Згадалося, як такого далекого сьогодні 1995 року перші українські пропозиції з приводу встановлення з НАТО відносин особливого партнерства в брюссельській штаб-квартирі альянсу сприймали, м’яко кажучи, як неадекватні. І, мабуть, тільки дипломатична вишколеність не дозволила тодішньому генсеку Віллі Класу покрутити пальцем біля скроні у відповідь на екстравагантне на той час запитання одного з авторів цього матеріалу: «Коли НАТО підпише з Україною документ про особливе партнерство?» Його високо підведені брови й насмішкувато-поблажлива посмішка були дуже красномовні...
Сьогодні, через десять років, Україна за глибиною та досвідом співробітництва з Організацією Північноатлантичного договору знаходиться ближче до альянсу, ніж свого часу деякі колишні країни-кандидати на початку виконання ними Плану дій щодо членства. Хоча для набуття офіційного кандидатського статусу нам, безумовно, ще доведеться докласти ще дуже багато зусиль.
Наш шанс реалізувати одне зі стратегічних завдань держави — стати членом НАТО — реальний як ніколи. І це єдиний шанс найближчим часом потрапити до спільноти демократичних і розвинених держав, вирватися з ареалу під назвою «пострадянський простір» і стати однією із загальновизнаних європейських демократій. Це дуже реальний шанс.
У положенні низького старту
Так, генсек альянсу Яап де Хооп Схеффер не назвав під час позавчора завершеного візиту до України ні дати вступу нашої країни до НАТО, ні дати її приєднання до Плану дій щодо членства (ПДЧ) — чомусь саме ця новина була лейтмотивом більшості сюжетів на вітчизняному телебаченні. Але взагалі-то офіційний Київ і не розраховував на те, що якісь дати будуть заявлені публічно саме тепер. Альянс, як свідчить практика його багаторазового розширення, взагалі уникає оприлюднення якихось графіків вступу до того самого моменту, коли країна вже однією ногою стоятиме в НАТО. Так було з усіма кандидатами. Що ж стосується ПДЧ, то якийсь політичний сигнал від НАТО про його готовність допустити Україну на цю сходинку, яка веде в альянс, Київ розраховує отримати в грудні на засіданні Комісії Україна—НАТО (КУН) на рівні міністрів закордонних справ, а офіційне рішення з цього питання — на весняному КУНі. Про це ще влітку журналістам відкрито розповідав тодішній глава місії України при НАТО, а нині глава профільного департаменту МЗС Володимир Хандогій. То звідки ці нотки розчарування (а у когось відвертої зловтіхи) у репортажах і висновки, що «і в НАТО нас як і досі не чекають»?
Чи реально було б почути запрошення приєднатися до Плану дій щодо членства раніше? Навряд чи. Міркуйте самі. Зазвичай цикл ПДЧ починається восени. Тобто, щоб Україна розпочала його реалізацію осені нинішньої, альянс мав би ухвалити таке рішення цьогорічної весни. Чи міг він наважитися на це, коли нова українська влада робила тільки перші кроки і було ще не дуже ясно, куди вони спрямовані, наскільки є рішучими й ефективними? Тільки найбільші мрійники могли всерйоз розраховувати на таку «ризиковість» настільки серйозної організації. Водночас НАТО не залишилося глухим до амбітних планів помаранчевої команди. Нагадаємо, що у квітні альянс розпочав із нашою країною Інтенсифікований діалог щодо прагнення України набути членство в НАТО і відповідних реформ (ІД). ІД не проводять із просто партнерами, його розпочинають тільки з країнами, які чітко визначили, що вони однозначно хочуть бути членами альянсу.
Чому запрошення приєднатися до ПДЧ не прозвучало тепер і навряд чи прозвучить у грудні? Тому що до можливого початку Україною його першого циклу ще цілий рік, і альянс ще має час поспостерігати і за нашими реформами, і за нашими парламентськими виборами, чесності та справедливості яких він надає першорядної важливості. А передчасні обіцянки з боку НАТО й оголошення будь-яких конкретних дат, як справедливо зауважив шановний британський експерт Дж.Шер, може призвести до того, що хтось у Києві вирішить, що вже все зроблено і можна сидіти згорнувши руки. Ось тоді Україні вже точно не бачити членства 2008 року.
Не дати й не строки були головним під час візиту цього тижня в Україну генсека НАТО і послів усіх країн—членів альянсу. Головним була зміна атмосфери, якості та риторики переговорів: професіонали розмовляли з професіоналами однією мовою про те, що ще необхідно зробити Україні для того, щоб стати членом НАТО, і чим альянс може їй у цьому допомогти.
Досить просто перечитати публікації та повідомлення інформагенцій після попередніх двох подібних приїздів Північноатлантичної ради до Києва (2000 і 2002 року), щоб відчути різницю. Тоді натовці казали нам про «довгострокову перспективу можливого членства» або взагалі заявляли без натяків, що членство України в НАТО — питання «абсолютно гіпотетичне». У щирість євроатлантичних устремлінь кучмівської України в Брюсселі не вірили і дорікали Києву у відсутності єдиної думки в українських владних структурах, пустій риториці, не підкріпленій реальними діями, і, головне, у нехтуванні демократичними цінностями, котрі є цементуючою основою альянсу.
Сьогодні ж генсек НАТО заявляє, що його «вражає чіткість стратегічного курсу», проголошеного Україною, і повідомляє про те, що члени Північноатлантичної ради побачили «відданість української сторони реформам, які охоплюють низку важливих питань», зокрема, боротьбу з корупцією, проведення демократичних, чесних парламентських виборів, а також забезпечення верховенства права і здійснення судової реформи. «Коли ми говоримо про ці реформи, — сказав пан Схеффер, — то ключовими словами є «послідовність» і «координація».
Приємно здивовані були не тільки прибулі до України натовці. Прибічники вступу нашої держави до альянсу із задоволенням зазначали, що, мабуть, уперше за всю свою політичну кар’єру Віктор Ющенко говорив так багато і так чітко про майбутнє членство України в НАТО, не прикриваючись сором’язливо евфемізмом «євроатлантична інтеграція». Президент уперше аргументовано пояснив нації, навіщо нам потрібно це членство. І вперше набрався мужності заговорити про членство в НАТО в контексті майбутніх парламентських виборів, хоча добре усвідомлює те, скільки спекуляцій буде навколо цього питання під час виборчої кампанії. Це справді дуже важливо, що президент пообіцяв переконувати «всі здорові політичні сили парламенту» підтримати процес української євроатлантичної інтеграції: «Тема інтеграції в Північноатлантичний альянс є стратегічною, вона повинна долати кордони, у тому числі і політичні, і парламентських виборів. Це питання, яке може об’єднувати, а не розділяти здорові політичні сили».
Це були наші маленькі внутрішні перемоги — і злагода після довгих суперечок на спільну (нехай і коротку) прес-конференцію Ющенка та Схеффера, і схвалення, зрештою, ідеї проведення першого в історії спільного засідання в Києві Північноатлантичної ради та Ради національної безпеки й оборони України, далеко не всі члени якої були її прибічниками. І витягування на це засідання деяких українських міністрів, від яких багато що залежить у нашому просуванні до НАТО, але які, м’яко кажучи, байдужі до цієї теми.
У Віктора Ющенка з об’єктивних причин дуже мало шансів реалізувати свою заповітну мрію і привести Україну до Європейського Союзу. Навіть коли припустити, що він буде президентствувати два строки і зможе стати найефективнішим главою держави за всі роки незалежності. Але він має всі шанси зробити нашу країну членом НАТО. І це буде його найбільшою нагородою — набагато важливішою й ціннішою, ніж ті, які вручають нині в західних столицях. Ющенко мусить поставити на НАТО й виграти.
Але для цього потрібно згадувати про НАТО не тільки під час самітів і закордонних візитів на Захід. Про стратегічну мету країни не можна забувати ні на день. Вступ до альянсу потрібно не тільки називати «одним із найвищих пріоритетів як зовнішньої, так і внутрішньої політики України», а й зробити його таким. Потрібно не тільки обіцяти вимагати з кожного міністра, відповідно до його профілю, «виконання конкретних завдань по лінії євроатлантичної інтеграції», а й невсипно контролювати це виконання і регулярно цікавитися кінцевим результатом.
Зрештою слід вивчити «матчастину», щоб більше не плутатися в термінах на переговорах, а демонструвати глибоке знання предмета. Потрібно підбадьорити спічрайтерів, щоб ті не підсовували президенту заколисуючі високих гостей історичні довідки із загальновідомими фактами замість текстів динамічних виступів із старанно продуманими месиджами. Це чудово, що президент добре розуміє, навіщо Україні НАТО, проте було б набагато логічнішим і кориснішим знайти для натовської аудиторії аргументи, навіщо альянсу Україна, щоб позбавити деяких його членів підозр стосовно споживчих схильностей нашої країни. Адже не секрет, що, попри відчутне просування України по натовському шляху, серед членів альянсу все ж досі немає консенсусу щодо її швидкого натовського майбутнього. І, нарешті, потрібно якомога швидше призначити активних і сильних послів до Німеччини, Іспанії та Бельгії (трьох із шести країн — основних опонентів нашому членству в альянсі) і, звісно, до Сполучених Штатів — нашого основного промоутера.
Потрібно перестати мріяти в положенні «найнижчого старту», і швидше рухатися вперед. Інакше мрії знову виявляться тільки мріями, а існуючі нині оптимістичні сценарії залишаться тільки в паперах аналітиків і спогадах романтиків.
Маленькі етапи
великого шляху
Те, що вступ України до НАТО стає реальністю, можна було визначити ще кілька тижнів тому за відвертістю українських дипломатів. Відкинувши свою професіональну обережність, на правах цитування вони говорили журналістам: навесні 2006 року Україна хоче і може приєднатися до Плану дій щодо членства в НАТО. Пояснимо нашим читачам, що ПДЧ — це не просто документ, сфокусований на виконанні конкретних вимог, необхідних для набуття членства в альянсі. Почавши виконувати План, країна стає офіційним кандидатом на вступ до трансатлантичної організації. Щоправда, без якихось гарантій із боку НАТО в обов’язковому порядку надати цій державі членство.
Під час прес-конференції, проведеної після закінчення спільного засідання РНБОУ та Північноатлантичної ради НАТО, Віктор Ющенко заявив: Інтенсифікований діалог із альянсом найближчим часом закінчиться раундами переговорів щодо членства України в цій організації. Президент має всі підстави робити такі впевнені прогнози, оскільки зі своєю позицією визначилися Сполучені Штати — країна, котра має серйозний вплив на прийняття рішень в альянсі. На початку вересня перший заступник держсекретаря США з питань європейських і євроазіатських проблем Курт Волкер уперше публічно позначив перспективу України стати членом альянсу 2008 року. Правда, застеріг, що «це може відбутися, а може й не відбутися».
Раніше планувалося, що черговий і, вочевидь, останній «саміт розширення» відбудеться 2006 року. Тепер Вашингтон пропонує присвятити зустріч на вищому рівні 2006 року розв’язанню проблем самої організації та питанням безпеки, а «саміт розширення», у ході якого до складу альянсу буде прийнято нових членів — три балканські країни (Хорватія, Албанія та Македонія) і, можливо, Україну, — провести наприкінці 2008 року. Ця пропозиція — стимул для українського керівництва активізувати політику на євроатлантичному напрямі. Часу залишається не так уже й багато, щоб наша країна встигла протиснутися в напівзачинені двері натовського поїзда. Враховуючи вже існуючу в організації Північноатлантичного договору процедуру, Київ має дотримуватися такого графіку руху:
— грудень 2005-го або квітень 2006 року — ухвалення рішення про приєднання України до ПДЧ на засіданні комісії Україна—НАТО;
— вересень 2006 року — початок виконання Україною річного циклу ПДЧ. При цьому кількість циклів ПДЧ буде меншою, ніж у деяких країн-кандидатів;
— середина—кінець 2007 року — НАТО приймає політичне рішення запросити Україну до альянсу і розпочати переговори про вступ. Після цього рішення Київ мусить провести з групами експертів альянсу переговори про вступ. Як показує досвід країн Центральної Європи, ці переговори тривають близько чотирьох місяців. Далі міністр закордонних справ України направляє в альянс лист про наміри, інакше кажучи, офіційну заявку, після чого НАТО готує протокол про вступ. Після його підписання Україною необхідно близько року, щоб документ схвалили всі країни—члени НАТО, після чого слід очікувати офіційного запрошення вступити до організації. Далі наша країна має вже сама ратифікувати протокол про вступ;
— кінець 2008 року — «саміт розширення» НАТО, на якому Україна бере участь уже в ролі повноцінного члена трансатлантичної організації.
Це оптимістичний сценарій, складений без урахування внутрішньополітичних і деяких зовнішньополітичних перемінних. Наприклад, таких: як буде реалізовано політичну реформу. Як пройдуть парламентські вибори в Україні. Які сили сформують більшість у Верховній Раді і хто очолить уряд. Чи буде прем’єр-міністр і його Кабінет прибічниками вступу України до альянсу. Наскільки президент буде послідовним у реалізації політики євроатлантичної інтеграції. Як проходитимуть економічні й демократичні реформи. Як розвиватимуться відносини Києва та Москви, а також Москви та Брюсселя. Як проходитиме політика інформування українців etc. З огляду на ці чинники, здається малоймовірним, що Україна 2008 року буде повноцінним членом НАТО. Але цілком реально, що вже наступного року Україна почне виконання ПДЧ — є всі підстави твердити: Вашингтон почав лобіювати в альянсі це питання.
У листопаді стане остаточно ясно, буде офіційне рішення про приєднання нашої країни до ПДЧ прийняте на грудневому засіданні Комісії Україна—НАТО чи на квітневому. Аналітики віддають перевагу весні 2006 року. По-перше, тоді вже відбудуться парламентські вибори, що додасть ясності в політичній конфігурації країни, а іноземні експерти зможуть на власні очі переконатися, чи виконала команда Віктора Ющенка обіцянку президента провести чесні й вільні вибори і не використовувати при цьому адмінресурс, підтвердивши тим самим схильність України до демократичних цінностей, які й покликане захищати НАТО. По-друге, передвиборні пристрасті дещо вгамуються, і українська влада дістане нарешті можливість проводити нормальну інформаційну політику, пояснюючи громадянам переваги вступу до альянсу. По-третє, повторимо, що в НАТО досі відсутній консенсус щодо прийому України до організації: число країн-скептиків так і не зменшилося. Тому Київ разом із Вашингтоном отримує додатковий час, щоб переконати Берлін, Париж, Мадрид, Лісабон, Рим і Брюссель. Аргументом, серед іншого, тут може послужити успішне ведення нашою країною Інтенсифікованого діалогу.
Домашнє завдання
На проведених цього тижня в Києві українсько-натовських заходах детально не обговорювалося виконання нашою країною Цільового плану на 2005 рік. Трохи порушувалася й тема Інтенсифікованого діалогу. Набагато змістовнішими в цьому плані були перші консультації в рамках ІД, які відбулися в штаб-квартирі альянсу наприкінці вересня. На відміну від минулих років, цього разу представники альянсу детально говорили про те, що Україна мусить зробити на своєму шляху до членства в НАТО, аби перехід до ПДЧ 2006 року став реальністю, про вимоги до країн-кандидатів. Розмова стосувалася таких проблем.
Фінансові й технічні ресурси. На думку представників альянсу, некоректно, коли Україна говорить, що не має грошей для виконання взятих на себе зобов’язань. Наша країна сама мусить шукати й виділяти гроші. Зокрема на операції з підтримання миру, проваджувані блоком, забезпечення захисту інформації, а також зміцнення української місії при НАТО. У контексті останнього, вважають представники натовської сторони, треба не тільки розділити посольство України в Бельгії та місію, а й також збільшити число її працівників, не забуваючи при цьому про їхню професійну підготовку. Крім цього, альянс стурбований недостатньою оперативністю рішень, що приймаються Україною. Так, для країн НАТО необхідно дві години, щоб виробити спільне рішення з якоїсь проблеми. У Києва на ухвалення рішення йде набагато більше часу. Тому в Брюсселі наполягають, щоб пункт про оперативність під час прийняття рішень був закріплений нормативними актами.
Прикордонні питання. Представники НАТО вважають, що наявність у нашої країни проблем із такими державами, як Молдова, Румунія та Росія, може негативно позначитися на шансах України вступити до альянсу. Тож Київ має бути активнішим у вирішенні питань із цими країнами. Щодо Молдови натовську сторону непокоїть прозорість українсько-молдавського кордону на придністровській ділянці. Що стосується Росії, то мова, звісно ж, ішла про азовсько-керченську проблематику: представники альянсу гадають, що Києву слід уникати ситуації, коли ця нерозв’язана проблема може стати чинником, який впливає на ухвалення рішення про вступ України до НАТО. Особливий випадок із Румунією. Хоча з нею наша країна і не має територіальних проблем (суперечка щодо делімітації континентального шельфу і виняткових економічних зон має економічний характер), проте Києву на майбутнє варто враховувати, що румунський парламент зовсім не зобов’язаний пояснювати, чому він не ратифікує протокол про вступ, підписаний Україною…
Розробка та прийняття Цільового плану на 2006 рік. Нагадаємо, що нинішнього року президент Ющенко підписав ЦП-2005 наприкінці травня. Натовська сторона тоді з розумінням поставилася до такої затримки прийняття документа, взявши до уваги те, що в органах виконавчої влади відбувалася зміна команди. У кожному разі, така була офіційна реакція. Але й торік президент Кучма підписав ЦП-2004 із запізненням: документ ухвалили тільки у березні. Тому в Брюсселі особливо акцентують увагу на своєчасній розробці, узгодженні та затвердженні Цільового плану на 2006 рік.
Серед інших тем представники України та НАТО обговорювали в Брюсселі питання створення прозорої системи ліцензування експорту озброєння і військової техніки, транспарентної реформи за стандартами НАТО сектора безпеки, забезпечення захисту інформації, участі нашої країни в операції «Активні зусилля», а також інформування громадськості про політику євроатлантичної інтеграції. Представники альянсу впевнені, що Україна дуже багато втрачає на цьому неораному досі полі.
За результатами перших консультацій у рамках Інтенсифікованого діалогу президентом уже підготовлені конкретні доручення. Але як їх виконуватимуть, коли для офіційного Києва великою проблемою є навіть реалізація Цільового плану на 2005 рік? За даними «ДТ», за перші шість місяців нинішнього року Україна виконала тільки 17,7% заходів ЦП-2005, запланованих на перше півріччя. За дев’ять місяців — 54% заходів, розрахованих на перші три квартали. Втім, Національний центр із питань євроатлантичної інтеграції більш оптимістичний. За підрахунками його працівників, ця цифра становить 63% заходів, запланованих на перші дев’ять місяців.
Ці результати не можуть задовольняти. Адже завдяки заходам, які входять до щорічних Цільових планів, має зміцнюватися незалежність судової системи, ставати прозорою система ліцензування експортного контролю, досягатися сумісність української армії з натовськими підрозділами. Інакше кажучи, зі збільшенням виконаних заходів з’являється більше шансів на те, що наша країна відповідатиме демократичним цінностям, спільним для країн трансатлантичної спільноти.
Наша пісня
гарна й нова.
Починаймо її знову?
Називаючи причини, з яких вимальовується не дуже оптимістична ситуація з виконанням ЦП-2005, співрозмовники «ДТ» насамперед указували на фактичну відсутність в Україні органу, який координував би повсякденну роботу із вступу нашої країни до НАТО. Не маючи над собою «батога», чиновники, чимало з яких байдужі до ідей євроатлантичної інтеграції, не дуже активні в реалізації стратегічного курсу. А в результаті експерти констатують, що за часів Леоніда Кучми українська влада в організаційній і інформаційній сферах політики євроатлантичної інтеграції робила набагато більше й краще, ніж за президента Віктора Ющенка, коли існує сприятлива зовнішньополітична кон’юнктура.
Звісно, ще за часів минулої адміністрації в системі органів виконавчої влади було створено структури, котрі координували дії на євроатлантичному напрямі. Сьогодні цю систему координації зруйновано. А замість неї так нічого нового й не було створено. Держраду з питань європейської та євроатлантичної інтеграції, котру очолює президент, жодного разу не збирали, та й її члени так і не були перепризначені. (А можна ж було не тільки реанімувати цей орган, а й перейменувати його в Держраду з питань вступу до Європейського Союзу і НАТО. І, наскільки відомо, такі пропозиції вже є.) Зависло питання з Національним центром із питань євроатлантичної інтеграції: працює тільки його апарат. А от із його складом — проблема. Так, забутими виявилися національні координатори зі співробітництва України з НАТО: у переліку осіб, на яких покладено ці функції, досі можна зустріти такі імена, як Ігор Матвєєв, екс-заступник міністра оборони, Олег Синянський, колишній глава української розвідки, та й багато інших чиновників, які вже не займають посади, згадані в указі президента. (Але, за інформацією «ДТ», цей недолік незабаром буде виправлено й національні координатори призначатимуться не персональними указами, а за посадою.)
І, звісно ж, не можна не згадати ситуацію з уповноваженим України з питань європейської та євроатлантичної інтеграції. Оскільки указ президента від 26 лютого 2003 року не передбачає, що перший віце-прем’єр-міністр за своєю посадою координує діяльність органів виконавчої влади, то виходить, що Микола Азаров досі виконує обов’язки уповноваженого. Адже указ, який звільняє його від цих обов’язків, забули підготувати.
Поза сумнівом, це бюрократичні курйози, які стали результатом похибки деяких некомпетентних і безвідповідальних чиновників. Але згадані курйози водночас демонструють: політика вступу до НАТО — для української влади справа наразі формальна. А то глава держави приділяв би куди більше уваги доповідним запискам, присвяченим необхідності створення міжвідомчого координуючого органу та призначенню національних координаторів. Адже не забувають либонь у секретаріаті президента своєчасно готувати укази, якими із складу РНБОУ виводять колишніх чиновників уряду та вводять нових.
Цей організаційний розгардіяш викликає щирий подив у представників альянсу, котрі впродовж останніх місяців неодноразово вже м’яко натякали: саме час щось робити. Не можна сказати, нібито МЗС, Міноборони, секретаріат президента, РНБОУ й Національний центр із питань євроатлантичної інтеграції не займалися цією проблемою. Вона обговорювалася неодноразово, починаючи з весни. Готувалися проекти, продумувалися нові схеми, усе це відправлялося в секретаріат президента, де й припадало пилом, чекаючи на кращі часи. З яких причин?
По-перше, свою роль відіграв перманентний організаційно-структурний хаос у секретаріаті президента й уряді. По-друге, створення координаційного органу тісно переплітається з амбіціями політиків, частина котрих сподівається з допомогою кураторства питань євроатлантичної інтеграції додати собі вагу й авторитет, навіть не підозрюючи, який обсяг роботи їм належить узяти на себе.
Проаналізувавши два останні підготовлені проекти, можна дійти висновку: ключовим було, є й буде питання про главу міжвідомчої координаційної комісії. Очевидно, це має бути людина, для котрої справою честі стане доведення до кінця процесу вступу нашої країни в альянс. А таких людей у вищих ешелонах української влади не так вже й багато — Борис Тарасюк, Анатолій Гриценко, Володимир Горбулін, Леонід Поляков, Антон Бутейко... На цьому, мабуть, можна й зупинитися. На жаль, докладаючи всіх зусиль на своїй ділянці роботи, аби політика євроатлантичної інтеграції не стояла на місці, вони не мають достатніх владних повноважень для штовхання всієї інертної бюрократичної машини. Тому в ідеалі цим повинен займатися перший віце-прем’єр-міністр, котрий за посадою має достатні повноваження, аби давати доручення міністерствам і відомствам. Тим паче що нинішньому першому віце-прем’єру Станіславу Сташевському не далека тема євроатлантичної інтеграції: під час роботи в парламенті він очолював комітет з закордонних справ. У реальності все може бути інакше.
Раніше планувалося: Анатолій Кінах як перший віце-прем’єр очолить цю міжвідомчу комісію. А його першим заступником буде або міністр закордонних справ, або інша знакова постать, котра розбирається у нюансах політики вступу до НАТО. Після призначення на посаду секретаря РНБОУ Анатолій Кирилович вирішив — буде краще, коли він і надалі курируватиме політику євроатлантичної інтеграції, а міжвідомча комісія працюватиме під егідою Ради національної безпеки й оборони України. Але чи краще це для нашої країни?
Рівень компетентності в натовській сфері цього чиновника засвідчує бодай зауваження, зроблене ним цього тижня на зустрічі з главою Парламентської асамблеї НАТО французом П’єром Леллюшем: сьогодні важливо, підкреслив секретар РНБОУ, «офіційно пройти етапи, що створюватимуть умови, гідні інтеграції». Передусім, вважає Анатолій Кінах, це стосується... скасування Сполученими Штатами Америки поправки Джексона-Веніка стосовно України. Правда, який стосунок до НАТО та його Парламентської асамблеї має поправка Джексона-Веніка пан Кінах не уточнив... Та й їхати до Вільнюса на засідання комісії Україна—НАТО на рівні міністрів оборони особливого бажання в Анатолія Кінаха не було. Утім, може, й правильно, оскільки не дуже зрозуміло, що він там робитиме. Не про СОТ же, справді, і ринковий статус, як і Леллюшу, розповідати...
Проте є надія, що найближчим часом питання з координуючим органом усе-таки буде вирішено. Принаймні в секретаріаті президента вже лежить підготовлений до підпису документ, який передбачає серйозні та сміливі нововведення, а також створення нової координуючої вертикалі.
«Ягнятам» саме час заговорити
Але жодні перейменування й побудови вертикалей із горизонталями і навіть найблискучіше виконання Цільового плану та найвища оцінка українських досягнень із боку альянсу не допоможуть нашій країні в заплановані терміни стати членом альянсу, коли більшість населення не підтримає вступ України до НАТО. Відразу підкреслимо, всупереч поширеній думці, проводити референдум із цього питання зовсім не обов’язково. Такого пункту немає в жодному офіційному натовському документі з викладом процедури приєднання до альянсу. У більшості його нових членів рішення про приєднання до Організації Північноатлантичного договору затверджував парламент. Немає вимоги проводити референдум при вступі в міждержавний союз або об’єднання, а також систему колективної безпеки й в українській Конституції. Вітчизняне законодавство вимагає лише ратифікації Верховною Радою відповідного міжнародного договору.
Проте сьогодні й українська, і натовська сторони визнають: відсутність підтримки євроатлантичних амбіцій України нашим населенням і його вкрай низька поінформованість про альянс є на даному етапі однією з основних проблем інтеграції країни в НАТО. Бо, попри відсутність вимоги про проведення референдуму, альянс, проте, напередодні запрошення кандидата обов’язково проводить дослідження громадської думки в цій державі. Оскільки всупереч бажанню більшості населення країну в альянс ніхто не прийматиме.
На сьогодні оцінки кількості українських прибічників членства в НАТО, надані різними соціологічними центрами, коливаються між 15 і 22 відсотками. Це надзвичайно мало, і необхідність активної інформаційно-просвітницької роботи очевидна. Чи може вона бути ефективною? Безумовно. На думку міністра оборони України А.Гриценка, якщо протягом кількох місяців минулої президентської кампанії політтехнологам вдалося переконати значну частину українського суспільства в причетності кандидата В.Ющенка до фашизму й утисків російської мови, то цілком реально позитивно використовувати інформаційний потенціал, аби донести об’єктивну інформацію про НАТО і його співпрацю з Україною. Ще влітку міністр говорив: коли протягом року, навіть без спеціальної пропагандистської кампанії, просто спираючись на реальне співробітництво з альянсом, інформувати населення й наочно показувати, що дає це співробітництво Україні в різних сферах — економічній, військово-технічній, суто військовій, у становленні Збройних сил, — можна дуже істотно збільшити кількість прибічників вступу нашої країни до НАТО.
Багато шановних експертів також підкреслюють: українська політична еліта має очолити процес у переконуванні своїх громадян у перевагах членства в альянсі. Але раніше керівництво країни має відновити свій авторитет після політичної кризи й численних скандалів. Бо без відновлення довіри до влади на схвалення прийнятих нею рішень розраховувати не доводиться. Останні соцдослідження вельми красномовно продемонстрували вплив політичної кризи на підтримку населенням ідеї вступу України до Євросоюзу, яка навіть за часів Кучми ніколи не опускалася нижче 50%. А минулого вересня вона впала до рекордно низьких 40%. Що вже тут казати про підтримку членства в НАТО...
Але навіть якщо уявити — владній команді все-таки вдасться певною мірою повернути втрачену довіру, на думку експертів, без спеціальної інформаційної кампанії відсоток переконаних євроатлантистів навряд чи вдасться підняти вище 30—35%.
Які шанси, що цю інформаційну роботу буде значно активізовано найближчим часом? Дуже невеликі. Причин кілька й усі — хронічні.
По-перше, як завжди, це брак фінансових ресурсів. Керівництво країни скаржиться, що населення нічого не знає про НАТО, але в проекті бюджету на 2006 рік як не передбачено грошей на реалізацію держпрограми інформування громадськості з питань євроатлантичної інтеграції України, так їх там і немає. Попри те, що МЗС неодноразово звертав увагу на цю проблему. І після цього ми говоримо про «найвищі пріоритети»? Ясна річ, важко виділяти гроші «на НАТО», особливо перед виборами й коли під Кабміном і Верховної Радою збираються пікетники, а центральні телеканали показують шахтарів і пенсіонерів, котрі розповідають про свої злидарські доходи. Тоді давайте шукати нестандартні рішення. Приміром: якщо наші олігархи знайшли спільну мову з президентом, то чому не запропонувати б їм узяти участь не лише в створенні музеїв, заповідників і пам’ятників, а й у просвітницькій кампанії щодо переваг членства в НАТО?
Друга проблема також стара — відсутність компетентних кадрів. Більшість професіоналів, котрі знають, що таке НАТО, займаються щоденною рутинною роботою з інтеграції туди України на своїх ділянках — у МЗС, Міноборони, РНБОУ, Національному центрі з питань євроатлантичної інтеграції. І завалені цією роботою аж по горло. Ще й інформаційну кампанію на своїх нечисленних плечах вони не витягнуть. Хоча й намагаються. Ось останній, крихітний, але дуже наочний приклад. Напередодні візиту натовської делегації МЗСівські дипломати нашвидкуруч і на голому ентузіазмі підготували для журналістів кілька сторінок із списком основних переваг членства України в НАТО, перерахуванням і розвінчуванням найпоширеніших негативних міфів про альянс і стислий юридичний лікнеп з натовської тематики. В умовах інформаційного голоду ця стисла довідка пройшла «на ура», і її використання простежувалось у багатьох телесюжетах і газетних матеріалах. Але це крапля навіть не в морі, а в безкрайому океані. А якби була ціла структура, котра займається інформкампанією? А якби в неї було достатньо фінансів? Уявляєте, якого ефекту можна було б досягти?
Але опустимося на землю. Бо немає ані кадрів, ані грошей. Утім, якби знайшлися останні, то кадрову проблему можна було б спробувати розв’язати за рахунок недержавних організацій, де є й експерти, і ентузіазм, і свіжі пропозиції. Але вітчизняні NGO переважно існують за рахунок грантів. А, як показує практика, на відміну, приміром, від євроінтеграційної теми, на яку охоче виділяють кошти закордонні посольства й фонди, черги бажаючих проспонсорувати агітацію українських громадян стосовно підтримки членства України в НАТО не спостерігається.
Третя проблема також перейшла новій влади в спадщину від кучмівської — відсутність політичної волі. Як і її пояснення прийдешніми виборами. Та либонь за виборами 2006-го, неминуче наближатимуться вибори 2009-го, потім 2011-го й т.д. Так що, так і намагатимемося вступити в НАТО потай від народу, боючись налякати електорат «натовською страшилкою»? Але від цього антинатовські міфи не лише не розвіються, а й ще глибше закріпляться в свідомості населення. Сьогодні аргумент багатьох політичних сил, котрі вже розпочали передвиборну кампанію, такий: позаяк більшість українців не підтримують вступ до НАТО, виходить, нам туди не треба. Але ж дитина, котру ведуть у поліклініку на щеплення, також обурюється та пручається щосили. І обов’язок батьків і лікарів доступно їй пояснити: це необхідно для її ж здоров’я. Точнісінько так само обов’язок відповідальної за добробут свого народу влади дохідливо пояснити йому, навіщо та для чого країну ведуть у НАТО.
І розпочати, передусім, із журналістів, котрі формують громадську думку. Бо, приміром, висвітлюючи візит делегації альянсу до Києва, можна як головну родзинку репортажу продемонструвати кадри раз у раз падаючих від сильного вітру натовського й українського прапорів на порозі МЗС і зробити глибокодумний висновок: із НАТО в нас усе якось не складається. А можна так підготувати запитання для інтерв’ю з генсеком альянсу, що в прямому ефірі пан Схеффер, захопившись, буде ледь не агітувати українців вступати в НАТО, розповідаючи про переваги такого кроку, і промовляти нечувані раніше з вуст вищих чиновників альянсу фрази «Коли Україна буде членом НАТО, то...». А ще можна запросити в студію посла одного з «молодих» учасників Північноатлантичного договору та з його допомогою постаратися розвінчати найбезглуздіші міфи про альянс.
Можна й потрібно знайти підхід і аргументи для всіх категорій українців, заляканих багаторічною спочатку радянською, а потім кучмівсько-медведчуківською антинатовською пропагандою. Ну ось, приміром, прибічникам Януковича, котрих їхній лідер лякає втратою Україною суверенітету й закликає не допустити, «аби нам диктували, що робити», розповісти, що в НАТО всі без винятку рішення приймаються консенсусом. Тобто, коли бодай в однієї країни є певні заперечення, рішення прийняти неможливо. І в цьому сенсі НАТО є набагато демократичнішою організацією, ніж ООН, де право вето мають лише п’ять постійних членів її Ради Безпеки. І тим паче альянс значно демократичніший від ЄЕП, де «силу голосу» учасників пропонується встановити залежно від економічного потенціалу кожного й нікому не вдається «перекричати» одного його найбільшого члена.
Російськомовне населення побоюється, що вступ в альянс обмежить його можливість використовувати рідну мову? Цим людям слід розповісти про найсуворіші вимоги НАТО до своїх кандидатів в сфері дотримання прав нацменшин. А для наочності ознайомити зі змістом якої-небудь щорічної національної програми, що виконується у рамках ПДЧ одним із недавніх членів альянсу під час перебування його кандидатом, коли він старанно підганяв свою політику стосовно нацменшин до стандартів альянсу.
Багато хто боїться членством у НАТО зіпсувати відносини з Росією? Тут, звісно, роботи непочатий край, і вести її доведеться особливо ретельно, багатопланово й довго. Але розпочати можна бодай із ознайомлення населення України з результатами свіжого опитування росіян, проведеного Всеросійським центром вивчення громадської думки. Вони показали: переважна більшість громадян Росії — 71% — переконані, що відносини між нашими країнами в цілому розвиватимуться в позитивному ключі. І лише 13% росіян прогнозують погіршення україно-російських відносин через тяжіння України до Заходу.
Партія зелених виводить своїх прибічників у пікети проти участі України в НАТО? Давайте нагадаємо захисникам природи про ту допомогу, яку країни альянсу подали Закарпаттю під час сильних повеней у 1995, 1998 й 2001 роках, і про активне співробітництво в спільному проекті з розвитку ефективної системи оповіщення й ліквідації наслідків повеней у басейні Тиси, а також порадимо нашим зеленим витратити свою нерозтрачену на антинатовських мітингах енергію на захист карпатських лісів від вирубки, яка посилює згубні наслідки повеней.
Українські пенсіонери побоюються, що членство в альянсі ляже непосильним тягарем на вітчизняний бюджет й уріже їхній і без того скромний шматок хліба насущного? Давайте звернімося за порадою до натовських неофітів. Приміром, у Латвії в період її кандидатства великий позитивний ефект мав такий аргумент: членство цієї країни в НАТО в 2004 році мало обійтися кожному її жителеві в суму, що дорівнює вартості одного пакета молока...
А в Україні хтось на державному рівні робив такі розрахунки? Старанно вивчав антинатовські страхи й фобії її громадян? Шукав способи порятунку від них і пропонував рецепти цілковитого одужання? Відповіді наразі немає. Так, можливо, розпочнемо роботу? Ми готові. А ви?