Якби у 1994 році хтось сказав, що Анатолій Зленко, котрий потрапив під коток амбіцій Дмитра Табачника і як наслідок потрапив у немилість новообраного Президента України Леоніда Кучми, при цьому ж Президенті стане знову міністром закордонних справ, то цю людину вважали б божевільною. Так само якби у 1994 році хтось сказав, що діяльність Бориса Тарасюка на посаді міністра закордонних справ буде оцінена шквалом каменів, кинутим услід, то йому порадили б підлікуватися. Однак і перше, і друге відбулося. 62-річний досвідчений, збалансований у сенсі поглядів, дипломат Анатолій Зленко повернувся в міністерський кабінет по вулиці Михайлівській. Він покликаний символізувати врівноваженість і багатовекторність зовнішньої політики України. 51-річний Борис Тарасюк, відомий своїми прозахідними орієнтирами, залишив свою посаду і, не виключено, взагалі державну дипломатичну службу. Його відставка — символ боротьби з перегинами.
Указом Президента про відставку Бориса Тарасюка з посади міністра закордонних справ було поставлено крапку наприкінці періоду, який сміливо можна назвати періодом Тарасюка. І цей період обчислюється аж ніяк не двома з половиною роками, що він провів на посаді міністра закордонних справ. Цей період вимірюється дев’ятьма роками української незалежності. Бо майже всі прориви й досягнення, наявні в активі української дипломатії, були в тому чи іншому відсотковому співвідношенні пов’язані з ім’ям Тарасюка.
На зорі становлення українського МЗС не всі колеги його любили, але всі віддавали належне його професіоналізму. МЗСівська молодь боролася за право цілодобово гарувати, як віл, аби з ним. Журналісти обожнювали Бориса Івановича. Ми віддавали належне його прогресивності, доступності в спілкуванні, його здатності генерувати цікаві ідеї й оперативно реагувати на події, що відбуваються у світі. Він став першим дипломатом, до якого перейнялися повагою західники. Коли Тарасюк їхав у почесне «заслання» до Брюсселя, двадцять представників ЗМІ, більшістю з яких зараз пишаються телевізійні канали і провідні газети країни, подарували Борису Івановичу жовту спортивну куртку — «символічну майку лідера». Багато хто з нас сприяв або навіть боровся за те, щоб він дійсно став лідером Міністерства закордонних справ. І він став ним. Він став ним тоді, коли МЗС вичерпав усі свої можливості вершити зовнішню політику в умовах, коли економіка країни залишилася в глибокому тилу. За інерцією Борис Тарасюк займався тим, чим як дипломат вважав для країни важливішим: членством України в Раді безпеки ООН, пробиванням присутності українських миротворчих батальйонів у гарячих точках, миротворчими ініціативами, активно взявся за реформи в МЗС, які стосувалися як оплати праці за рубежем, так і режиму роботи центрального апарату. Але у стилі його роботи вже не було колишнього блиску. Доля склалася так, що майже всі зірки на фюзеляжі Тарасюка були намальовані до того, як він став міністром. Після свого призначення він зіткнувся з багатьма проблемами і сам став проблемою для багатьох.
Прозахідні настрої Бориса Тарасюка були всім відомі. Його неприяйняття Росії радше носило, як і в багатьох українських прозахідних політиків, відбиток психологічного чинника. Спроби росіян вести діалог з Україною, дивлячись згори вниз, дратували наших переговорників неймовірно. Захід не дозволяв собі цього, принаймні — не демонстрував такого ставлення. Водночас Тарасюк був тією неприємною людиною для Росії, котра говорила про необхідність поділу активів колишнього Радянського Союзу. Він і Костянтин Грищенко були тими людьми, які не допустили реалізації дубінінської пропозиції про перебування Чорноморського флоту в українському Криму протягом дев’яносто дев’яти років. Команда Тарасюка за посередництва США (що теж потрібно було вміти) змусила Росію надати Україні компенсацію за вивезену на її територію ядерну зброю. Тарасюк змусив Москву поставити підпис під гарантіями безпеки, він був першопрохідником від України в НАТО. Тож за що його любити людям зі Смоленської площі та Кремля?
Але всі вище перераховані моменти діяльності Тарасюка на посадах заступника міністра та посла диктувалися необхідністю реалізовувати національні інтереси нашої країни. Ті ж конфлікти, що виникали між ним і Москвою під час його керування МЗС, у більшості випадків такої основи не мали. Безперспективність на даному етапі розмов про вступ до НАТО і про подачу заявки в цю організацію, не зупиняли Бориса Івановича в його прагненні постійно нагадувати про цю тему. Саме тоді Україна вступила у фазу економізації двосторонніх відносин із Росією. І заяви Тарасюка найчастіше носили перпендикулярний вектор до того, що проводила Україна на переговорах із Росією. У країні заговорили про дві зовнішні політики: одну — президентську, другу — тарасюківську.
Паралельно загострювалися й інші проблеми. Борис Іванович давно був відомий своєю нелюбов’ю до спецслужб. Як людина, котра прагне контролювати абсолютно все й усіх, хто знаходиться в його підпорядкуванні, він вступив у серйозний конфлікт із представниками СБУ ще коли був послом у Брюсселі. Посол примудрився зіпсувати стосунки навіть із таким м’яким головою СБУ, як Володимир Радченко. Для будь-якого співробітника розвідки прізвище Тарасюк стало ім’ям загальним. Про стосунки з нинішнім керівництвом СБУ годі й говорити. Лінії міністерства та відомства виявилися несумісними, стилі роботи — неприйнятними, політичні орієнтири керівників — антагоністичними. На цьому тлі у Тарасюка відбувається заморожування стосунків із Президентом, який неодноразово змушений був згладжувати гострі кути з Москвою. Втім, не тільки з Москвою, а й, наприклад, Євросоюзом. Наростаючому здивуванню, а потім і критиці на адресу міністерства Тарасюк не міг практично нічого протипоставити. У нього не було позицій в адміністрації, у нього не було можливості реалізовувати нові ідеї. Останньої не було і немає тому, що з такою економікою в калашний ряд Європейського союзу нас ніхто не збирається пропускати. Їх немає тому, що Захід не вірить, що в Україні можливі будь-які кардинальні зміни на краще при нинішньому складі влади. Цих ідей немає через те, що Тарасюк — дипломат і дипломатичними методами забезпечував економізацію економіки. Він не став учасником гри «А ну ж бо, розділи власність» або «А ну ж бо, пролобіюй!». Він не вміє і не хоче цього робити, але це зовсім не означає, що він не мусив цього робити. Мусив, оскільки Україні не особливо потрібна присутність власних миротворчих сил за рубежем, Україні потрібні ринки збуту та інвестиції. Це доросла гра, а Тарасюк не мав достатнього впливу усередині країни для того, щоб стати серйозним гравцем на цьому полі.
І, нарешті, останній з основних моментів. Тарасюк виявився, як би це м’якше сказати, занадто жорстким керівником щодо апарату і не досить жорстким із погляду відстоювання кадрової політики як усередині міністерства, так і за його межами. Серед його заступників генератором ідей, мабуть, можна було б назвати лише Олександра Чалого. Всі інші були, у кращому випадку, пунктуальними виконавцями. «Офіцери» середнього командного складу виявилися за кордоном. Працювати Тарасюку виявилося практично ні з ким. Усередині міністерства багато хто ображався на нього за різкість. Багато хто не любив, але боялися. Те, що сталося з Борисом Івановичем, здається закономірним. Його колишні заслуги свідчать про те, що він виявився людиною з занадто масштабними зовнішньополітичними планами для такої економічно слабкої країни, як Україна. Число його недругів говорить про те, що він виявився занадто недипломатичним у внутрішній політиці.
Про те, що відставка буде напевно, Борис Тарасюк знав за кілька днів до оприлюднення указу. Напевно, якоюсь мірою вона для нього була порятунком. Він утомився. Втомився від нечітко сформульованих завдань, від постійної зміни цілей, від нерозуміння, чого ж від нього хочуть. Мабуть, втомився робити вигляд, що представляє демократичну країну, в якій відбуваються реформи. Втомився почувати, що з ним не рахуються. Можливо, він втомився бути дипломатом у цій країні...
Зараз є чимало прогнозів із приводу того, в яке посольство поїде працювати Борис Тарасюк: німецьке, французьке, голландське, японське. Як видно, у нього є можливість вибирати. Чи захоче він це робити, — ось у чому питання. Можливо, у його семиденному мовчанні і відсутності коментарів — відповідь?
ЧОМУ ЗАРАЗ?
А чому б і ні? На місяць раніше, на тиждень пізніше… Причину відставки Бориса Тарасюка з посади міністра закордонних справ не варто шукати серед останніх подій, так чи інакше пов’язаних із зовнішньою політикою. Ні результати саміту ЄС—Україна, ні лист послів, ні перманентно-алергічна реакція Кремля на Тарасюка не послужили останньою краплею. Її взагалі не було. У принципі, Президент ніколи не був абсолютно упевнений у тому, що призначення Тарасюка на посаду міністра закордонних справ — це оптимальний варіант. Президент завжди віддавав належне професіоналізму Бориса Івановича, але при цьому він завжди відчував зайву прозахідність Тарасюка, а крім того відчував, що вони ніколи не зможуть працювати з українським дипломатом на одній психологічній хвилі. Та все ж неефективність дій МЗС за Удовенка і перенесення функцій міністра в кабінет секретаря РНБО Володимира Горбуліна змусили Президента призначити Тарасюка міністром. Але вже в серпні-вересні минулого року у Президента сформувалося чітке невдоволення діяльністю дипломата номер один, однак спровадити Тарасюка передвиборної осені — означало ускладнити відносини з Заходом. А сварка із Заходом напередодні проведення специфічної передвиборної кампанії Президенту була не потрібна. Потім була зміна уряду і несподівано широкі повноваження нового прем’єра при формуванні команди. Ющенко відстояв Тарасюка. Але це ніяк не вплинуло на ставлення Президента до міністра.
Тим часом більш очевидним і загостреним став конфлікт між керівництвом МЗС і заступником голови адміністрації Президента, начальником її зовнішньополітичного управління Анатолієм Орлом. До цього дипломата Президент свого часу перейнявся симпатією й у неофіційних бесідах ще за часів Удовенка називав одним із претендентів на посаду міністра. Але коли стало ясно, що Анатолій Костянтинович за жодних обставин не може зайняти цю посаду, Президент призначив його на пост, який раніше займав ще один прозахідний політик — Володимир Огризко.
На початку цього року Анатолію Орлу було доручено вести російський напрямок, через що його і було призначено лідером ініціативної групи при Президентові України. Багато хто вважає, що зняття Тарасюка з посади — це значною мірою результат щоденної та копіткої роботи Анатолія Орла. Саме йому приписують ідею повернення Анатолія Зленка. При цьому вважається, що, запропонувавши кандидатуру посла у Франції, Анатолій Костянтинович буде намагатися управляти Міністерством закордонних справ де-факто. Привід для таких пересудів, зокрема, дають спільні обіди з міністром, які вже стали ритуальними. І може у такій перспективі не було б нічого поганого, якби в адміністрації Президента, а точніше — її зовнішньополітичному відомстві мав місце інтелектуальний згусток, представлений хоча б десятком людей масштабу Грищенка, Харченка, Тарасюка, Чалого, Сергєєва...
Якщо МЗС нинішнє політичне керівництво країни задумало як структуру, що займається технічним забезпеченням виконання завдань, поставлених Президентом, то це нормально. Але в сучасному секторі президентського апарату ідеї на всіх життєво необхідних напрямках країни формулювати немає кому. Не дуже вдалі вони і на російському напрямку. Отже, існує небезпека розмивання функцій і пріоритетів і без того каламутної зовнішньої політики держави. Потенційно можливу ситуацію ми вже якось спостерігали. А саме за часів, коли Геннадія Удовенка рідко хто міг бачити без Дмитра Табачника. Але тоді центр формування зовнішньої політики знаходився в Раді національної безпеки й оборони. Зараз роль цієї структури зведено до мінімуму і ніякої іншої конкурентно-партнерської організації на сьогодні у МЗС не існує. Втім, дипломатичний сектор — не єдиний у своїй самітності. З відставкою глави військової розвідки Ігоря Смєшка де-факто єдиною організацією, що збирає та постачає Президента специфічною інформацією, залишилася розвідка СБУ. У таких ситуаціях виникає запитання: чи приведе розширення функцій до збільшення масштабів відповідальності?
АНАТОЛІЙ ЗЛЕНКО. ЩО ДАЛІ?
Перший міністр закордонних справ незалежної України Анатолій Максимович Зленко є тією людиною, котра поставила найважливіший за дев’ятирічну історію нашої країни підпис. Це підпис під Лісабонським протоколом, відповідно до якого, Україну визнано країною, на території якої міститься ядерна зброя, що належить їй, і яка зобов’язалася позбутися цієї зброї. Якби цей підпис не було поставлено, то Президенту України не довелося б скріплювати своїм автографом ні великий договір із Росією, ні Хартію про співробітництво з НАТО, оскільки в Україні тоді не було б президентів, а був би лише губернатор.
МЗС початку 90-х, яким керував Анатолій Зленко, вже ніколи не повториться, бо ніхто з дипломатів і вже ніколи не буде таким романтиком, і мало хто буде таким трудоголіком. Найчастіше Анатолій Зленко гідно представляв молоду державу за кордоном, причому як у протокольній, так і в позапротокольній обстановці. Рахунок 6:1, 6:1 у двох сетах поставив російського міністра Андрія Козирєва на місце набагато краще, аніж будь-які офіційні заяви...
Зленко намагався боронити позиції МЗС у нелегких боях не тільки за кордоном, а й усередині країни. У ті казкові часи законодавчий орган намагався вирішувати державні питання, а не поділяти сфери впливу. І дебати щодо ядерної зброї дорого коштували. Та й проблеми, які розв’язував МЗС, були набагато масштабніші від нинішніх: обстоювання власне незалежності, умови ліквідації ядерної зброї, поділ Чорноморського флоту, приєднання до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, початок переговорів з делімітації кордонів, битва за активи колишнього Радянського Союзу, відхід від участі в Ташкентському пакті і багато-багато іншого.
Але водночас потрібно пам’ятати, що за Анатолієм Зленком, який був символом МЗС, завжди стояла найпотужніша команда, безпосередньо причетна до вирішення кожного з вище перерахованих питань. Її лідером був Борис Тарасюк. До неї насамперед входили Костянтин Грищенко, Ігор Харченко, Іван Бітяр, Володимир Бєлашов, Олександр Чалий, Олександр Моцик. У Зленка були сильні заступники. Чого вартий був тільки Микола Макаревич! Але найголовнішою якістю Анатолія Максимовича було вміння слухати і віддавати належне слушним ідеям навіть тих людей, до яких він не відчував особливої особистої симпатії. Борис Тарасюк належав саме до таких. Зленко дуже швидко відчув у ньому конкурента. Але це не перешкодило Анатолію Максимовичу керівника свого секретаріату зробити начальником управління, а потім — власним заступником.
За великим рахунком, Анатолій Зленко — не генератор ідей, він та людина, яка в більшості випадків може дати професійну оцінку доцільності та здійсненності. А головне, якщо й не створити умов для реалізації, то принаймні не заважати їх втіленню. Саме тому дуже важливо, щоб зараз поруч з Анатолієм Зленком були люди, спроможні генерувати ідеї. Ідеї, які, можна гадати, Анатолій Максимович у змозі відстояти. Але це проблема, бо в сьогоднішньому МЗС, чисельність якого сягнула чотирьох тисяч, центральний апарат належним чином не укомплектовано високопрофесійними керівними кадрами. У міністерстві є сильна молодь, яка вміє працювати й уміє гідно триматися, що важливо для українського дипломата. Але стосовно «вищої олімпійської ради», то вона на Михайлівській досить слабка. Найкращі кадри перебувають на посольській роботі. Чи вдасться Анатолію Максимовичу зібрати команду, аналогічну потужністю тій, із якою він працював раніше? Чи захочуть люди, котрі мають цікаву і відносно прибуткову роботу за кордоном, повертатися на злиденні ставки в Київ? І все-таки можна з досить високою імовірністю припустити, що на рівні заступників міністра й на рівні деяких управлінь буде зроблено серйозні кадрові перестановки. І, можливо, в цьому питанні Анатолію Зленку дадуть більшу свободу, ніж його попередникові. У Зленка завжди був «нюх» на кадри, але питання в тому, чи дадуть йому піти по сліду. За даними «ДТ», перша розмова про можливе призначення відбулася в Анатолія Максимовича з Президентом під час зборів послів європейських держав у Києві в серпні нинішнього року. У Зленка, безперечно, був час УСЕ обміркувати та зважити. Але, попри тісний зв’язок посла України у Франції і Португалії з Києвом, у нього не було часу до кінця зрозуміти, наскільки серйозні зміни відбулися за шість років його відсутності в країні.
Насправді проблеми, які доведеться розв’язувати теперішньому міністру та його відомству, дуже великі. І кожна з цих проблем має як об’єктивну, так і суб’єктивну причину. Ось лише стислий їх перелік.
По-перше, відносини з Росією. Так, Москва, а точніше Кремль активно не любив Тарасюка. Але ставлення до нього, принаймні останні півроку, було радше рудиментом двосторонніх відносин, ніж їхнім реальним чинником. Якби сьогодні МЗС очолив будь-хто, не те що з нейтральних, а з проросійськи налаштованих політиків, це мало вплинуло б на температуру клімату, в якому існують Київ і Москва. Бо реальні політико-кліматичні чинники зосереджені в економіці і, за великим рахунком, більше ніде.
Висловлювання Тарасюка, безперечно, не сприяли поліпшенню двосторонніх відносин, але куди більше погіршенню цих відносин сприяло розкрадання газу з труби та дволика політика України на Сході й на Заході. Сьогодні першочергові питання двосторонніх відносин не лежать у сфері МЗС, принаймні того МЗС, до якого ми звикли. По суті, сьогодні єдиною людиною, яка, з одного боку, має право формувати зовнішньополітичні рішення, а з другого — має уявлення про інтереси російського бізнесу в Україні, про інтереси українського бізнесу в Росії, про поєднання бізнесв-інтересів і державних інтересів і про масштаби впливу задоволення бізнес-амбіцій на політичні процеси, є Президент. Тільки — він. Більше — ніхто.
Уповноважений Президентом вести російський напрям Анатолій Орел — не та людина, яка добровільно спробує стати регулювальником на перехресті, через яке без правил та обмежень швидкості літають шестисоті «мерседеси». Леонід Деркач уже давно піднявся на тумбу регулювальника і щосили вимахує вказуючим жезлом, але, по-перше, далеко не всі учасники руху реагують на знаки, а по-друге, не зрозуміло, на яких законних підставах це робиться. Іншими словами, Міністерству закордонних справ, якщо воно, звісно, хоче відігравати серйозну роль в українсько-російських відносинах, а не залишатися в цьому напрямі просто протокольною службою, доведеться вникати в цілу низку малоприємних питань, що перетинаються з особистими інтересами як впливових росіян, так і впливових українців.
А стосовно антиросійських висловлювань, то Україна вже виправилася: Анатолій Максимович уже заявив, що необхідно повернутися до Росії обличчям. І це правда хоча б тому, що спиною стояти небезпечно. Та ось робити це МЗС мав тоді, коли спиною до України ще не повернувся Захід.
Саме з ним, із Заходом, у нас можливі серйозні загострення відносин. По суті, вони вже почалися. І, знов-таки, це має як об’єктивні, так і суб’єктивні причини. Об’єктивні полягають у тому, що країни «G7», і передусім, безперечно, Америка, серйозно розчаровані тим, що відбувається в Україні. Якщо бути зовсім точним, то тим, що в ній не відбувається. Європа, яка будує свої відносини на раціональній економічній основі, поводиться з Україною досить беземоційно та протокольно. Америка — єдина, яка була готова платити гроші, і платила їх за політику. Вона вбачала в Україні буфер між зрозумілою і передбачуваною частиною постсоціалістичної Європи та непередбачуваною Росією. Але цей буфер мусив, за їхніми уявленнями, вже зараз перетворитися на більш самостійну й міцну державу. Цього не сталося. І перспективи американці оцінюють дуже скептично.
Іншими словами, ми не виправдали не тільки своїх надій, але й надій тих, хто готовий був нас не безкорисливо, але відчутно підтримувати. Розуміння цього прийшло до мешканців вашингтонських офісів саме тоді, коли вони втратили можливість підтримувати постійний діалог із главою української держави. Спочатку Володимир Огризко, що очолював міжнародне управління адміністрації Президента, поїхав послом у Відень, а в листопаді відбулася остаточна відставка Володимира Горбуліна. На Банковій не залишилося жодної людини, через яку Америка могла вести діалог із Леонідом Кучмою. Відставка Тарасюка остаточно знищила американське лобі в Україні. Хтось може заперечити й нагадати про існування Віктора Ющенка, якого США підтримували і продовжують підтримувати. На можливе заперечення можна відповісти лише одне — Віктор Ющенко не дипломат і навіть не політик. Понад те, він не та людина, чию думку на Банковій сприймають всерйоз. Крім того, деякі відставки останнім часом у його оточенні свідчать, що Віктор Андрійович спроможний обстоювати лише економічні ідеї. А на цьому коло інтересів у стосунках з Україною в Америки не вичерпується. Зокрема з цієї причини американці, позбавлені інформаційного коридору, частину своїх претензій винесли в засоби масової інформації, частину виклали Президенту, користуючись епістолярним жанром, і схоже, що це тільки початок.
Фактично, на американському фронті в міністра закордонних справ залишився тільки один боєць — посол України у Вашингтонові Костянтин Грищенко.
До речі, про послів. Ще одна проблема, з якою Анатолію Максимовичу доведеться мати справу. Останніми роками МЗС майже втратив можливість впливати на призначення українських дипломатичних представників. Не МЗСівською була ініціатива призначити в Росію Миколу Білоблоцького. Нагадаємо, що він замінив Володимира Федорова, людину, котра могла відчинити будь- які політичні двері будь-якої години доби. Не МЗС належала ініціатива відкликання Володимира Хандогія з Канади, де посольство віддало голоси за кандидата в президенти Євгена Марчука... Усі проблеми в одній статті не обговориш. Одне слово, Анатолій Зленко виїхав з МЗС, яке було журналістською Меккою, а повернувся в МЗС, де менторським тоном на брифінгах журналістів знайомлять із прописними істинами та прісними документами. Він ішов з МЗС, глава якого в ієрархічній градації стояв відразу після Президента, прем’єра і глави парламенту, а повернувся в МЗС, керівник якого в політичній черзі мусить запитувати: «Хто крайній?». Анатолій Зленко йшов з МЗС, де секретаріат приймав 4,5—5 тисяч документів на рік, а повернувся в МЗС, куди тільки за дев’ять місяців нинішнього року ввійшла 71 тисяча документів. Екс-міністр залишав МЗС держави, від якої міжнародна спільнота очікувала ефективних реформ та швидкого переходу до існування на ринкових і демократичних засадах, загальновизнаних у цивілізованому світі, а повернувся главою МЗС, який представляє інтереси країни, що збанкрутувала у сфері ідеології, демократії та майже збанкрутувала в економічній сфері.
Гадаю, нині у країні є дуже мало людей, котрі заздрять Анатолію Максимовичу. Якщо їх стане більше, то це означатиме, що відродження почалося.
Юлія МОСТОВА