Як переживуть «помаранчеву революцію» «донецькі»? Їхні амбіції і гроші, поставлені на ці вибори, два тижні народного повстання перетворили на глиняні черепки, водночас позбавивши донецьку групу властивого їй натиску, одностайності та впевненості в собі. Від того, наскільки адекватно «донецькі» усвідомлять, що відбувається, нині великою мірою залежить добробут України. Ще більше від цього залежить їхній власний добробут.
«Донецькі» зазнали найбільшого шоку від подій у країні. Якщо Юлія Тимошенко сподівалася на революцію, а Віктор Медведчук остерігався її, то Андрій Клюєв у неї не вірив. Усю кампанію донецька група відмахувалася від зауважень, що ставка на адмінресурс — згубна, що Віктор Янукович занадто одіозний і що виборці в Дніпропетровську, не кажучи вже про Полтаву чи Вінницю, істотно відрізняються від електорату Донбасу. Лідери донецької групи вели кампанію так, як вони звикли проводити її в себе, роблячи ставку на гроші та страх.
Ці методи дали результат, якого вони домагалися. Центрвиборчком оголосив переможцем виборів Віктора Януковича. Те, що відбулося потім, стало для «донецьких» фантастикою, описаною в романах про міжпланетні контакти різних цивілізацій.
Нині, через 14 днів після початку революції, вони визнають, що маніфестанти мерзнуть на вулицях безплатно. Хоча в перші дні відмовлялися в це вірити. Власне, саме тому влада звозила в Київ жителів східних областей. Вона не могла зрозуміти, що один учитель, котрий бореться за свої переконання, означає більше, ніж сто робітників, пригнаних обіцянкою виплатити по 300 гривень.
Однак мотиви людей, які позбавили їхнього кандидата нечесної перемоги, «донецьким» важко усвідомити й досі. Вони скептично посміхаються, слухаючи пояснення, мовляв, демонстранти підтримують не Віктора Ющенка, а виборність влади, свободу преси та правила в бізнесі, які кандидат від «Сили народу» нині уособлює. Власний коментар «донецьких»: людей зазомбували. У це поняття вони вкладають непримиренність кампанії Ющенка, яка заперечила, що кандидат від влади чесно виграв вибори; роботу «5 каналу», який, на думку «донецьких», підготував людей до виходу на барикади і провів ретельну організаційну підготовку повстання.
«Ми готувалися до виборів, а вони — до революції. Ми до неї виявилися не готовими», — ось як пояснюють вони причини того, що Янукович зміг стати президентом лише у приміщенні Центрвиборчкому. Його соратники захоплюються неіснуючими менеджерськими здібностями команди Віктора Ющенка, що зуміла заздалегідь закупити стільки наметів, наготувати стільки припасів і віддрукувати стільки символіки. Донецькі не вірять, що намети з власної ініціативи організували професійні туристи, що їжу й одяг добровільно надають ресторани, магазини та прості люди, а символіку виготовляють усі хто може — зокрема власними руками.
Такі уявлення донецької групи легко пояснити. Опозиція — від політиків до газет — у Донбасі настільки маргінальна, що лідери регіону ніколи не наражалися на масові протести людей. Тому вони не в змозі зрозуміти природу вчинків жителів Києва, Львова або Черкас, які минулого понеділка полишили нормальне життя і пішли в революцію. У цьому сенсі дурощі Людмили Янукович можна порівняти з прорахунками Володимира Путіна. Живучи у власному світі, дружина кандидата на посаду президента України і президент Росії не розуміють, що головна сила Ющенка — не в підтримці Джорджа Буша, Джорджа Сороса чи Александра Квасьнєвського, а в твердому рішенні більшості українців домогтися інакшого життя.
Не дуже добре розуміючи вулицю, «донецькі» водночас усвідомлюють, що діється в кабінетах влади. Цього тижня вибудуване Леонідом Кучмою для перемоги Януковича військо загін за загоном перейшло на бік противників, втекло в кущі або змінило мету битви. Самі «донецькі» не розвалилися, хоча інтереси власне Донецька, команди Януковича та фракції «регіоналів» нині очевидно різняться. Уперше за багато років донецька група залишилася на самоті. Вона не вмонтована в жодну з чужих схем і поки що не вигадала своєї. Як ніколи доля «донецьких» у їхніх власних руках. Проблема в тому, що їхні лідери не до кінця розуміють, у чому суть подій і який план треба вибрати.
Ідеї такі. Перша — продовжувати боротьбу за президентство. Цей план насамперед підтримує сам Янукович і його найближче оточення. Залишена своїми політтехнологами (від Тимофія Сергєйцева до Володимира Грановського), команда Януковича не згодна з думкою, що шансів проти Ющенка в нього нині немає. Янукович готовий знову йти на вибори, зокрема на третій тур. Хоча, як свідчить його оточення, останніми днями він справляє враження людини, у якій теж відбувається революція, — віра у власні сили залишилася незмінною.
Ці настрої акуратно підігрівають Президент і глава його адміністрації. Кучма й Медведчук розуміють, що план «Янукович — президент» уже нереальний. До того ж, цей план уже не є оптимальним для них самих. Однак «Регіони України» потрібні Кучмі та Медведчуку для голосування за конституційні поправки, які обмежать владу нового президента, і для боротьби за подальший розподіл портфелів. Тому Президент та глава АП переконують свого колишнього висуванця, що для нього не все ще втрачено.
Другий шлях — посилення самостійності донецького регіону. Про нього насамперед думає Рінат Ахметов. Ідея відокремлення, яку за підтримки Росії запустив Президент, хазяям області нецікава. Ні російські війська, ні митні кордони, ні власна валюта їм невигідні. Нині їхня мета полягає в іншому — максимально зменшити вплив Києва, хоч би хто став президентом. Донецька еліта хоче залишитися такою, зберігши свої бізнес-інтереси й контроль над суспільною думкою. З допомогою голови Донецької облради Бориса Колесникова ідея автономії трансформувалася в ідею розширення повноважень регіонів як невід’ємну частину конституційної реформи. В Донецьку прагнуть виборності своїх органів влади, представництва в другій палаті парламенту і збереження більшої, ніж тепер, частки податкових надходжень у межах області. «Ми хочемо, щоб не було центру, який може створити такі кризи, як теперішня», — каже Колесников.
Третя ідея — демократизація. Про неї думає фракція. Йдеться про те, щоб узяти участь у мирному врегулюванні ситуації, яке б народ сприйняв як справедливе. Підтримати конституційну реформу, яка додасть ваги парламентським партіям, і потім готуватися до виборів 2006 року, роблячи ставку на боротьбу за симпатії виборців, а не за заводи чи владні посади. Найближче до цього варіанта стоїть Раїса Богатирьова. Авторитет лідера фракції регіоналів зростає обернено пропорційно до зменшення впливу Клюєва, чиї «робимо так» уже не сприймаються. У «Регіонах України» дуже багато вихідців не з Донбасу. У них інші виборці, інша оцінка ситуації й інші відносини з Януковичем та Ахметовим. Це визначає їхні настрої: ламати імідж фракції «донецьких», активізувати законотворчість у важливих для населення напрямах і піклуватися насамперед про репутацію, а не про чисельність або інтереси Януковича. У четвер такі настрої було схвалено на засіданні фракції.
Яким шляхом і як далеко просунуться «донецькі», істотно залежить від того, чий вплив на них найближчими днями виявиться сильнішим: Ющенка та сотень тисяч маніфестантів, які стоять за ним, — чи Кучми з його головною опорою Медведчуком? У цьому сенсі рукостискання Ющенка, яке викликало обурення багатьох його прихильників, було мужнім кроком далекоглядного політика. «Донецькі» — не демони, не ідіоти і, тим більше, не пропащі люди. Вони репрезентують великий регіон України, чиї проблеми з демократією, конкурентним бізнесом та громадянським суспільством насамперед б’ють по його жителях.
Нині країна переживає казкові дні нечуваних можливостей, коли продажний політик може стати виразником інтересів народу, хабарник-міліціонер — захистити цей народ від хабародавців, а високооплачуваний цензор — допомогти всім жителям країни отримати об’єктивну інформацію. Багато людей уже зробили такий вибір. Для донецької групи, яка ввібрала всі найгірші якості політики пострадянського періоду, він також є. Як і решта політичних сил, вона має всі шанси стати частиною істеблішменту східноєвропейської демократії. Хоч зробити це їй і складніше, ніж іншим.