Уряд Віктора Януковича очікують морально важкі часи. З високою часткою ймовірності спочатку він втратить як мінімум одного зі своїх членів. Основним претендентом на виліт є Валерій Хорошковський, який давно вже викликає невдоволення адміністрації Президента своєю позицією «за» СОТ і «проти» ЄЕП. Його можлива відставка неприємна не стільки для нього самого — не так уже й погано залишити владу за рік до її ймовірної зміни з іміджем людини, яка постраждала за переконання, — скільки для прем’єр-міністра. Йому знову продемонструють, що «мерседес» Віктора Медведчука довший. Потім Кабінет міністрів очікують шкідливі для рейтингу акції опозиційних партій, які критикуватимуть ціни на продовольчі товари, загроза нового зростання цін на ринку нафтопродуктів і проблема опалення й освітлення країни в зимові місяці, спроможна закріпити за Кабміном імідж невдахи ще до закінчення першого року його роботи. Це не означає, що другого року вже не буде. Обстановку, в якій перебуває уряд, можна порівняти з найгіршим зразком радянської школи, де втомлені вчителі рік у рік тягли сірих учнів, не маючи ні волі, ні можливостей на них вплинути.
Навіть сам Янукович, який довго чатував свій шанс увійти у велику політику, навряд чи оцінює власний старт хоча б на «добре». На останньому засіданні Кабміну, говорячи про майбутнє підбиття підсумків виконання урядової програми, прем’єр сумним тихим голосом акцентував на тому, що потрібно «відверто і чесно» подивитися на хиби. Основний показник його успіху — можливість одержати статус кандидата від влади на президентських виборах наступного року — виглядає навряд чи краще, ніж після призначення в грудні минулого року, і точно гірше, ніж у період перших успіхів навесні цього року. Відповідь на запитання, чи слід Януковичу йти на вибори, дотепер невідома, що визнає і його оточення. Це поганий симптом, адже означає, що майже половину відведеного йому часу витрачено безрезультатно.
Уряд і його глава потерпають від одного: відсутності економічного ривка. Йдучи на посаду прем’єра перед президентськими виборами, Янукович, який поступався Сергію Тігіпку в навичках публічного політика, а Медведчуку — у майстерності політика підкилимового, цілком виправдано зробив ставку на досягнення результатів в економіці. Вони мали принести йому те, чого немає в перших двох і що найважливіше на виборах — симпатії населення. Проте для цього результати повинні не просто бути — вони повинні бути значними і незаперечними.
Поки ж економічні успіхи кабінету Януковича нагадують табель успішності згаданого учня: хоча зі школи виключати немає за що, п’ятірка лише з фізкультури. Схильність до силових методів стала почерком роботи уряду. Це приносить деякі плоди. Таким, приміром, є краще наповнення бюджету, забезпечене жорсткими адміністративними методами роботи Миколи Азарова і Юрія Кравченка. Вони дали змогу уряду трохи підвищити заробітну плату службовцям і мінімально збільшити розмір пенсій і стипендій. Та водночас погіршили фінансове становище великої групи підприємств, які відчули на собі, що означає одночасне перебування на посаді міністра фінансів колишнього глави податкової адміністрації, а на посаді керівника ДПА — екс-керівника Міністерства внутрішніх справ.
Віра, що найкращим регулятором є держава, а найефективнішим її засобом — могутність каральних органів, різко звужує арсенал інструментів, використовуваних урядом. Вона стала однією з причин того, що криза в аграрному секторі переросла у системну. Хоча уряд пролобіював затвердження Верховною Радою цілої групи ліберальних за змістом законів, що теоретично можуть сприяти підвищенню ролі ринку в АПК, він не зробив нічого для розвитку цього ринку практично. Ще гірше, після червневого підвищення цін на хліб, цукор і крупи Кабмін щонайбездарніше розчавив паростки цього ринку замість того, аби узятися до їхнього культивування. Янукович несподівано повернув до лексикону українців перекручене в радянські часи значення терміна «спекулянт», яким у ринкових економіках здебільшого називають професійних гравців на валютних ринках.
Недовіра до ринкових механізмів, пов’язана з невмінням їх використовувати, призвела до підвищення ролі держави у транспорті, телекомунікаціях і вугільному секторі. Дії Георгія Кірпи або Сергія Єрмілова можна пояснити бажанням «навести порядок». Проте їхні наслідки не сприяють, а заважають досягненню завдання бурхливого економічного зростання. Створення великих державних холдингів, політика яких визначається міністрами, призводять до ще більшого зниження в галузях рівня конкуренції, брак якої є головною перешкодою для швидкого приросту ВВП.
Велика приватизація, яку відновив Кабмін Януковича, зумовлена не усвідомленим бажанням лібералізувати економіку, а тиском великого бізнесу, що хоче завершити первинний розподіл власності до виборів нового президента. З огляду на це до участі в конкурсах допускаються лише лояльні до влади бізнесмени, що знижує успіх від приватизації, оскільки зменшує можливість приходу найефективнішого власника.
Розгортання приватизації одночасно з посиленням державного втручання в економіку відображає другу велику хибу роботи уряду: суперечливість. Дії міністрів можуть бути протилежні за змістом, що наближає загальний ефект їхньої роботи до нуля. Гідна пошани поведінка урядових чиновників у переговорах з Росією щодо газового консорціуму, яка супроводжується подальшою диверсифікацією джерел його купівлі, зводиться нанівець ворожнечею між Віталієм Гайдуком і Юрієм Бойком, що призвела до кризового стану на внутрішньому ринку газу. Та сама проблема існує і щодо переговорів про вступ до СОТ. У результаті навіть за благих намірів у більшості напрямів уряд домагається лише локальних успіхів, що приносять мінімальний результат. Яскравим прикладом є податкова реформа. Зниження прибуткового податку — головне поки що досягнення Кабміну в цій сфері, — безсумнівно, потрібне рішення. Та саме по собі, без різкого зменшення оподатковування фонду оплати праці, воно принесе лише обмежену користь. Настільки ж ефемерними є й надії уряду на те, що зниження податку на додану вартість і податку на прибуток підприємств виведе бізнес із тіні. Адже потрібно спершу створити не лише злу, а й розумну систему збирання податків, де платять не ті, хто не зміг відбитися, а всі, хто працює.
Частину напрямів узагалі провалено, тому що ними ніхто не хоче займатися, як, приміром, станом житлово-комунального господарства.
У цих умовах зростання економіки з початку року становить 5%, що є третім показником за останні чотири роки. Це краще, ніж в останній рік роботи Анатолія Кінаха, але гірше, ніж у рік початку його прем’єрства, так само, як і під час роботи Віктора Ющенка. Для Януковича це означає, що його ставка не спрацьовує. Зростання доходів населення — ключовий показник для прем’єра в цих умовах — сповільнюється. Логічно, що і рейтинг довіри до глави уряду не зростає з травня.
Чому Кабмін, над створенням якого вперше трудилися всі провладні сили і зростання популярності якого вперше не суперечить інтересам Леоніда Кучми, що було нерозв’язною проблемою для багатьох попередніх прем’єрів, не домагається такого успіху, якого очікували від нього конструктори?
Частково це пов’язано з особистими якостями самого прем’єра. Янукович набагато честолюбніший, агресивніший і рішучіший за свого попередника Анатолія Кінаха. Він сідав у прем’єрське крісло з намірами не гіршими, ніж були у Віктора Ющенка. І один, і другий хотіли показати країні, як треба працювати, а не витрачати час на налагодження зв’язків і заробляння грошей. Усупереч побоюванням багатьох, після переїзду до Києва Янукович не став задовольняти апетити донецького бізнесу в обсязі більшому, ніж інших. Він не розподіляє податкові пільги і намагається займати державну позицію, навіть якщо це невигідно йому політично, хоча друге дається особливо тяжко. Гарним прикладом цього став мовчазний опір прем’єра угоді зі створення ЄЕП. На засіданні уряду, де воно обговорювалося, Янукович не сказав жодного слова, яке б пояснювало його позицію, зате сприяв відстрочці рішення, що могло перешкодити йому одержати підтримку Росії для участі у виборах. Янукович старанний, патріотичний, але... Проблема в тому, що прем’єр не готовий стати українським Бальцеровичем через прогалини в підготовці. Його уявлення про те, як працює економіка, склалися в Донецьку, де бізнес розвивався лише в частині галузей і за неринкового регулювання. Могутність донецьких бізнесменів відображає не загальний рівень економічного розвитку регіону — він досить низький, а ступінь концентрації великих підприємств. Януковичу не вдається перенести ці принципи на загальноукраїнський рівень, бо перед ним стоять інші завдання. А вигадати щось краще він не в змозі.
Не уміючи стати флагманом економічної думки в уряді, Янукович намагається використовувати таланти інших членів свого кабінету. Адже належить до тієї категорії менеджерів, що вважають за краще не концентруватися на прийнятті всіх рішень, а розподіляти ці завдання між членами команди. Загалом такий стиль досить ефективний за умови, що є загальний план, відповідно до якого кожен знає, що потрібно робити особисто йому. У Кабміну його немає. Дворічна урядова програма була написана як набір добрих побажань, і практично використовувати її неможливо. Великою мірою саме тому Хорошковський нишком бореться з Азаровим, а тому заважає Кириленко, який у свою чергу не згодний з ініціативами Папієва.
Проблему поглиблює те, що уряд Януковича є коаліційним. Це в будь-якій країні добре з точки зору підтримки парламенту і погано з точки зору єдності членів кабінету. Діючий Кабмін також поділений на «донецьких», людей із «квоти Президента» і недоторканних висуванців парламентських фракцій. У розвинених країнах такі проблеми пом’якшуються програмою, про виконання якої домовляються учасники коаліції перед її створенням. Українська ж модель стосунків політиків, побудована на взаємних особистих послугах, дає змогу добре «вирішувати питання», але цілком блокує здійснення якоїсь цілеспрямованої політики, як зауважив голова одного з держкомітетів. Такий спосіб побудови коаліції, а потім уряду призвів до того, що, як висловився Леонід Кравчук, «ми сперечаємося не про те, як іти, а куди йти».
Політичні результати Януковича також розташовані в діапазоні між «добре» і «погано». Учень старається, але для успіху в складних предметах потрібен запас знань.
До досягнень прем’єра варто віднести зміцнення більшості. Він сприяв її організаційному і кількісному зростанню, у відповідь більшість почала голосувати за значну частину урядових законопроектів. Янукович також зумів зберегти стосунки з усіма опозиційними фракціями: ні «Наша Україна», ні КПУ, ні СПУ, ні блок Тимошенко жодного разу не били по ньому по-справжньому, а в кількох випадках підтримали важливі для прем’єра ініціативи. Мабуть, Янукович добре запам’ятав причини, що призвели до відставки Кінаха, і збереження добрих стосунків із парламентськими силами зробив одним із основних пріоритетів своєї роботи.
Втім, це благополуччя лише зовнішнє. Не наживши відкритих ворогів, за три квартали роботи на посаді глави уряду Янукович не розширив і коло реальних союзників — людей, на яких він може обпертися. Виняток, напевно, становить тільки Анатолій Толстоухов, здатний вести президентську кампанію Януковича, якщо вона буде. Реальних аргументів для решти Янукович не знайшов. Не випадково «Регіони України» мало просунулися в реалізації свого амбітного плану стати мегафракцією. Чому до Януковича і під нього не йдуть? По-перше, через непереконливі економічні результати: вони не дають йому змоги серйозно оспорювати президентство в Ющенка, тому, не бажаючи сваритися, ніхто не хоче і дружити. Здебільшого через це з Януковичем не ворогує опозиція, вважаючи, що і без її старань його рано чи пізно з’їдять.
До того ж економічні аргументи в усіх сенсах залишаються єдиним інструментом, на який може розраховувати прем’єр. Його політичні навички ще слабкіші за економічні, тому що губернатори в України довгий час мали єдине політичне завдання: обожнювати Президента. Тому Янукович не вміє здобувати друзів хитромудрим конструюванням взаємного переплетіння інтересів. «У його розумінні компроміс — це сума грошей», — влучно сказав один із опозиційних депутатів.
Лаконічність плану Януковича, який до того ж не вдається реалізувати на «відмінно», робить ризикованим його майбутнє. Йому не вдається перетворитися на автора економічного дива, чиїм активом стали б голоси вдячних виборців, як це сталося з Ющенком. Він не занадто витончений у політичних іграх, що є головною перевагою Медведчука, який до того ж контролює найорганізованішу партію в країні. Партія регіонів, яку номінально очолив Янукович, збільшилася після цього завдяки роботі, здійснюваній Андрієм Клюєвим і Володимиром Рибаком. Проте цілі і методи цієї роботи сприяють її перетворенню радше на НДП зразка прем’єрства Валерія Пустовойтенка, ніж на СДПУ(о) зразка віце-спікерства Медведчука. На початок наступного року Партія регіонів хоче досягти чисельності в 1 млн. чоловік. Для Януковича було б краще, якби вона цього не хотіла: сила партії — в її ідейних членах, чия кількість непідвладна плану.
Фактично, єдиною опорою Януковича залишається донецький бізнес, що підтримав його висування на посаду прем’єра. Це чимало, але він несе в собі великий ризик і робить уразливим майбутнє глави уряду. Проблема в тому, що Янукович сам не може вважатися великим бізнесменом. Його вага у Донецькій області визначалася статусом губернатора, який зобов’язував бізнес дружити з ним. Після переходу на прем’єрську посаду адміністративні важелі подовжилися, але вплив на донецький бізнес дедалі менший. Янукович зумів пояснити, чому він не може передати всі заводи колишнім головним партнерам. Та при цьому зв’язки між ним і регіоном об’єктивно слабшають. Рінат Ахметов скаржився через кілька місяців після призначення Януковича, що працювати йому, як мінімум, не стало легше. Сам Янукович дедалі менше спирається на привезену з Донецька сотню наближених. Симптоматично, що місце одного з головних радників прем’єра посів киянин Зіновій Кулик. Зрозуміло, ніхто в Донецьку не захоче псувати стосунки з главою уряду. Проте тільки за умови, якщо він ним залишиться або ж зможе піднятися на сходинку вище. Що менше Янукович претендуватиме на вищу посаду, то хиткішою буде опора, відсутність альтернативи якій таїть смертельну небезпеку для його майбутнього.
До того ж віддалення Януковича від Донецька почали використовувати його конкуренти, приміром Ющенко, який намагається забезпечити свою майбутню кампанію на сході України стосунками не з Януковичем, а з Ахметовим. Лідер «Нашої України» розраховує, що найбільший у країні бізнесмен по-діловому оцінить різницю в шансах виграти президентські перегони.
Недостатні для подальшої кар’єри результати прем’єрства Януковича не означають, що його уряд не протягне ще рік. По-перше, Януковичу немає альтернативи як з точки зору інтересів донецької групи, так і з точки зору балансу хиткої коаліції влади. По-друге, для заміни немає часу: що можна зробити в останній передвиборний рік? По-третє, посередність результатів уряду, що робить малореальною перемогу на виборах кандидата від влади, стимулює Кучму, Медведчука і Пінчука обмежити вплив наступного глави держави. Для цього потрібні голоси «донецьких», які нині консолідовані навколо прем’єра. Що менше в нього шансів на президентство, то краще. Тому зміна чогось нині втрачає сенс для ключових гравців. Успішність учнів узагалі не має великого значення, якщо потрібно, аби вони перебудовували школу.