На тлі гучного скандалу навколо міністра транспорту Рудьковського новина про затвердження минулого понеділка Радою міністрів ЄС мандата на переговори з Україною про нову посилену угоду пройшла майже непомітно. Може, це й на краще, оскільки більшість із мізерних коментарів, що з’явилися, здивували б або некомпетентністю, або відвертою зловтіхою коментаторів. Одні ремствували з приводу «жирного хреста» на європейських устремліннях України й посипали голову попелом, другі вкотре казали: «От бачите, в Європі нас все-таки ніхто не чекає», треті, побачивши черговий привід, закликали звільнити міністра закордонних справ, четверті — взагалі казали про концептуальну зміну зовнішньої політики країни.
Тож що такого сталося в понеділок у Брюсселі? Що страшного для України приховується за лиховісними словами «мандат Ради ЄС»? Та нічого страшного. Мандат — це, іншими словами, директиви для Європейської комісії, делегація якої й вестиме з Україною переговори. У нашої делегації теж будуть свої директиви, тобто дуже загальний документ, який окреслює рамки переговорів. І вважати мандат остаточним вироком, м’яко кажучи, неправильно. Адже переговори ще навіть не розпочалися. А в оприлюднених висновках Ради ЄС лише сказано, що нова угода не визначатиме якийсь можливий майбутній розвиток відносин ЄС і України.
Звідки ж стільки песимізму в коментарях, які з’явилися в наших ЗМІ? Хіба в опублікованому ЄС документі йдеться, що Україна не може бути членом Європейського Союзу? Ні, там таких слів немає. Правда, там немає і слів про майбутнє членство нашої країни в Євросоюзі. А що, хіба це для когось стало великою несподіванкою? Хтось із серйозних експертів і справді вірив, що ми саме нині, після провалу конституційних референдумів у Франції і Голландії, після чергового розширення, яке збільшило Євросоюз до 27 держав, після грудневого саміту ЄС, який досить чітко висловився з приводу можливості подальших розширень, здобудемо європейську перспективу? Тоді до чого ці вдавані охи та ахи? Чи просто виник зайвий привід посвітитися на телеекранах або звести з кимось рахунки?
Може, все-таки краще перейняти свої експертні уми пошуком оптимальних шляхів використання нових можливостей, які відкриваються перед Україною? Разом із вітчизняними політиками та дипломатами, яким, мабуть, теж нині потрібно поменше всує згадувати магічні слова «європейська перспектива» (щоб знизити можливість як чергових розчарувань, так і появи подібних до нинішніх єхидних коментарів і несправедливих обвинувачень).
Переговори тільки-но розпочинаються. І хоча представник Єврокомісії Емма Удвін і заявила, що не бачить підстав для перегляду затвердженого Радою ЄС 22 січня мандата, проте, у ході переговорів може бути по-всякому. Адже, наскільки нам відомо, європейський мандат на переговори щодо угоди про спрощення візового режиму теж не припускав фіксації в документі перспективи безвізового режиму між ЄС і Україною, а в парафованому тексті ці слова присутні…
Європейський Союз пропонує нам «поступову економічну інтеграцію» (виділено авт.) і «поглиблення політичного співробітництва». Якщо перестати користуватися виключно темними барвами для зображення наших майбутніх відносин з ЄС, то можна уявити ситуацію і так, що нам пропонують швейцарську або норвезьку модель відносин із Євросоюзом, а це, погодьтеся, аж ніяк не мало. І дай нам, Боже, мудрості, наполегливості, бажання і спроможностей подужати бодай запропоновану ЄС економічну інтеграцію, яка для більшості українців набагато важливіша й буде набагато відчутнішою, ніж абстрактна та малозрозуміла інтеграція політична. До того ж, поки ми будемо вирішувати ці економічні питання, Євросоюз, найшвидше, встигне відчутно змінитися, можливо, уже подолає свої інституціональні проблеми. І не можна виключати — візьме на озброєння запропоновану Великобританією модель розвитку й стане менш централізованим, що полегшить Україні досягнення заповітної мети. Від якої ніхто поки відмовлятися не збирається. Звичайно, цілком очевидно, що, маючи офіційний статус кандидата в члени ЄС, ми могли б провести економічні реформи та адаптацію нашого законодавства до європейського набагато швидше й безболісніше, оскільки отримували б вагому фінансову та консалтингову допомогу від європейських структур. Проте також очевидно, що сьогодні Євросоюз, який недавно помітно розширився, реформування ще й нашої економіки не витягне. Тому потрібно постаратися вичавити максимум принаймні з того, що нам пропонують.
Ще 9 жовтня президент підписав указ про підготовку нової базової угоди між Україною і ЄС, яким доручив Кабінету міністрів у місячний термін розробити і внести пропозиції щодо персонального складу української делегації і проект Генеральних директив для неї на переговори з Єврокомісією. Як у нас заведено, в обумовлені указом терміни ніхто не вклався. Через півтора тижня мав відбутися офіційний початок переговорів, проте на сьогоднішній день не затверджений ні склад делегації, ні директиви. Щоправда, за нашою інформацією, свої пропозиції Кабмін у секретаріат президента вже передав, і тепер робота над ними триває на Банковій. Наскільки нам відомо, там наразі не визначилися з персоною глави делегації (хоча, за ідеєю, ще до початку переговорів він мав об’їхати з ознайомлювальним туром усі єесівські столиці). Серед кандидатів розглядалися заступник міністра закордонних справ Андрій Веселовський, заступник міністра економіки Валерій П’ятницький, міністр економіки Володимир Макуха, представник України при ЄС Роман Шпек. У останнього, на наш погляд, найбільше шансів очолити делегацію. Провівши стільки років у Брюсселі, Роман Васильович має там великі зв’язки, знає всі тонкощі роботи з єесівською бюрократією, не викликає роздратування у впливових політичних сил і визнаний ними як висококваліфікований професіонал, який добре розуміється на економіці, що дуже важливо в цьому разі, оскільки основою нової угоди має стати зона вільної торгівлі. А призначення Р.Шпека Уповноваженим України з питань європейської інтеграції підвищило б статус посла в очах європейців і на додаток до особистої наполегливості та уїдливості надало б йому набагато більше можливостей впливати на вітчизняні міністерства й відомства у ввіреній їм сфері. Утім, це лише наші пропозиції та припущення.
Що ж до власне майбутньої базової угоди з ЄС, яка має прийти на зміну Угоді про партнерство і співробітництво (УПС) (термін її дії минає 1 березня наступного року), то поки не розпочалися переговори й навіть не затверджені директиви делегації, нам важко міркувати, яким цей документ вбачається українській стороні. Європейці ж кажуть, що нова угода «вийде за рамки» вже існуючих двосторонніх документів і охопить весь спектр відносин між сторонами. «Ми хочемо прокласти шлях, який відкриє можливості для створення зони вільної торгівлі та поглибить наше співробітництво в енергетичній сфері», — пояснила член ЄК Беніта Ферреро-Вальднер.
Наскільки ми можемо судити, європейці пропонують Україні вести переговори щодо так званої норвезької моделі спільної інтеграції, тобто відразу охопити весь спектр питань, на відміну від швейцарської моделі, яка дозволила б вести переговори з кількох угод в окремих секторах економіки. До речі, росіяни, які також готуються до переговорів стосовно нового базового документа, наполягають саме на швейцарській моделі та розробці секторальних угод, які доповнила б загальнополітична декларація.
Та в Україні ще немає чіткого уявлення про те, якою має бути майбутня угода. Поки цілком неясно, чого хоче Київ, розпочинаючи найважливіші переговори з ЄС.
Деякі експерти вважають, що для нашої країни теж була б кращою швейцарська модель, оскільки дозволила б домовлятися з кожного виділеного сектора економіки незалежно один від одного і без ув’язування вирішення проблем в одній сфері з іншими, що набагато спростило б роботу нашим переговірникам. Проте, зважаючи на все, європейці наполягатимуть на моделі спільної інтеграції.
Починаючи переговори, українська сторона не може не враховувати того факту, що на час дії нового документа Україна залишатиметься без горезвісної європейської перспективи. Отже, нова угода не повинна укладатися на тривалий термін, як, скажімо, УПС, підписана на десять років. Це дозволяло європейській стороні щоразу у відповідь на українські претензії вказувати на «такий хороший і всеосяжний» документ, положення якого можна продовжувати і продовжувати виконувати. До речі, з огляду на це, свого часу українській стороні вдалося наполягти на тому, аби План дій із Євросоюзом був укладений тільки на три роки. Якби переговори щодо нової угоди вдалося провести досить швидко, то дію нового документа можна було б обмежити 2013 роком, коли буде завершений черговий семирічний бюджетний цикл Євросоюзу. І у разі сприятливого для нашої країни розвитку ситуації всередині ЄС ми могли б сподіватися на те, що наші євроустремління будуть ураховані в наступному єесівському бюджеті. Зрозуміло, що угода, яка встановлює зону вільної торгівлі (ЗВТ), не може укладатися на три-п’ять років. Тому один із варіантів, запропонованих компетентними експертами, передбачає укладання з ЄС договору про створення ЗВТ плюс підписання певної політичної декларації. Явні переваги цього варіанта в тому, що, підписуючи довгостроковий документ про економічну інтеграцію, Україна водночас виконала б умову Ради ЄС не визначати наперед у новому документі характер майбутніх українсько-єесівських відносин і водночас зберегла б для себе можливість для подальших політичних маневрів. Адже політична декларація не є юридично зобов’язуючим документом і не потребує тривалого процесу ратифікації всіма 27 парламентами членів ЄС. Таким чином, до питання про перспективу членства ми могли б повернутися в будь-який момент, щойно для цього з’являться сприятливі умови в самому ЄС, а не чекати на закінчення дії рамкової угоди.
Особливу увагу експерти звертають на те, що у виниклих обставинах, не маючи документально зафіксованої перспективи членства в ЄС, Україна, на відміну від колишніх країн-кандидатів, може почуватися набагато вільніше. Адже вона, будучи юридично рівним партнером Євросоюзу, не повинна беззастережно приймати всі його вимоги і може у відповідь висувати вимоги власні. Українські експерти, які мають стосунок до майбутніх переговорів, вважають, що, з огляду на цю юридичну рівність, Україна повинна виходити на переговори з максимально високими запитними позиціями, забезпечуючи собі якомога ширше поле для подальших компромісів, пакетних підходів і взаємних поступок. Тим паче що висновки Ради ЄС не містять назви майбутньої посиленої угоди. Отже, Україна цілком може вийти з початковою пропозицією назвати цей документ... угодою про асоціацію з ЄС. Чому б і ні? А в преамбулі можна запропонувати записати, що Україна заявляє про свої наміри стати в майбутньому членом ЄС і ставить перед собою мету за час дії цієї угоди домогтися відповідності копенгагенським критеріям.
А тепер спустімося на землю й поговоримо про невеселе. Новітня історія України містить чимало сумних прикладів, коли через внутрішні чвари й політичну короткозорість державних мужів наша країна виявлялася лузером навіть у виграшній для себе ситуації. Останній яскравий приклад того — відмова від ПДЧ, який ми легко могли отримати на ризькому саміті НАТО...
Наші лідери всіх мастей дуже багато й красиво говорили про європейський вибір України. Проте до найважливіших, етапних переговорів із ЄС, які мають розпочатися вже через десять днів, вони всі підійшли з порожніми руками. Наскільки нам відомо, ніяких міжвідомчих нарад, на яких були б вироблені стратегія і тактика цих переговорів, дотепер так і не було проведено. Голова з цього приводу болить у кращому разі в представників середньої, експертної ланки. Найвищому ж керівництву країни не до того... До речі, зовсім не факт, що переговори розпочнуться, як заплановано, 6 лютого під час засідання Україна — «трійка» ЄС. Оскільки, за нашою інформацією, європейці чітко дали зрозуміти: якщо до найближчого вівторка остаточно не проясниться ситуація з українським міністром закордонних справ, то ніяка «трійка» до Києва не приїде. А коли наступного разу вдасться узгодити графіки надзвичайно зайнятих європейських дипломатів (насамперед Х.Солани і глави зовнішньополітичного відомства головуючої в ЄС Німеччини Ф.-В.Штанмайера), вирахувати дуже важко.
Та навіть це — не найбільша наша проблема. Набагато сумніше усвідомлення того факту, що в нашій країні дуже мало фахівців, спроможних виробити стратегію й вести переговори з ЄС зі створення зони вільної торгівлі, до яких ми так довго і так наполегливо прагнули. За нашою інформацією, у проекті директив, підготовлених урядом, найдетальніше розписана політична частина й приблизно півсторінки присвячено економіці. А за відсутності перспективи членства в ЄС цінність політичної складової майбутнього документа прагне до нуля, і вся сіль угоди має полягати в частині, присвяченій саме ЗВТ. А створення зони вільної торгівлі з ЄС матиме набагато серйозніший вплив на вітчизняну економіку, ніж вступ до СОТ, і при цьому в нашої країни, на відміну від колишніх кандидатів, не буде єесівських грошей для компенсації негативних наслідків.
Однак переговори зі створення ЗВТ вести майже нікому. На жаль, це не лише наша думка. І в цій невеселій ситуації чомусь ніхто не звертається по консультації до бізнесу, не цікавиться його думкою і потребами, не просить поради та фінансової допомоги. Адже саме вітчизняний бізнес може або дуже виграти, або дуже сильно постраждати у разі невдало проведених переговорів і укладання невигідної для тих чи інших галузей української економіки угоди.
Проте Україна знову керується принципом, який не раз її підводив, і вплутується в бій, не маючи ні підготовленої армії, ні сучасної зброї, ні навіть уявлення про те, за що ж вона, власне, збирається воювати...