зараз чи не кожен українець чи українка може вирахувати, скільки води необхідно на день чи кілька днів, щоб мати запас у разі обстрілу ворогом нашої критичної інфраструктури. Багато людей відчули на собі наслідки дефіциту питної води. Водночас більш очевидним також стає наше багаторічне недбале ставлення до її стану та якості. А негативний вплив зміни клімату ще більше загострює наявні проблеми.
План із подолання цих проблем необхідно мати, тому схвалення урядом Водної стратегії України до 2050 року є позитивним кроком. Документ визначає основні проблеми в галузі, а також закладає відповідні цілі із покращення стану водних ресурсів і показники їхнього досягнення. Але чи дійсно Стратегія може допомогти поліпшити якість водних ресурсів в Україні?
Що прогресивного є у Стратегії
У Водній стратегії автори доволі комплексно підійшли до постановки проблем і визначення поточного стану справ і тенденцій у водній галузі. Вона покликана забезпечити рівний доступ до якісної й безпечної для здоров’я води, зменшити забруднення вод, запобігати посухам і паводкам. Для цього у ній передбачено п’ять стратегічних цілей, кожна з яких супроводжується відповідними завданнями та 40 вимірюваними показниками їхнього досягнення.
Цільові показники Стратегії досить амбітні. Наприклад, передбачається, що до 2030 року до систем централізованого водопостачання буде підключено 50% сільського населення та 100% міського населення, а до 2050-го — не менш як 90% сільського населення (на початок 2019 року цей показник становив лише 30,1% для сіл і 99,2% — для міст).
Також Стратегією передбачено, що вже до 2024 року вся законодавча база України у водній сфері відповідатиме вимогам ЄС. Для цього 2023-го планується ухвалити три законопроєкти та близько десяти підзаконних нормативно-правових актів.
Важливим прогресивним кроком є також те, що у межах Водної стратегії автори звертають увагу на питання дифузного (просторового) забруднення води, тобто такого, що надходить не з однієї точки, як-от труби, а з великого простору, приміром, з полів. Основне джерело такого забруднення — сільське господарство. Через розорювання й неконтрольоване внесення добрив шкідливі хімікати вимиваються з полів і потрапляють у воду. Оскільки дифузне забруднення не має точкового джерела, його складніше відслідковувати. Тож добре, що держава планує працювати над його моніторингом і запобіганням.
Щоб подолати цей виклик, у Стратегії закладено ще одну амбітну мету — зменшити частку орних земель (ріллі) у загальній площі земель країни до 47% до 2030 року (зараз вона становить 56,8%, а це один із найбільших показників у Європі). Досягнути цього можна, наприклад, з допомогою консервації — процесу, коли на землі припиняють вести господарську діяльність і дозволяють їй повернутися у природний стан. Такий підхід, до речі, корисно застосовувати не лише до ріллі, а й до земель, пошкоджених війною.
Однією із найбільших проблем сільського господарства для водних ресурсів є розорювання водозахисних смуг і водоохоронних територій. Прибережні захисні смуги — це зона відповідної ширини вздовж річки, моря чи навколо водойм, де діють більш суворі правила господарювання. Зокрема, займатися там сільським господарством не можна. Розорювання таких зон шкодить здоров’ю ґрунтів, посилює вразливість того ж сільського господарства до зміни клімату та призводить до ще більшого забруднення водойм. У Водній стратегії цю проблему згадують, що вже добре, однак рішень, на жаль, не пропонують.
Важливо також, що Стратегія визначає вплив зміни клімату на водні ресурси як один із важливих негативних факторів. Це підтверджують і численні дослідження. Зокрема, науковці наголошують, що з 2041 року можливе припинення місцевого поверхневого стоку в маловодні роки у Херсонській, Одеській, Миколаївській, Дніпропетровській і Запорізькій областях. А відповідно до аналізу «Екодії», до кінця століття у річках більшості досліджуваних басейнів очікується суттєве зниження стоку. Найгірші прогнози для Прип’яті, Південного Бугу та Дністра, — там зниження стоку може сягнути 30% наприкінці століття.
Саме тому питання адаптації до зміни клімату має бути наскрізним і ключовим у Стратегії. І, на щастя, таке завдання у ній є. Адаптаційні заходи пропонують включати до планів управління річковими басейнами. Однак замислитися про адаптацію варто і бізнесу, адже він, за даними Стратегії, залишається одним із найбільших споживачів води, отже, і найбільше потерпатиме від її нестачі.
Стратегія також визнає, що контроль над охороною водних ресурсів кульгає, тож пропонує покращувати нагляд за видобутком підземних вод, дотриманням умов дозволів тощо. Хоча під час воєнного стану екологічні перевірки практично не проводилися, ми сподіваємося, що контроль буде налагоджений ефективніше, адже господарська діяльність є великим користувачем і водночас забруднювачем води.
Чого бракує Водній стратегії
Водна стратегія розкриває чимало проблем і способів їхнього розв’язання, та все ж їй бракує кількох аспектів, аби дійсно допомогти подолати ті виклики, з якими стикається водний сектор України. Ці питання також слід враховувати при розробці подальших документів і заходів.
У Стратегії практично не відображені питання впливу війни на водні ресурси України та післявоєнного відновлення сектору. Окупанти обстрілюють водну інфраструктуру, заміновують дамби, проводять воєнні операції на території Чорного та Азовського морів. Наприклад, у результаті обстрілу очисних споруд у Василівці, що на Запоріжжі, армія РФ зруйнувала будівлю каналізаційної насосної станції, і стічні води без будь-якого очищення потрапляли до Дніпра. Безперечно, держава повинна враховувати такі випадки та їхній вплив на водні ресурси, аби виправляти завдану шкоду.
Як уже зазначалося, Стратегія приділяє увагу доступу до чистої води. Однак вона цілком ігнорує питання доступу до інформації про якість цього ресурсу. А перше неможливе без другого: щоб отримати чисту воду, людям потрібно знати про джерела такої води, а громадам — проводити регулярні аналізи, щоб ці джерела визначити. «Екодія» вже не раз аналізувала якість питної води у громадах, і результати не завжди втішні. Особливо тривожна ситуація у місцевих криницях, де у більшості досліджених випадків виявили перевищену концентрацію нітратів, що небезпечні для здоров’я. Тож цей досвід показує, що як місцева, так і державна влада має дбати про своєчасні аналізи та доступну інформацію про якість води у джерелах.
Ще одним із важливих питань, не окреслених у Стратегії, залишається фінансування та ефективність використання коштів. В Україні неодноразово запускали цільові програми для покращення якості води, але кошти, на жаль, використовувалися не надто доцільно. Наприклад, за результатами аудиту Загальнодержавної цільової програми розвитку водного господарства та екологічного оздоровлення басейну річки Дніпро на період до 2021 року, основна частина коштів пішла на меліорацію земель, а на власне оздоровлення Дніпра використали менш як 0,1% коштів. Тому важливо раціонально планувати і розподіляти кошти, щоб вони відповідали цілям і завданням Стратегії.
Від водних ресурсів залежать усі галузі економіки та все населення України. Російська війна ще більше загострила наявні проблеми. Саме тому цілі та завдання, зазначені у Водній стратегії, є надважливими для подальшого відновлення нашої країни і вступу України до ЄС. Відбудова України має базуватися на принципах «зеленого відновлення», яке відбувається з використанням найкращих доступних технологій і практик і враховує інтереси населення та довкілля. Зважаючи, що Стратегія — це лише дороговказ, за яким готуватимуться інші законодавчі та нормативні документи, заповнити прогалини ще можна. Головне, щоб прописані цілі і завдання Стратегії дійсно поступово реалізовувалися, а рішення уповноважених міністерств не суперечили одне одному.