І навіщо було город городити? Таке банальне запитання напрошується після короткого знайомства з робочою версією президентських пропозицій з реформування Конституції. Відразу обмовимося: інформація, отримана нами (а, крім того, ще як мінімум добрим десятком народних обранців) не є офіційною. Зрозуміло, кілька листочків без вихідних даних, печаток і підписів легалізованим документом назвати не можна. Тим більше що зазначений анонімний папір не тягне на проект закону не лише за зовнішнім виглядом, а й за формою викладу. Однак серйозність, із якою обмежене число отримувачів поставилося до цих самих листків, наводить на певні міркування. Крім того, «ДТ» має у своєму розпорядженні дані: викладені в таємничому документі пропозиції були предметом обговорення на двох недавніх зустрічах Президента — із представниками більшості Верховної Ради і з Віктором Ющенком. Погодьтеся, це також може служити непрямим підтвердженням того, що описані вище листочки є чернеткою президентського проекту конституційних змін. Остаточно прояснити ситуацію має намічене на понеділок побачення глави держави з керівниками всіх парламентських фракцій. Очікується, що головною темою чоловічої розмови лідера країни з лідерами депутатських об’єднань стане доля політичної реформи. Згідно з непідтвердженими даними, відповідним чином оформлені пропозиції гаранта вже наступного тижня будуть направлені у вищий законодавчий орган, а 19 червня Верховна Рада розпочне роботу над ним.
А тепер повернімося до нашого «городу». Ми з вами відштовхуємося від припущення, що розповсюджений у парламентських колах документ є переліком президентських пропозицій, спрямованих на вдосконалення Конституції. І ми з вами пам’ятаємо, що Леонід Данилович публічно оголосив: суть його побажань прямо залежатиме від волі народу. Саме з цією шляхетною метою Президент затіяв всенародне обговорення політичної реформи і зобов’язав провідні соціологічні служби провести предметне опитування населення.
І що ж виходить? У робочому варіанті президентського законопроекту немає жодного слова про двопалатний парламент, ні про ухвалення законів на референдумі. Що ж, варто похвалити всенародно обраного за настільки чітке дотримання волі народу. Адже, відповідно до висновків спецкомісії Олександра Лавриновича (котра вивчала побажання виборців), електорат не підтримав ці пропозиції. Проте (відповідно до тих же висновків) заодно було відкинуто і ще одну ідею Кучми — про суміщення строків проведення виборів Президента, органів влади і місцевого самоврядування. Тим часом в аналізованому нами документі (назвемо його для простоти «проект «Ч» — від слова «чернетка») пропонується провести президентські і парламентські вибори в один рік.
Може, ухвалюючи рішення, Леонід Данилович відштовхувався не від висновків комісії Лавриновича, а від матеріалів соціологічних досліджень? Дійсно, за даними опитувань КМІС, СОЦІС, УІСД/ЦСМ і УЦЕПД, більшість респондентів вважали доцільною можливу «уніфікацію» виборчих кампаній. Але ті ж опитані не дали свого «добра» на збільшення строку повноважень Верховної Ради. Тоді чому ж «проект «Ч» передбачає п’ятирічну каденцію парламенту? Неув’язочка. І, до речі, не єдина. Оскільки, відповідно до результатів опитувань, населення:
— не сказало рішучого «ні» двопалатному парламенту;
— підтримало ідею ухвалення законів на референдумі;
— висловилося за скорочення кількості народних депутатів.
Водночас у «проекті «Ч» жодна з цих пропозицій не врахована. Виникає запитання: якої саме думки народу дослухався Президент? Чи навіть не так: думки якого народу Президент дослухався? І чи дослухався взагалі?
Президентські емісари в кулуарних коментарях пояснюють раптову відмову Леоніда Кучми від ідей бікамералізму і «референдумного» законодавства його прагненням знайти компроміс із парламентом. Мудро. Але до чого тоді розмови про народне волевиявлення? І чому тоді пропрезидентські мас-медіа так само наполегливо цитують конституційну норму, відповідно до якої «право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить винятково народу і не може бути узурповане державою, її органами чи посадовими особами». Може, Президенту просто-напросто знадобився зайвий привід для шантажу депутатів-«узурпаторів», необхідний для досягнення абсолютного «компромісу»? Але чи не узурпує в такому разі вища посадова особа конституційне право народу? Адже думка народу з приводу зміни системи державного устрою і точка зору на ту ж проблему, викладена в «проекті «Ч», не дуже збігаються.
Забагато запитань, чи не так? Є надія, що відповіді хоча б на деякі з них ми отримаємо вже наступного тижня. У всякому разі, стане більш-менш зрозуміло, як саме Президент має намір шукати компромісу з Верховною Радою і чи має намір він його шукати взагалі.
Необізнаним — пояснимо, забудькуватим — нагадаємо: для початку президентський проект мусив бути направлений у парламент, а звідти (за наявності 226 голосів «за») — у Конституційний суд. Ходили чутки, що деякі гарячі голови рекомендували Президенту відіслати свій варіант конституційних змін у КС «через голову» вищого законодавчого органу. Проте знайшлися тверезі голови, що утримали його від цього кроку за допомогою демонстрації рішення Конституційного суду від 9 червня 1998 року.
У цьому документі (до речі, після відповідного прохання Президента) була старанно і докладно розписана схема проходження законопроектів про внесення змін в Основний Закон. Конституційний суд пояснив, що:
— висновок КС для подібних документів є обов’язковою умовою;
— висновок цей має бути зроблений після внесення законопроекту в парламент, але до початку його розгляду депутатським корпусом. (Тобто незалежно від того, хто є суб’єктом законодавчої ініціативи, законопроект спочатку має бути направлений у Верховну Раду. Якщо не менше 226 депутатів підтримали рішення про направлення його в КС, то орган конституційної юрисдикції приступає до вивчення документа. У разі отримання позитивного висновку КС парламент має право приступити до розгляду законопроекту.);
— законопроект про внесення змін у Конституцію може розглядатися лише на пленарних засіданнях Верховної Ради;
— якщо в процесі розгляду в законопроект вносилися зміни, його слід повторно направити в Конституційний суд для отримання висновку КС.
Отже, якщо Президент справді зацікавлений у щасливій долі свого законодавчого дітища, кількість прибічників його проекту в парламенті вже зараз має становити не менш як 226. Інакше його чудові ініціативи просто не доберуться навіть до Конституційного суду. Здавалося б, причин для занепокоєння у глави держави бути не повинно — тільки силами «більшовиків» необхідний бар’єр можна подолати з великим запасом. Однак навіть у представників пропрезидентських фракцій «проект «Ч» викликає неоднозначну реакцію.
Щоб спрогнозувати долю проекту, коротенько ознайомимо вас із тією мізерною інформацією, яку нам вдалося зібрати про цей документ. Перше відчуття — Леонід Кучма йде на поступки Верховній Раді: розмови про двопалатність, про прийняття законів на референдумі, про зменшення чисельності народних обранців забуто. Понад те, пропонується обирати парламент не на чотири роки, а на п’ять. І це ще не все. Якщо раніше гарант наполягав на тому, щоб глава держави мав три офіційних приводи розпустити Раду, то тепер він готовий задовольнитися двома. Категорично Кучма наполягає лише на праві Президента достроково припиняти повноваження вищого законодавчого органу у разі нездатності сформувати Кабінет міністрів. Другий привід депутатам пропонується вибрати самостійно. Один варіант — залишити в силі пункт 8 статті 106 Основного Закону. Відповідно до нього, Рада відходить на політичний спочинок у тому разі, якщо протягом тридцяти днів депутатам не вдасться провести пленарні засідання. Другий варіант — ліквідувати цю норму як таку, але вписати нову, відповідно до якої, депутатів каратимуть достроковими виборами за невчасне прийняття бюджету.
На додачу до всього, вищому законодавчому органу пропонується самостійно встановлювати кількість заступників голови ВР. Тобто в ідеалі кількість віце-спікерів може виявитися не меншою, ніж кількість депутатських фракцій. Така пропозиція не фігурувала ні в ранньому проекті Леоніда Даниловича, ні (наскільки відомо) у листах трудящих, стурбованих долею політичної реформи. Напрошується висновок — депутатів вульгарно «купують».
Навіщо? Наскільки можна судити, задля однієї-єдиної речі — Леонід Данилович жадає згоди народних обранців на проведення виборів в один рік. Відповідно до положень «проекту «Ч», передбачається, що в рік чергових президентських виборів мають відбутися ще й позачергові парламентські. Причому і свіжоспечений глава держави, і новий законотворчий орган матимуть п’ятирічні повноваження, і надалі обидві виборчі кампанії відбуватимуться в один рік.
Навіщо це Президентові? Відповідь на це сакраментальне запитання шукають і не можуть знайти як представники парламентської опозиції, так і члени більшості.
І ті, й ті у принципі не в захопленні від перспективи передчасної розлуки з мандатами.
І ті, й ті, втім, готові розглядати цю пропозицію. Оскільки, з формальної точки зору, вона означає готовність Леоніда Даниловича відмовитися від ідеї пролонгації (якщо, звісно, під «роком чергових президентських виборів» Президент розуміє 2004 рік, а не якийсь інший).
І ті, й ті ідею відмови від продовження терміну повноважень Кучми можуть лише вітати, оскільки ідея ця (з різних причин) суперечить стратегічним інтересам і тих, і тих.
Однак і ті, й ті тим часом не вірять у добровільну відмову від боротьби за владу. І тому намагаються знайти справжнє підгрунтя несподіваної президентської ініціативи.
Коротенько перелічимо існуючі версії. Перша: Кучма знайшов довгожданого наступника, котрий надав йому гарантії безбідної та безпечної політичної старості. Одночасне проведення президентських і парламентських виборів (із максимальним використанням адміністративного ресурсу) дозволить наступникові здобути президентське крісло, «підперте» пропрезидентською більшістю в Раді.
Версія друга: Кучма відмовився від ідеї пролонгації, але не відмовився від прагнення залишитися при владі. Домігшись (шляхом зміни Конституції) переходу до парламентської моделі державного устрою, він робить першою особою держави прем’єра. Якого цілком можуть звати Леонід Данилович. Дострокові парламентські вибори (знову-таки, з використанням адміністративного ресурсу) необхідні для того, щоб створити в новому парламенті надійний плацдарм для нового штурму владних висот. При цьому передбачається, що буде максимально враховано помилки виборів-2002. А також максимально використовуватимуться схеми, апробовані, зокрема, на довиборах у Черкаській області і виборах сумського міського голови.
Версія третя. Кучма провокує Раду: обурені депутати відмовляться достроково складати повноваження. І тоді Президент, шантажуючи референдумом, схилить їх до згоди про проведення «об’єднаних» виборів не 2004-го, а 2006 року. А за пару «дармових» років президентства Леонід Данилович придумає щось новеньке.
Версія четверта. Цю пропозицію продиктовано тактичними міркуваннями — Кучма хоче остаточно розколоти опозицію. Досі супротивники влади зберігали хоча б видимість єдності й готовність виконувати домовленості, досягнуті напередодні підписання меморандуму про політичну реформу.
Версія п’ята. Кучма шукає привід зірвати процес внесення змін у Конституцію, тож ставить перед парламентом неприйнятні умови. Після того, як компроміс виявиться неможливим, Президент внесе вже не поправки до Основного Закону, а новий варіант Конституції, який буде запропоновано затвердити на референдумі. І для якого не буде потрібна згода Верховної Ради. А вписати в цей проект можна буде, у принципі, все що завгодно.
Ми не будемо оцінювати ступінь правдоподібності кожної з вищевикладених гіпотез. Ми лише дозволимо собі поділитися з вами певними спостереженнями.
Хоч як дивно, але несподіваний хід Президента справді може посварити опозиціонерів: з’ясувалося, що погляди лідерів «четвірки» на «єдині» вибори вельми відрізняються. Читач може переконатися в цьому, ознайомившись із коментарями Юлії Тимошенко, Олександра Мороза, Петра Симоненка й Віктора Ющенка, надруковані в цьому номері.
Хоч як дивно, але в «проекті «Ч» справді обмежуються повноваження Президента й у ньому досить багато спільних точок дотику з парламентським проектом, вчора остаточно затвердженим на засіданні спеціальної конституційної комісії. (На цьому документі ми докладно зупинимося в наступному номері). Президентську пропозицію про проведення виборів в один рік (нехай і з певною натяжкою) можна назвати єдиною глобальною відмінністю двох проектів. Водночас її можна сміливо назвати нездоланною перешкодою на шляху стикування двох документів.
Хоч як сумно, але остання версія знаходить дедалі більше підтверджень. «ДТ» вже писало, що проект «Нова Конституція» існує давно. Що автори його (здогадно) є членами Конституційного суду. І що таку ініціативність може відзначити Президент.
Так ось, у тексті «проекту «Ч» (наскільки нам відомо) містяться поправки до 148 статті Конституції. Відповідно до запропонованих змін, суддям Конституційного суду буде надано можливість обиратися на другий термін (тобто ще на дев’ять років). За іншими даними, у надрах Банкової продовжується активна робота над новою редакцією Конституції.
Ну а в тому, що Конституційний суд готовий до такого повороту подій навряд чи варто сумніватися. Як підтвердження наведемо думку члена КС Володимира Шаповала, висловлену ним ще 16 травня й недавно процитовану одним із провідних телеканалів: «Чинна Конституція не передбачає, щоб Верховна Рада ухвалювала Конституцію... Мені здається, що (...) ніхто нічого кращого, ніж референдум, не придумав... І тому (...), хоч як мене переконували б, (...) юридичних застережень, які заперечували б ухвалення Конституції на референдумі, не існує...»
До побачення, «проект «Ч»? Здрастуй, «проект «Х»?