Уряд, схоже, вирішив виконати плани десятирічної давнини, які так і не стали законом, і завершити приватизацію як процес потужною «кодою». Добре це чи погано? І що нам з цього буде?
Власність - це насамперед суспільний інститут. Вона тримається на суспільному визнанні, легітимності. Наприклад, те, що комп’ютер, на якому я зараз набираю ці рядки, «мій», означає: всі навколо визнають за мною, і тільки за мною, виключне право ним користуватися. Причому, що важливо, інститут передусім неформальний: основну масу людей у більшості випадків утримує від спокуси вкрасти чуже або скористатися ним без дозволу не так страх покарання, як їхні власні переконання, засвоєні з молоком матері. «Твоїм» вважається те і тільки те, що ти сам створив або купив. Юридичним підтвердженням такої легітимності служить титул, що встановлює формальну належність об’єкта. Наприклад акт на землю, техпаспорт на автомобіль або товарний чек.
Однак з титулу права власності тільки починаються - саме цього не розуміє переважна частина наших співгромадян.
Титул дає власнику виключне право робити з об’єктом усе, що заманеться, у рамках закону. Наприклад, право керування автомобілем обмежене правилами руху. Що тісніші рамки закону, то менше може з ним зробити власник, то менша цінність (і, відповідно, ціна) об’єкта. У межах цих так званих залишкових прав титульний власник може розпоряджатися власністю: продавати, здавати в оренду або, скажімо, знищувати. Але це право можна і делегувати іншій людині - агенту. Той, у свою чергу, не обов’язково сам безпосередньо управляє власністю і може, знов-таки, передати це право, наприклад, орендарю і т.ін. При цьому кожен з них може сказати «моє», щоправда, вкладаючи в це слово трохи різний зміст. Повноваження агентів визначаються контрактом, який для них відіграє ту саму роль, що й закон - для власника. Втім, принципово неможливо скласти контракт, який передбачав би програму дій на всі випадки життя. Тому власністю не можуть управляти роботи і бюрократи. Теоретично доведено і багаторазово перевірено на практиці, що власність управляється ефективно, тільки якщо права на неї симетричні - кожен, хто володіє якоюсь зі складових права власності, одержує частку принесеної нею користі, наприклад, доходу, пропорційну його фактичній, прямій або непрямій, участі в управлінні. Але так виходить не завжди.
Припустімо, одержала людина у спадок квартиру в далекому місті. З титульними правами у неї все гаразд. Квартира може давати стабільний дохід, особливо якщо здавати її подобово - достатньо підремонтувати і підтримувати в пристойному стані. Але сам власник цим займатися не може: їздити далеко, та й часу немає (занадто великі «трансакційні витрати»). Він домовляється з місцевим знайомим за невелику фіксовану щомісячну винагороду і видає йому доручення. Знайомий, у свою чергу, оскільки не фахівець у цій справі, укладає договір оренди з ріелтором, який здає квартиру туристам. А оскільки ніхто заздалегідь не знає, який дохід принесе вся справа, то домовляються у відсотках.
Усім би жити-поживати та добра наживати, та ба! Знайомому важко перевірити, скільки туристів і почім поселяє на квартирі ріелтор (це називається «асиметрія інформації»). Користуючись цим, останній поводиться «по-опортуністськи»: занижує доходи, здає за «чорну готівку». Така ж історія із самим знайомим. Він, користуючись незнанням (та й недбальством) господаря, раз у раз пред’являє йому рахунки - то на ремонт, то на поламані меблі, то, нібито, сусідів залили… Адже відповідальності з титульного власника ніхто не знімав, і ніхто, крім нього, не зацікавлений у тому, щоб квартира підтримувалася в належному стані. Інвестувати в неї, відповідно, теж більше нікому. У результаті власник наприкінці року підбиває бабки і бачить, що він у мінусах! Що не дивно, оскільки його фактичні права власності, враховуючи трансакційні витрати, неповноту контрактів, асиметрію інформації та опортуністичну поведінку обох агентів, близькі до нуля. Їх узурпували і поділили між собою місцевий знайомий і найнятий ним ріелтор. А обов’язки, невіддільні від титульних прав, несе зазвичай, як і раніше, титульний власник.
Ситуація сторазово погіршується, якщо цей титульний власник - не одна конкретна людина, а «увесь народ». Кожному громадянину в кожному окремому підприємстві належить одна сорокап’ятимільйонна - чи варто заради такої дрібниці лізти на рожен? Тому усі права на будь-яку «загальнонародну» власність від початку узурповані державою. Яка, у свою чергу, не тільки погано контролюється громадянами, а й сама далеко не найкращий господар. Оскільки менеджмент держпідприємства («ріелтор» у нашому прикладі) має сильний інтерес - може привласнити левову частку прибутку(!), а державний чиновник одержує лише зарплату, яка не залежить від результатів роботи підприємства, то вони швидко знаходять спільну мову. Звісно, за рахунок «хазяїна». Тому вроджена вада державної власності в усьому світі - асиметрія прав: приватні вигоди, суспільні втрати.
І якщо в країнах із сильною демократією і хорошою бюрократією (у найкращому розумінні цього слова) державна власність ще іноді, як виняток, працює, то в корумпованих державах і взагалі при «обмеженому доступі» вона неминуче перетворюється на розсадник корупції і тягар на шиї платника податків. При цьому не допомагають ні мораль, ні залізна легітимність прав власності. Адже недаремно адміністрація завжди й усюди просить не залишати без догляду цінні речі: нехай навіть 99 із 100 людей - чесні, рано чи пізно те, що погано лежить, буде привласнено. Тим більше що саме такі ситуації приваблюють нечистих на руку, а їхній приклад, на жаль, буває заразливим. Нічийна власність дуже швидко знаходить хазяїна серед менш гидливих співгромадян, чим псує вдачу надто швидко і надовго. «Ты тут хозяин, а не гость - тащи отсюда каждый гвоздь!», «усе навкруги колгоспне, усе навкруги моє» - ми й зараз не позбулися до кінця цієї радянської спадщини.
В описаній вище життєвій ситуації, мабуть, доручення треба відкликати, а квартиру якнайшвидше продати. Навіть якщо вона дорога як пам’ять. Тобто альтернативи приватизації немає! На жаль, забрати у держави узурповані нею права власності не вийде. Поставити її собі на службу - реальніше, але в нас поки що й це не виходить. Тому продаватиме квартиру в нашій аналогії… той-таки місцевий знайомий. Звичайно, господар одержить від ринкової ціни трохи більше, ніж має від доходу, - адже квартира йому належить тільки номінально.
Адже ріелтор (менеджер), який знімає з чужої власності наддохід, нічого не вклавши і ні за що не відповідаючи, украй не зацікавлений втрачати таку можливість і створюватиме всілякі перешкоди. Тому, якщо наполягати на прозорості і конкурентності продажу, то він просто не відбудеться, бо ніхто особливо не зацікавлений ці перешкоди долати: покупець платить ринкову ціну і, відповідно, одержує на вкладений капітал тільки нормальний прибуток, а продавець, що діє в інтересах власника, - скромні комісійні. І тільки якщо власність піде за безцінь, наприклад, якщо знайомий «продасть» нещасну квартиру власному сину або дозволить ріелтору викупити її за символічну ціну, тільки тоді з’являється досить сильний зустрічний інтерес, і власник може виручити хоча б щось.
Асиметрія прав власності була одним із головних чинників, через які розвалився СРСР. Однак, нарешті позбувшись гніту КПРС, «червоні директори», які фактично узурпували свої заводи, придбали ще більше прав, але не обов’язків. І це призвело до катастрофи 1992-1995 років. Приватизація була єдиним порятунком для економіки, тому що навіть поганий господар краще, ніж ніякого. Двигуном, одержувачами «подарунків», виступили підприємці: що ближче до влади, то більше і дешевше. А народ, на жаль, закономірно, безпосередньо від приватизації одержав дохід у повній відповідності з обсягом своїх фактичних прав на цю власність. Власники прийшли теж не найефективніші. Однак інакше приватизація в нашій країні відбуватися і не могла, принаймні до Помаранчевої революції.
Однак і тоді відбувся один-єдиний прозорий продаж. А непрозорі тим часом зупинилися зовсім, здебільшого через взаємну обструкцію олігархів, які не бажали посилення конкурентів - адже «арбітра» над ними не було. Нині приватизація, закономірно, відновилася. Та ні прозорішою, ні ефективнішою вона, звісно, не стала. Проте її все ж таки треба розглядати як менше зло порівняно з державною власністю, на якій, до того ж, сидять «смотрящие». Зрештою, масова приватизація 90-х усе-таки принаймні створила передумови для наступного зростання. Хоча, правда, тоді монополій не роздавали…