Учора спеціально створена всередині Соціал-демократичної партії (об’єднаної) робоча група мала вперше обговорити нову стратегію есдеків. Мета — підготувати партію до переходу в опозицію. Ідея звучить досить розумно. Питання лише в тому, чи здатна верхівка СДПУ(о) її реалізувати.
В СДПУ(о) чимало людей, які розуміють, що кінець політичної системи, зруйнованої помаранчевою революцією, — це кінець партії в її теперішньому стані. Саме есдеки останніми роками були партією влади. Вони здобули сотні посад у її вищих та середніх ешелонах. Вони вмонтували в неї свій бізнес. Вони ефективніше за інших використовували головні інструменти політики цієї влади — корупцію і кругову поруку. В особі свого лідера вони стали символом системи. Найбрутальніші комбінації віджилого політичного режиму протягом останніх трьох років пов’язувалися з Віктором Медведчуком — незалежно від того, він їх вигадував чи не він.
Тепер усередині партії панують розгубленість і побоювання. Дехто всерйоз обговорює загрозу заборони СДПУ(о), яка виходить, на їхню думку, від Юлії Тимошенко. Інші бояться за бізнес і посади. Масовий вихід чиновників поки що не розпочався. Шестеро депутатів Ради, виключених за вихід із фракції, — на сьогодні єдина втрата СДПУ(о) на високому рівні. Але в партії розуміють, що це лише початок. Особливо масові втрати очікуються в областях, де губернатори — есдеки. Зрощену з владою партію там може спіткати справжня руїна.
У Західній Україні й у частині східних областей, приміром, у Сумах, почали зникати низові організації. Найчастіше це відбувається з ініціативи місцевих лідерів, які розпускають осередки. Структури СДПУ(о) були фактично єдиними в західних регіонах, що реально відпрацювали кампанію за кандидата від влади. Відповідно, вони винесли на своїх плечах весь тягар негативного ставлення з боку земляків, абсолютна більшість яких — за Віктора Ющенка. Тепер тиск суспільної думки і похмурі кар’єрні перспективи стають для багатьох нестерпними. Статистики виходів у центральному офісі ще немає. Але там згодні з думкою, що найближчими місяцями 415-тисячна партія грунтовно порідшає.
На тлі розгубленості, що межує з розпачем, на засіданні політбюро СДПУ(о) минулої п’ятниці пролунала пропозиція відхреститися від Віктора Януковича. Край таким розмовам поклав Леонід Кравчук. Лідер парламентської фракції есдеків присоромив однопартійців, заявивши, що зрада тільки збільшить проблеми. В результаті політбюро спеціальним рішенням підтвердило підтримку лідера Партії регіонів у так званому третьому турі. Частина есдеківських організацій знову включилася у кампанію Януковича. Хоча ні грошей, ні колишньої впевненості в перемозі у штабах Януковича вже немає, допомогу есдеків у частині східних та південних регіонів було прийнято. (Втім, є інформація, що в середині цього тижня серйозна фінансова допомога штабу надійшла. І пов’язують це з польотом прем’єрського борта у минулі вихідні в Ростов-на-Дону...)
З політичного погляду, ставка СДПУ(о) на програшного кандидата видається правильною. По-перше, партія зберегла обличчя. У табір Віктора Ющенка її все одно не взяли б. Перехід же у статус «нейтральних» за прикладом «Трудової України» або Народно-демократичної партії у випадку з есдеками пахнув би зовсім погано. По-друге, Янукович продовжує представляти потужний донецький клан. За дефіциту можливих політичних союзників, що його нині переживає СДПУ(о), вдвох в окопі їм буде комфортніше. Особливо якщо нова влада ініціює судові переслідування сумнівних приватизаційних угод або посадових злочинів під час виборів. Відповідачами в обох випадках виступатимуть нинішні партнери по кампанії.
Але з честю пережити поразку Януковича — це найменша з проблем, котрі постали перед есдеками. Як партії з одіозним керівництвом, сумнівною репутацією і специфічними засобами залучення прибічників знайти себе в Україні, що, схоже, рушила шляхом східноєвропейських демократій? Як у таких умовах зберегти фракцію в парламенті, якщо вибори вже через 15 місяців, а конкуренція на них обіцяє бути небаченою? Нарешті, з чого розпочати рух до цих цілей?
Політбюро затвердило програму «2005». Вона зобов’язує кожного члена СДПУ(о) до літа наступного року подати письмові координати п’ятьох людей, котрих він зробив симпатиками партії. Це цікава організаційна ідея. Але проблеми есдеків лежать не в площині організації, а в їхній політичній позиції. І відповіді на цей виклик у них поки що немає, як і впевненості, що вони зможуть її дати.
Перехід в опозицію — логічна й теоретично ефективна ідея. Виступаючи на політбюро, один із її прихильників — лідер київської організації СДПУ(о) Вадим Місюра, сказав присутнім, що для партії настали «золоті часи», викликавши нервові смішки бізнесменів. У чомусь вони мають рацію. Поки що така схема хороша лише на папері.
По-перше, йдеться про опозицію президентові, який обіцяє бути досить успішним. Це означає, що його опоненти мають бути на голову сильнішими у важливих для населення темах, випереджати правлячу силу розумними ініціативами та вимогами. Хто у фракції СДПУ(о) вміє це робити? Нестор Шуфрич чи Ігор Шурма? Річ не лише в лідерах. Сама система роботи есдеків із населенням, побудована на адміністративному диктаті чи на благодійності (що включає її «найспецифічніші» прояви), мало здатна представляти партію потужним лобістом інтересів людей.
По-друге, опозиція має бути переконливою. Люди повинні вірити, що цим політикам бракує лише посад, а так би вони негайно все виправили. Позбувшись влади, СДПУ(о) збереже свій імідж. Медведчук, який апелює до дефіциту свободи слова, виглядатиме так само переконливо, як Григорій Суркіс, який вимагає свободи для малого бізнесу.
Необхідність зміни лідерів — ось проблема, без вирішення якої соціал-демократам буде важко кудись рухатися. У їхньому теперішньому середовищі ця думка видається утопією. Але в системі, до якої Україна повернулася обличчям, зміна рульових чотирьохсоттисячної партії, яка себе дискредитувала, — це адекватна реакція.
Поки що СДПУ(о) далека від такої дискусії. Хоча минулої п’ятниці багато учасників політбюро чекали якщо не покаяння, то аналізу помилок. Із дня приходу в адміністрацію Президента Медведчук примушував СДПУ(о) діяти згідно зі своєю логікою, особистим авторитетом переконуючи, що все буде гаразд. Найчастіше йому вірили. Але тепер у наявності розбиті ночви разом із бабою. Однак лідер есдеків ухилився від публічного обговорення своїх провалів, які стали провалами партії. Заявивши: «Сталося те, що сталося», він зробив розбір польотів неможливим. Публічного протесту не висловив ніхто.
Неможливість відкритого обговорення проблем — це лише частина труднощів есдеків. Значно складніше запитання: «А хто, якщо не він?». Партія вибудувана так, що теперішнього лідера ніким замінити. По-перше, Медведчук — це гроші. Жити без них актив партії не звик. По-друге, Медведчук — це ділові риси. Ніхто в середовищі есдеків не в змозі зрівнятися з ним в організаторських здібностях, прагненні до лідерства й агресії в досягненні своєї мети. Єдиний, хто теоретично може вважатися конкурентом Медведчука, — це Кравчук. На його боці величезний досвід і найкраща серед есдеків репутація — як усередині, так і поза партією. Сам Кравчук поділяє думку, що лідер СДПУ(о) «згорів». Але боротися з ним він не захоче, та й не зможе. А без боротьби Медведчук нічого нікому не віддасть.
Три тижні революції, що спалахнула в умах українців наприкінці листопада, дали зелене світло дуже багатьом процесам, здатним привести країну до процвітання. Один із них — створення нового типу політиків, які твердо знатимуть, що їхній головний ресурс — не зобов’язані чиновники або тіньові гроші, а довіра виборців. З цього погляду, на наш політикум чекає революція значно радикальніша й жорстокіша, ніж помаранчева. Можна прогнозувати, що вже 2006 року левову частку імен, про які нині говорять повсюди, — забудуть і про не меншу — дізнаються. Зокрема це стосується партій. Мабуть, жодна з відомих нині сил не видається життєздатною у майбутньому — від Народного руху до Компартії. І їхнє майбутнє безпосередньо залежить від того, наскільки вони зможуть піти на масштабне ламання з кардинальними змінами в політбюро й ідеології. Есдекам, схоже, буде найтяжче.